Пт, 01.11.2024, 11:31
Меню сайту
Категорії каталогу
Проза [1046]
Прозові твори друкуються тільки тут
Відеовірші [134]
Аудіовірші [49]
Українцям [2697]
Вірш-пісня [545]
Вірші про Україну [1482]
Вірші про рідний край [808]
Вірші про мову [269]
Збірки поезії, поеми [112]
Абетка [23]
Акровірш [32]
Байка [108]
Загадки [15]
Верлібр [144]
Елегія [51]
Історичні вірші [290]
Вірш-усмішка [999]
Вірші про сім'ю [402]
Вірші про рідню [152]
Вірші про жінок [663]
Вірші про чоловіків [111]
Вірші про військових, армію [211]
Вірші про Перемогу, війну [415]
Вірші про кохання [3381]
Вірші про друзів [715]
Вірш-казка [132]
Казка (проза) [29]
Проза для та про дітей [19]
Вірші для дітей [334]
Вірші про дитинство [323]
Вірші про навчання [59]
Вірші про професію [83]
Вірші про eмiгрантів [147]
Вірші в перекладі [708]
Вірші про свята [203]
Вірші про спорт [18]
Вірші про природу [1223]
Вірш-тост, вірш-привітання [121]
Для мене поезія - це [191]
Поети [275]
Поетична майстерня [51]
Оповідання, про поетів, творчість [24]
Релігія [312]
Щастя - ... [600]
Жінка - ... [263]
Життя... [4482]
Філософам [1308]
Громадянину [905]
Метафізика [157]
Опитування для Вас:
Що є загрозою розвитку української мови?
Всего ответов: 497

ШЛЯХ до ТВОРУ:  

         
Вірші/статті категорії та розділи української поезії, українська проза
    Твори за тематикою категорії та розділи української поезії, українська проза Проза
 

"ВІДЛУННЯ ДАВНО МИНУЛИХ ДНІВ" ч.6-та. (закінчення)

 

                                     «Помста  калмиків»

- Так  просто  нам  не  минеться  смерть  цієї  дитини. Шаманка  не  дарма  зявилася.   Сволота  цей  швед!  За  брязкальця  вбити! -  Бородань  перехрестився  і  озирнувся  по-сторонах,  неначе  очікував  в  цьому  безкінечному  краї  побачити  саму  смерть. Настрій  у  всіх  був  зіпсутий.  Їхали  мовчки, зло  зиркаючи  на  шведа,  що  також   похмуро  мовчав. День  вже  почав  хилитися  на  вечір,  а  до  ближнього  поселення   був  ще  добрий  кусень  дороги.

       Гірко  було  у  Івана  на  душі. Перед  очима  весь  час виникала  постать  дівчинки.  Чого  його  так  вразило  це  вбивство?  Йому тоді здалося,  що  разом  з  цим  юним   дівчам  умерла  якась  частинка  і  його  душі,  наче  ота  частка  його  самого  залишилася  лежати  в  тій  калюжі  крові.  Він  відчував  це  майже  фізично. Йому  не  було так  боляче,  коли  вмирав  на  війні  його  старший  товариш, його  єдиний  друг,  що  був  для  нього  і  порадником,  і  розрадником,  отой  його  опікун  Данило. Іван  його  ніколи  не  забував. На  все  життя  запамятав  Данилові   прощальні  слова  сказані  неначе  чужим  надтріснутим  і  ослабленим  голосом: «Прости  мене,  Іване,  збив  я  тебе  з  пантелику.  Не  треба  було  тобі    їхати  на  чужину.  Мав  рацію  твій  вуйко... Там,  де  рід  твій,  там  і  жити, і  помирати  легше… Хресного  свого  пробач!  Не  того  він  тебе  вчив!.. Слава  не  в  походах,  а  у  праці.  І  ворогів  не  там  ми  шукаємо…  Отут  у  собі  самих  вони..» 

-  У  собі  самих  вони…-  повторив  у  голос  Іван.

-  Ти  чого,  Івашка? -  Бородань,  що  їхав  поряд  здивовано  подивився  на  Івана. -  Ти  про  калмиків?  Чую,  що  біда  буде.  Переріжуть  нас,  як  поросят  на  Різдво. Накоїв  лиха  цей  швед, в  пеклі  б  його  чорти  смажили!-  Бородань  знову  озирнувся  по  сторонах  і  перехрестився. – Уночі,  уночі  біда  нас  чекає.

- Та  не  каркай  ти,  Бородо,  і  без  тебе  тоскно! -  огризнувся  старшина  загону.

