Пт, 01.11.2024, 11:33
Меню сайту
Категорії каталогу
Проза [1046]
Прозові твори друкуються тільки тут
Відеовірші [134]
Аудіовірші [49]
Українцям [2697]
Вірш-пісня [545]
Вірші про Україну [1482]
Вірші про рідний край [808]
Вірші про мову [269]
Збірки поезії, поеми [112]
Абетка [23]
Акровірш [32]
Байка [108]
Загадки [15]
Верлібр [144]
Елегія [51]
Історичні вірші [290]
Вірш-усмішка [999]
Вірші про сім'ю [402]
Вірші про рідню [152]
Вірші про жінок [663]
Вірші про чоловіків [111]
Вірші про військових, армію [211]
Вірші про Перемогу, війну [415]
Вірші про кохання [3381]
Вірші про друзів [715]
Вірш-казка [132]
Казка (проза) [29]
Проза для та про дітей [19]
Вірші для дітей [334]
Вірші про дитинство [323]
Вірші про навчання [59]
Вірші про професію [83]
Вірші про eмiгрантів [147]
Вірші в перекладі [708]
Вірші про свята [203]
Вірші про спорт [18]
Вірші про природу [1223]
Вірш-тост, вірш-привітання [121]
Для мене поезія - це [191]
Поети [275]
Поетична майстерня [51]
Оповідання, про поетів, творчість [24]
Релігія [312]
Щастя - ... [600]
Жінка - ... [263]
Життя... [4482]
Філософам [1308]
Громадянину [905]
Метафізика [157]
Опитування для Вас:
Дайте оцінку сайту української поезії
Всего ответов: 607

ШЛЯХ до ТВОРУ:  

         
Вірші/статті категорії та розділи української поезії, українська проза
    Твори за тематикою категорії та розділи української поезії, українська проза Проза
 

"Відлуння давно минулих днів" "вигнання" частина 2-га

 

    Що  то  молодість!  Вона спроможна  завоювати  цілий  світ, готова    вмерти  від  незначущої  образи   і   може  з  легкістю  перейти  крізь  трагедії,  які  тяжко  пережити  зрілій  людині,  що  звикла  зважувати  кожен  свій  крок!  Іван   знав  куди  йому  податися -  до  запорожців!   Там  воля,  там  справжня  віра.  Він  ще доведе  і  вуйкові,  і  усім  на  що  спроможний. Докаже   цим  ляхам,  які  зазіхнули  на  його  свободу!    Він  не  буде  плазувати  перед  ними,  як  вуйко,  бо  є справжній  русин, як  його  батько,  як  його  мати, які  до  кінця  не  зрадили  своєї  віри.  Були  б  вони  живі,  то  підтримали  б  його,  а  дядько  Ян  не  хотів  і  чути  про  військо  й   про православну  віру.  «Ех,  вуйку,  вуйку!» -  наче  видихнув  у  голос  свої  гірки  думи  Іван  і,  скочивши  на  коня,  направив  його  до  брами,  за  якою   вже   виднілося  Підзамче.  Іван  завжди,  коли  приїздив  до  Львова,  то  ступав  перше  сюди,  де  ще  залишилося  декілька  православних  церков.  Ще    десять  років  тому,  вже  й   після  прийняття   унії,  тут  весело  дзвонили  у  свята  з  десяток  храмів,  в  яких  чувся  православний  спів. Іван  памятав  цей  радісний  передзвін  іще  з  дитинства.  Зараз  щось  змінилося.  Ніби  все  так,  як  і  було,  але  чогось  не  вистачало. Таке  відчуття  буває,  коли  в  домі  тяжко  хвора  людина. Та  й  не  було  чому  дивуватися,  бо  душі  людей,  що  споконвіку  поклонялися  православним  традиціям  і  мусили  приймати  іншу  правду,  були   ще  хворі  і розгублені. Хоча  молодь,  яка  виросла  в  умовах  нової  держави,  сприймала  ту  віру,  як  належну,  але  старшим  людям  це     давалося  тяжко.  Вони  борсалися  між  тими  двома  правдами   й  у  підсвідомості  відчували  що,  як  завжди,  залишаться  обдуреними  і  обкраденими.

