XF
"ВІДПУСТКА"
На
другий день Анюта
ходила, як хмара, Славко
лежав з мокрим
рушником на голові
і стогнав, а
я нишпорила по
книжкових поличках Славкової
бібліотеки. Одна тітонька Марія
клопоталася по господарству, швидко перекочуючись, як
справжній колобок, із
комори до кухні,
із кухні до
стайні і без
перестану щебетала. День
тягнувся довгий і
нудний. Вночі я крутилась
на гарячих перинах,
як на розпеченій
сковорідці. Заснула, коли
вже почало світати
і одразу ж
прокинулась. Якийсь хрипатий
жіночий голос гукав
тітоньку Марію.
- Господи,
Катерино, це ти?
Знову Сашко нажлуктився?
От лихо! Зараз
відчиню. Мушу зав ' язувати калитку,
Бо Пальма Грицькова
занадилась з цуценятами
сюди. Усю городину витовкла.
І така ж
розумна. Навчилась сама
клямку відмикати, то
мушу мотузкою зав ' язувати. -
Цокотіла тітонька Марія,
котячись до воріт
в довгій нічній
сорочці.
-
Сашко мій пропав. По
короткій паузі сказала
Катерина.
-
Як пропав? Певно
знову десь п' є.
-
Ой ні, ой
ні! Від того
часу, як вони
зі Славком пішли
до вас, його
вже ніхто не
бачив. - В
хриплому голосі Катерини
бриніли сльози.
-
Як то не
бачив? Та він, п' яний, доплентав
навпростець через город до
твої хати. Ти
тоді ще на
подвір ' ї поралась.
-
Він дійшов до
паркана і повернув
знову до вас.
-
Не приходив він
до нас, Катерино.
Ми з Анютою
до півночі зі
Славком товклися. Ніяк
до хати не
могли його запхати,
то він тут
на лавці до
ранку і спав.
- Ой,
брешеш, Маріє, ой
брешеш! Люди все
чули, як Славко
нахвалявся його вбити.
Вбили, вбили мого
синочка іроди! -
Заголосила Катерина.
- Катре,
схаменися!
На крик
із хати вибігла
Анюта в одних
біленьких плавках, а за
нею причалапав заспаний
Славко.
-
Що таке сталося,
тітко Катерино? - пробасив
Славко Тітка Катерина,
як навіжена, кинулася
на кремезну постать
Славка і стала
колошматити його в
живіт.
-
Вбивця! Вбив… - раптом
у неї щось
клацнуло в горлі
і на волю вирвався
чистий без хрипоти
виск недорізаної свині.
- Через оту
хвойду Любку вбив
мого синочка! Я
все знаю, Я
все викажу! - В
сусідніх хатах, як
по команді ввімкнулося
світло, загавкали собаки
і схід сонця
вже усе село
зустрічало біля нашої
хати.
Чотири
міліціонери допитували
нас вже по
кілька разів. Очевидно
для того, щоб
добре запам ' ятати. Протокол
не складали не
знаю чому, може, боялися
наробити орфографічних помилок?
Особливо їм сподобалося
допитувати мене. Я
їх розумію. Артистів
їм доводиться бачити
хіба по телевізору, а
тут навіть можна
помацати.
Коли я
по-третьому колу розповідала
про сцену з
рушником, руде сусідське
цуценя притягло якийсь
черевик і біля
наших ніг почало
тріпати й підкидати
його. Я захлинулася на
півслові… Це був лівий
черевик зашнурований шматком
строкатої мотузки, а на носку
черевика засохла велика
кривава пляма…
Першим ожив
короткий з огрядним
черевом міліціонер і
кинувся до черевика, але
прудке руде цуценя
схопило черевик і
дременуло поміж ніг
під паркан. Сільський
Пуаро побіг за
цуценям, став рачки
і хотів, напевно,
пропхати своє коротке
огрядне тіло в
маленьку шпаринку попід
парканом, хоча за пів
кроку від того
місця навстіж була
відкрита хвіртка в
город. Нарешті до
цього Пуаро дійшло,
що в його
стратегічній дії був
промах, від того
по потилиці і по
обличчі потекли струмки
поту. Обличчя його стало,
як стиглий помідор. Він
зробив якийсь дивний
рух плечима, певно для
того, щоб випнути
груди, але від цього у
нього ще більше
вип ' явся живіт.
Пуаро зробив крок
до Славка: -
Де труп?
Славко навис
над ним, як
скеля над лантухом,
і загримів:
- Який
труп?
Мізансцену
Пуаро обрав досить
невигідну для себе.
Для того, щоб
дивитися на Славка,
йому треба було
підняти догори голову,
а від цього йому
злітав міліцейський кашкет.
Він схопив кашкета
рукою і, як
тенісний м' яч, відскочив
від Славка. У мене
промайнула думка, що
звання капітана він
отримав саме за
цю властивість.
-
Ти мені тут
баки не забивай.
На черевику кров.
Це речовий доказ!
-
Речовий доказ втік, -
посміхаючись, пробасив Славко.
-
Впіймати речовий доказ!
- Гаркнув Пуаро
до трьох міліціонерів,
які разом з
сільськими глядачами, що
зібралися в дворі
і на вулиці,
в захопленні дивилися
виставу, при тому
ще й місця
мали найкращі.
Міліціонери
кинулися виконувати наказ.
Але прудке цуценя
ніяк не давалося
до рук, а
наприкінці ще й
дременуло в сусідський
двір і сховалося
в будку разом
з речовим доказом
під захист своєї
мами - чистокровної
німецької вівчарки Пальми.
