МАРІЯ
Цикл.
Моя душа живе тепер в пустелі, У хижі, випаленій дочорна. смугасті рядна стертих буднів стелить, Не в силах слово пісні простогнать. По головешках, спопелілім вуглі Ступає у ніколи і ніде... За нею мовчки, в підвечірку смуглім Тінь спогаду останнього бреде, І тиша непорушністю жахає, - По ній аж кола, наче по воді!.. Несуть вітри жагучими шляхами Бліді квітки розтрачених надій...
* Вона: Я так чекала, і сама не знала, на що... і вицвіли сліди, зашерхла рана, гіркота сконала і віття проросло біля води.
Уже прозоро стало. Й ніби щасно, Вже не пекла пекуча печія, Та вистачило зустрічі - і ясно, що все - даремна лжа, що я - твоя... Де сили взяти, аби зблідлі губи промовили зневажливо: прощай!
Ховає гордість неуміло-грубо Десь аж на денце загнану печаль...
* Він: Прости мене. Життя спливло, як літо. Життя чи зойк розгойданих доріг... Пусти хоч душу вимерзлу погріти Об твій крутий дитинячий поріг...
Вона: Спинись! Не смій!
Душа: Не відступись!!!
Несуть вітри бліді квітки шляхами...
|