      Іван  прип'яв  коня  до  старого  дуплистого  дерева,  що росло                                                                                                              

біля  такої  ж  старої  церкви,  яка  бачила  ще  малими  галицько-волинських  князів  Андрія  і  Лева,  що  полягли  у  жорстокій  битві  з  ординським  ханом  Узбеком,  ступив,  перехрестившись,  через  невисокий,  сходжений  тисячами  ніг   поріг,  під   темні  старовинні  склепіння.  На  нього  війнуло  спокоєм  і  вічною  мудрістю  з  похмурих  очей  святих,  що  дивилися   з  потемнілих  образів.  На  зустріч  Іванові  вийшов  отець  Андрій.  Його,  ще  недавно  кремезна  постать  згорбилася,  широкі  козацькі  плечі  опустилися.  Видно  було,  що  боротьба  за  збереження  церкви  далася  йому,  колишньому  запорізькому    козакові,  з  великим  трудом.

- Слава  Ісусу,  синку! -  Привітався  отець  першим,  простягаючи  на  зустріч  Іванові  руки,  на  яких  ще  залишилися  давні  шрами  від   козацької  слави.

-  Навіки  слава,  отче! -  Іван   схилився  перед  отцем  Андрієм  і  припав  губами  до  білого  шраму,  що  перетинав   широку  і  міцну  долонь  священика.

- Я  не  чекав  тебе, синку,  так  рано.  Невже  впертий  старий  Грабина  згодився  відпустити  тебе?

- Ні!  Він  поставив  мені  умову -  або  я   міняю  віру  і  кидаю  думки  про  військо,  або  забираюся  з  його  очей   назавжди. -  Іван  опустив  голову,  бо  боявся  показати,  що   очі  застелило  вологим  туманом  від  образи  на  вуйка. – А  ще  він  вас  винуватить,  що  мене,  мов, підмовляли. Погрожував  на  вас  донести. -

- Ти  за  мене,  синку  не  бійся. А  на  старого  не  гнівайся, Іванку.  Сам  Господь  сказав,  що  легше  верблюдові  влізти  у  вушко  голки,  ніж  багатому  увійти  до  царства  божого. Хто  з  багатшої  шляхти,  то  ті  проміняла  Бога  за  свій  спокій,  а  те  що  земля  рідна  потерпає,  віра  наша  руйнується… Ех!..  Що  казати!  -  Нависла  пауза  така  тягуча,  аж  луною  розходилося  у  тиші  потріскування  свічок,  що  неспроможні  були  освітити  потемнілі  вікові  стіни.  Тяжкі  і  гучні   кроки   враз  сполохали  тишу  і  мляве  світло   затріпотіло  на  побляклій  позолоті  царських  воріт.                                                                                                               – Слава  Ісу! -  пролунав  дужий  із  хрипатим  відтінком голос,  що  здався  якимось  неприродним  у  цьому  храмі  тиші  і  напівтемряви.  Сама  постать  володаря   голосу також  ніяк  не в'язалася  з  місцем,  де  возносять  молитви  до Бога.

Незнайомець  і  отець  Андрій  міцно  обнялися.                                                 - Ну,  що,  старий  вояку,  уніатські  чорти  тебе  ще  не  доконали?

- Схаменися, богохульнику,  ти  ж  у  святому  місці! -    Посміхаючись  незнайомцю,  відказав  отець  Андрій.                                      у  святому  місці  чортівні   завжди  найбільше,  бо  є  кого  спокушати. – Засміявся  незнайомець  і  від  луни  його  голосу  заколивалися  свічки,  кидаючи  полиски  на  образи,  від  чого  здалося,  що  очі  святих  ще  дужче  спохмурніли.  

      Іван,  як  заворожений,  дивився  на  цього  велетня.

- А  ти  Іван? -  Звернувся  незнайомець  до  хлопця,  що  вражено  дивився  на  веселого  дивака. -  Чув,  чув!  Отець  Андрій  усі  вуха  мені  прогудів  про  тебе.  На  батька  подібний.  Пам'ятаю  твого  батька.  Добрий  хлопака  був.  Хоробрий   і  справедливий. Цього  вже  від  вашого  роду  не  віднімеш.

    Іван  зашарівся  від  такої  несподіваної  уваги.  Геть  розгубився.  Не  знав  що  відповісти  цьому  симпатичному  велетню.

- Як  з  грамотою  товаришуєш?

- Знаю  латинь  і  кирилицею  володію. -  Посмілішав  Іван.

- Це  добре.  -  Незнайомець  задумався  на  хвильку,  глянув  на  отця  Андрія,  ніби  поглядом  запитав  у  того  дозволу  продовжити  розмову. Священик  мовчки  кивнув  головою.  

- Хочеш  вояком  стати?

- Хочу  податися  до  запорожців.