Пуаро підстрибував
біля Славка й
видавав довгий монолог
із слів, які
повинні були увіковічнитись на
стінах громадських туалетів,
але під час демократії
і приватизації нові
буржуї, не розуміючи
ціни слова,заклеїли їх
блискучою імпортною плиткою,
і тільки завдяки
нашим
письменникам-новаторам, які сміливо
перенесли їх на
папір, ці слова
будуть збережені для
майбутніх поколінь.
Так от
наш Пуаро видавав
монолог на при
кінці якого іще
раз виразно прозвучало
питання: «Де труп?»
Славко раптом
заревів, як доісторичний
мамонт:
-
Де труп? На
зеленій могилі! Туди
кожні сто років
підкидають по трупу. Зараз
по плану час
підкинути свіжий!
Капітан Пуаро
радісно підскочив і
лівою рукою помацав
праве плече, мабуть,
уявив на ньому
зірочку майора. Глядач зойкнув
і завмер. Тітонька
Марія зблідла, наче
крейда. Анюта трималась
стійко. Я була
в якійсь прострації.
Міліціонери посадили
Славка в «уазик»,
а все село
помчало навпростець через
кар ' єр до того
самого пагорбка, на
якому стояв хрест,
перев ' язаний
рушником.
Тітонька Марія
котилася попереду, а
за нею Анюта. Міліція і
село дісталися до пагорбка
майже одночасно. Запізнись
міліція хоча на
пару хвилин, маленький
зелений острівець затоптали би
сотні ніг.
Крім
нас і міліції
на пагорбок прорвалось
ще чоловік з десять.
Я в
босоніжках почалапала через
болото і навіть
не звернула на
це уваги. Недалеко
джерела навпроти хреста
був горбик свіжоскопаної
землі. На середині горбика лежали дві
жовті троянди. Всі
завмерли. Тітонька Марія
похитнулась і впала
на руки господаря
розумної Пальми. Анюта
щось їй пхала
під ніс. Два міліціонера
дружньо запрацювали лопатами.
Всі мовчали. Чути
було тільки стукіт
лопат і скигління
конопатого хлопчика, який вчепився двома
руками в високу
жінку. Нарешті показалось щось
замотане в простирадло.
Мене почало трусити,
аж зуби зацокотіли. Пуаро хвацько
скочив у яму
і театральним жестом
шарпнув простирадло і…
там лежав великий
рудий пес. Пуаро
зробився буряковим. І
раптом тишу розірвав
ляпас і жіночий
голос проказав:
-
Та от куди
ділось моє нове
простирадло! - широкий
степ зірвався стоголосим
реготом.
Славка повезли
до району разом
з речовим доказом,
який видобули з Пальмової будки
за допомогою сусіда
Грицька. Тітонька Марія
лежала хвора і
була подібна на
осіле тісто. Анюта
клопотала біля неї, а я
мусила займатися отим
галасливим і ненажерливим
господарством. На нашому
подвір ' ї кожного дня
стовбичив один із
трьох міліціонерів, якому треба
було видавати сніданок,
обід і вечерю,
і при цьому
виставляти велику сулію
з міцним напоєм,
від цього запаси
з погреба тітоньки
Марії танули, як
сніг під палаючим
сонцем. Я думаю, що
служителі Феміди сподівалися, що труп
Сашка в одному
черевику таки причалапає
на Славкове подвір ' я.
Наближався кінець
другого тижня моєї
зіпсованої відпустки. Був
обід. Я звивалася
коло чергового міліціонера,
носячи з прохолодного
погреба зігріваючи напої. Напевно
сільський детектив намагався
зрівняти температуру повітря,
що доходила до
сорока п ' яти градусів
у затінку, з
температурою свого організму
і це йому
ніяк не вдавалося,
бо я вже
не пам ' ятаю який
раз занурювалась в
прохолоду погреба, коли
раптом почула жалібний
передзвін порожніх пляшок.
Я визирнула з-за
погреба і побачила… городами навпростець
чимчикував Сашко. У
правій руці у
нього був брудний
целофановий пакет з
порожніми пляшками, напевно
він переплутав тітоньки
Марії хату з
пунктом прийому склотари,
але як би
там не було, по стежці
сунув справжнісінький живий Сашко,
точніше напівживий, бо був
він зовсім п ' яний. Половину
його пики прикрашав
струп, права нога
була в черевику,
а ліва в
чоботі, який був
більший на цілих
пів ноги від
Сашкової і невідомо,
як тримався на
ній.
Я не
стану оповідати, як
розвивались події далі,
сподіваюсь і так
усе зрозуміло, але
скажу тільки, що
сільський Пуаро так
і не отримав
бажаної зірочки майора,
Сашко опинився в
лікувальному закладі, а
ми завантажували наш
старий «жигульонок». Притьопала
тітка Катерина, у
неї були очі
побитої собаки. В руках
вона тримала величезний
пакунок і конче
намагалась його позбутися,
пхаючи то Славкові,
який досить таки
схуд і вже
не виглядав таким
кремезним, то тіточці
Марії і при
цьому весь час
скиглила. В її голосі
з ' явилися
знову хрипливі нотки.
Нарешті наш екіпаж
зайняв місце між
клунками, пакунками, пляшками
і банками. Тітонька
Марія вже сотий
раз, схлипуючи, нагадувала
нам про те,
щоб вважали на
дорозі, і ми
помчали на зустріч
прогресу, лишаючи за
собою завісу сірої
степової пилюки.