Сонети Шекспіра

Вільям Шекспір

Сонети

1

Продовження чекаєм від творінь,

Щоби краси троянда не зів’яла.

Щоби, налившись зрілістю, цвітінь

В нащадках міццю й ніжністю буяла.

Але, прикутий до своїх очей,

Живитися звик полум’ям ти власним.

Достаток голодом змінив, ачей,

І ворогом собі ти став злощасним.

Ти зараз ще прекрасний у журбі,

Крикливої весни примхливий вісник.

Свій зародок ховаючи в собі,

Ти ніжний марнотратник і зловмисник.

Світ пожалій, прожерою не стань,

Віддай йому належне без вагань.

2

Як сорок зим чоло оточать враз,

Лишаючи сліди глибоких ям,

І помарніє юності алмаз,

І вкриє все хиткий пустий бур’ян, —

Тебе спитають: де твоя краса,

Де всі скарби чудових днів тепер?

Не говори: „В очах моїх я сам”.

Зганьбить, хвальку, ця відповідь тебе.

О скільки б заслужив ти похвали,

Якби сказав: „А ось моє дитя

Зведе мої рахунки будь-коли,

Засвідчивши красу мою життям”.

З ним в старості ти станеш як хлоп’я,

Тебе зігріє знову кров твоя.

3

Скажи тому, хто в дзеркалі твоїм:

„Час іншого вже одухотворяти”.

Якщо ж ти не повторишся у нім,

Обманеш світ, позбавиш блага матір.

Хіба іще не створена краса

Снаги твоєї не бажа ніколи?

Могилою ти хочеш стати сам,

Любові у собі замкнувши коло?

Ти — дзеркало для матері, затям,

Їй повертаєш квітень буйний ти.

І через призму власного життя

Побачиш в сині час свій золотий.

Але як будеш вік у самоті, —

Помреш — і згине образ твій в житті.

4

О марнотрате, нащо тратиш сам

Лишень на себе спадок свій прекрасний.

Не в дар, а в борг дає Природа нам.

І тільки щедрим ці дари дочасні.

Навіщо, скнаро, ти вхопив без меж

Призначене для багатьох багатство?

Якщо ти іншим жити не даєш,

Лихварю, то чи матимеш сам щастя?

Адже в лихварство граючись собі,

Ти позбавляєш сам себе прибутку.

Коли Природа вкаже час піти тобі,

Що ти залишиш тут усім без смутку?

Якщо красу не пустиш в обіг ти,

То користі від неї не стягти.

5

О, ті ж часи, які створили тут

Чудовий образ, що чарує око,

Його, немов тирани, вмить зметуть.

І в цім - несправедливості жорстокість.

Не зна спочинку час, і літо

Зміня зима, яка руйнує все.

Спинився сік, і ні життя, ні цвіту -

Усю красу снігами занесе.

Якби іще не літа дух п'янкий -

Текучий в'язень на стіні в кришталі,

Зв'язок з красою втратився б таки,

І тут її уже б не пам'ятали.

Але квітки і взимку нам придатні,

Бо їхня суть застигла в ароматі.

6

Не дай зимі суворій обірвати

Усе, що літо віддало тобі.

Скарб запашний постав собі на чати,

Докіль краса не згинула в журбі.

Немає користі, коли баришник

Тобі відважить позику ураз.

Ти щасним будеш тільки повторившись.

Десять разів - як десять буде вас.

Ці десятеро щастям сповнять світ,

Твій дивний образ понесуть в сторіччя.

Лиш збитку Смерть зазна від тебе вмить,

Бо у нащадках житимеш ти вічно.

Не опирайся ж ти красі віків

І не бери в нащадки хробаків.

Переклад з англійської Олександра Гунька