- Можна  і  до  запорожців,  якщо  маєш  за  душею  якусь  копійчину. До  Січі  не  близька  дорога  вимагатиме  коштів  і  для  коня,  і  для  себе.  Маєш  гроші?     

 Іван  опустив  голову.  У  цю  мить  йому  здалося,  що   усі   його надії   рухнули. Відчув,  як  голод  засмоктав  під  грудьми. Згадав,  що  з самого  ранку  нічого  не  мав  у  роті.  Пішов  з  дому  в  чому  був. Лише  забрав  свого  коня.  Він  його  виростив  з  маленького  смішного  жеребчика,  який  ледве  стояв  на  тоненьких  ніжках.  Той  жеребчик  ходив  за  Іваном,  як  прив'язаний  і   Іван  нізащо  не  залишив  би  його. Кінь  був   ниточкою,  що  зв'язувала  з  пам'яттю  про  батька.  Він  народився  від  єдиної  кобилиці,  яка  залишилася  від  батькових  коней  після  набігу  татар.

-  Бачу  не  маєш  грошей …  Значить  такі-то  справи…-   Почухав  потилицю  незнайомець,  а  потім  весело  поляскав  Івана  по  плечу.  -  Не  журись,  козаче!  А,  гайда  зі  мною! Нам  і  писарі,  й  вояки  потрібні. На  чужі  краї  подивишся. Московський  цар  до  себе  чужоземців  запрошує,  щоб  науки  військової  у  нас  навчитися.  Гроші  немалі  платить. Ми  вмілих  вояків  збираємо,  а  ти  ходи  до  нас   писарем  і  тлумачем.  За  пару  років  і  справі  військовій  навчишся,  та  й  на  Січ  тоді  податися  можна.  А  ці  роки,  як  один  день  пролетять.

Іван   не  вірив  несподіваному  щастю  і  дивився  очманіло  то  на  свого  благодійника,  то  на  усміхненого  отця  Андрія.


Додав: allagrabinska (10.09.2010) | Автор: © Алла Грабинська
 
Розміщено на сторінці: Проза

Поділіться цією новиною у Фейсбуці або роздрукуйте:

Переглянули твір - 1572 чол.
 
  
  у Вас # закладок

Автору за твір:

 



Автор чекає на Вашу оцінку та коментар
Всього коментарів: 8
avatar
1 Viktorivna • 12:21, 11.09.2010 [Лінк на твір]
Дуже цікаво!!! Пані Алло, з нетерпінням чекатиму продовження. hands hands hands hands hands up
avatar
Дякую, Оксаночко!!! І Ви іще маєте час на прочитання творів? Певно сонечко Ваше дуже чемне!!! yes
avatar
3 Viktorivna • 14:09, 11.09.2010 [Лінк на твір]
Та я їй читаю перед сном щось цікавеньке. Вона вже багатьох з нашого сайту знає: Вас, Кучерука, Катрусечку, Софію, Тичка, Якова Бугу, Гуркіну... Краще - вірші на нашому сайті ніж телевізор! inverted tongue
avatar
Дякую, Оксаночко, що і мене записали до гурту таких талановитих людей!!! shy
avatar
5 shetamara • 17:19, 11.09.2010 [Лінк на твір]
То це історична повість! Щось на зразок "Конокрадської честі" пана Михайла.
Уже закінчений твір, чи ще пишите?
hands hands hands
avatar
Пишу,Тамарочко,пишу. Щось задовга вийшла.
avatar
7 45tom • 10:09, 12.09.2010 [Лінк на твір]
Алло, щиро дякую!Мені дуже подобається, чекатиму на продовження.Якщо не буде заперечень, то опублікую у себе на сайті.
avatar
Олексію, дякую.Я дуже зворушена,що Вам сподобалось. Звичайно ж, що я не заперечую, але це ж тільки початок, а може інші частини вам не сподобаються...


Додати коментар:

Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ComForm">
avatar


ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин

(50 коментарів Ви можете переглянути на сторінці "НАШ ТОП ++")
leskiv: Єдине, що залишилось в українців зараз, це - віра в Господа. Наші "друзі" знову вже вкотре зрадили нас.

leskiv: Оптимістичний, життєстверджуючий вірш. respect


leskiv: Щиро дякую. s-7


     


Форма входуу
ОНЛАЙН - РОЗМОВНИК    
    (міні-чат)

    АВТОР-АДМІН САЙТУ: Facebook,
    Instagram,
    Viber: 0680839579
    E-mail: vagonta@gmail.com


НАЙПОШИРЕНІШІ
КЛЮЧОВІ СЛОВА
Copyright MyCorp © 2006 Хостинг від uCoz