Maрiя

МАРІЯ

Цикл.

Моя душа живе тепер в пустелі,
У хижі, випаленій дочорна.
смугасті рядна стертих буднів стелить,
Не в силах слово пісні простогнать.
По головешках, спопелілім вуглі
Ступає у ніколи і ніде...
За нею мовчки, в підвечірку смуглім
Тінь спогаду останнього бреде,
І тиша непорушністю жахає, -
По ній аж кола, наче по воді!..
Несуть вітри жагучими шляхами
Бліді квітки розтрачених надій...

*
Вона: Я так чекала,
і сама не знала,
на що...
і вицвіли сліди,
зашерхла рана,
гіркота сконала
і віття проросло біля води.

Уже прозоро стало.
Й ніби щасно,
Вже не пекла
пекуча печія,
Та вистачило зустрічі -
і ясно,
що все - даремна лжа,
що я - твоя...
Де сили взяти, аби зблідлі губи
промовили зневажливо: прощай!

Ховає гордість неуміло-грубо
Десь аж на денце загнану печаль...

*
Він: Прости мене. Життя спливло, як літо.
Життя чи зойк розгойданих доріг...
Пусти хоч душу вимерзлу погріти
Об твій крутий дитинячий поріг...

Вона: Спинись! Не смій!

Душа: Не відступись!!!

Несуть вітри бліді квітки шляхами...