|
Вільям
Шекспір
Сонети
1
Продовження
чекаєм від творінь,
Щоби
краси троянда не зів’яла.
Щоби,
налившись зрілістю, цвітінь
В
нащадках міццю й ніжністю буяла.
Але,
прикутий до своїх очей,
Живитися
звик полум’ям ти власним.
Достаток
голодом змінив, ачей,
І
ворогом собі ти став злощасним.
Ти
зараз ще прекрасний у журбі,
Крикливої
весни примхливий вісник.
Свій
зародок ховаючи в собі,
Ти
ніжний марнотратник і зловмисник.
Світ
пожалій, прожерою не стань,
Віддай
йому належне без вагань.
2
Як
сорок зим чоло оточать враз,
Лишаючи
сліди глибоких ям,
І
помарніє юності алмаз,
І
вкриє все хиткий пустий бур’ян, —
Тебе
спитають: де твоя краса,
Де
всі скарби чудових днів тепер?
Не
говори: „В очах моїх я сам”.
Зганьбить,
хвальку, ця відповідь тебе.
О
скільки б заслужив ти похвали,
Якби
сказав: „А ось моє дитя
Зведе
мої рахунки будь-коли,
Засвідчивши
красу мою життям”.
З
ним в старості ти станеш як хлоп’я,
Тебе
зігріє знову кров твоя.
3
Скажи
тому, хто в дзеркалі твоїм:
„Час
іншого вже одухотворяти”.
Якщо
ж ти не повторишся у нім,
Обманеш
світ, позбавиш блага матір.
Хіба
іще не створена краса
Снаги
твоєї не бажа ніколи?
Могилою
ти хочеш стати сам,
Любові
у собі замкнувши коло?
Ти
— дзеркало для матері, затям,
Їй
повертаєш квітень буйний ти.
І
через призму власного життя
Побачиш
в сині час свій золотий.
Але
як будеш вік у самоті, —
Помреш
— і згине образ твій в житті.
4
О
марнотрате, нащо тратиш сам
Лишень
на себе спадок свій прекрасний.
Не
в дар, а в борг дає Природа нам.
І
тільки щедрим ці дари дочасні.
Навіщо,
скнаро, ти вхопив без меж
Призначене
для багатьох багатство?
Якщо
ти іншим жити не даєш,
Лихварю,
то чи матимеш сам щастя?
Адже
в лихварство граючись собі,
Ти
позбавляєш сам себе прибутку.
Коли
Природа вкаже час піти тобі,
Що
ти залишиш тут усім без смутку?
Якщо
красу не пустиш в обіг ти,
То
користі від неї не стягти.
5
О,
ті ж часи, які створили тут
Чудовий
образ, що чарує око,
Його,
немов тирани, вмить зметуть.
І
в цім - несправедливості жорстокість.
Не
зна спочинку час, і літо
Зміня
зима, яка руйнує все.
Спинився
сік, і ні життя, ні цвіту -
Усю
красу снігами занесе.
Якби
іще не літа дух п'янкий -
Текучий
в'язень на стіні в кришталі,
Зв'язок
з красою втратився б таки,
І
тут її уже б не пам'ятали.
Але
квітки і взимку нам придатні,
Бо
їхня суть застигла в ароматі.
6
Не
дай зимі суворій обірвати
Усе,
що літо віддало тобі.
Скарб
запашний постав собі на чати,
Докіль
краса не згинула в журбі.
Немає
користі, коли баришник
Тобі
відважить позику ураз.
Ти
щасним будеш тільки повторившись.
Десять
разів - як десять буде вас.
Ці
десятеро щастям сповнять світ,
Твій
дивний образ понесуть в сторіччя.
Лиш
збитку Смерть зазна від тебе вмить,
Бо
у нащадках житимеш ти вічно.
Не
опирайся ж ти красі віків
І
не бери в нащадки хробаків.
Переклад з англійської Олександра Гунька
| 
у Вас 
0