   Ніч  наступила    якось  раптово, а  до  ближнього  поселення  лишалось  ще  години  зо  дві  дороги. Калмики  наскочили  зненацька,  коли  вже  здавалося,  що  небезпека  минула…

     Та  ніч  закарбувалася  в  памяті  Івана  назавжди.  Загін,  що  налічував  сотню  загартованих  у  боях  іноземців, до  ранку  не  дорахувався  вісім  воїнів. Загинув  і  бородань, і  зухвалий  швед, що  так  і  не   скористався  золотим  намистом  юної  калмички. До  Тари  добралося  з  литовської  сотні   лише  дев’яноста   дві  людини…

                          «Паросток  з  далекого  Прикарпаття»

       Усе  життя  промайнуло  перед  очима  Івана  Васильовича. Йому  здавалося,  що  все  це  було   тільки  вчора.  Прикрив  очі  і  прислухався  до  приглушених   звуків  оселі. За  стіною  напівшепотом  переговорювалися  домашні,  боячись  потривожити  сон  господаря.  А  Іван  не  спав.  Думки  раз-по-раз  повертали  його  в  минуле,  туди  де  він  був  молодий  і  сильний.  Там  він  ходив  вуличками  Львова  і  рідною  Каменкою, а  ще  там  був  вуйко  Ян,  там  були  його  кузинки   Ганнуся  і  Софійка,  там  була  його  велика  і  славна  родина.  Що  з  ними?  Чи  живі?  Чи  згадали   колись  про  нього?   Невимовна  журба  стисла  Іванові  горло  і  сльози  покотилися  по  щоках  зарослих  сивою  густою  бородою,  такою  самою,  як  у  того  стрільця-бороданя,  що  так  і  не  доїхав  до  Тари, що  якимось  дивним  чуттям  відчував  свою  смерть. Зараз  і  його  не  покидало  те  саме  дивне  чуття…  

  У  двері  зазирнула  дружина, не  молода  сива  жінка. Підійшла  навшпиньках  до  ліжка. 

- Не  спиш,  Іване? Може  тобі  хочеться  чогось  поїсти?

- Ні,  Катре.  Посидь   трохи  зі  мною.

Стара  зграбними  рухами  поправила  подушку  під  головою  Івана,  кінчиками  своєї  хустки  витерла  Іванові  щоки.

- Ти  б,  голубчику,  хоч  трошечки  поїв. А  може  тобі  щось  отакенького  хочеться?  Ти  тільки  скажи,  так  я  одразу  прислузі  і  накажу  приготувати.

- Ні,  матінко, нічого  не  хочеться.  Посидь  зі  мною.

Стара  присіла  на  кріселко,  що  стояло  тут  саме  біля  ліжка  і  взяла  у  свої  руки  тремтячу  руку  Івана. Іван  посміхнувся  до  дружини  самими  очима.

-  Мені  оце,  Катре,  пригадалося  усе  моє  життя.  Батьківщина  моя  пригадалася  і  те,  як  я  сюди,  до  Сибіру  потрапив,  наче  відірваний  прикарпатський  паросток,  і  як  вкоренився  тут,  і,  дякувати  Богові, нову  гілку  родову  тут  зачав,  та  все  ж  часточка  душі  моєї  там  далеко,  на  Галичині  залишилася.  Останні  роки,  я це  гостріше  відчуваю.

-  Знаю  я,  знаю,  голубчику,  що  журишся  ти  за  ріднею  своєю,  та  за  земелькою  рідною. 

-  А  ти  памятаєш,  матінко,  як  з  тобою  зустрілися?

- Ой,  памятаю! -  Обличчя  жінки  осяяла  посмішка,  від  якої  вона  аж  помолодшала. – То  в  Тобольську   на  ярмарку  було.  Ти  тоді  іще  соболями  приторговував,  а  циганка  у  тебе  шкурку  і  поцупила  та  й  втікати,  а  ти  за  нею  побіг  та  й   мене  з  ніг   і  збив.

-  Так,  циганку  ту  не  наздогнав,  та  зате  дружину  собі  знайшов. Спасибі  тобі,  що  така  ти  у  мене  є. -  На  очі  Івана  знов навернулися  сльози. -  І  батькові  твоєму,  царство  йому  небесне,  спасибі,  що  дав  мені  змогу  на  ноги  стати  і  у  люди  вибитися,  бо  на  служиве  жалування  в  купці  знатні  і  досі  не  вийшов  би…- Іван  тяжко  зітхнув. – Скоро  мабуть  я  з  ним  там  зустрінуся. – Показав  очима  на  стелю.

- Та  що  ти,  голубчику,  таке  говориш?  От  вже  і  Різдво  Святе  надходить,  а  там  і  зима  на  спад  піде,  а  весною  і  полегшає. -  Катерина  ледве  стримувала  сльози,  що  зрадницькі   затуманили  очі. Вона  на  хвильку  відвернулася  і  швиденько  кінчиком  хустки  змахнула  сльозу.  Іван  зробив  вигляд,  що  не  помітив   тих  її  сліз,  а  вона  по  хвилі  запитала:  «А  в  якому  ж  то  році  було?  Щось  вже  і  не  пригадую.»

 - Ти  про  що,  Катре?

-  Коли  ми  з  тобою  зустрілися.

- То  якраз  через  рік,  як  я  до  Тари  прибув  служити.  Якраз  після  того,  як  писав  козакам  чолобитну  на  тарського  воєводу.  Здається  у  тридцять  шостому…  Так,  так  у  тридцять  шостому. А  у  тридцять  сьомому  по  жнивах  і  весілля  відіграли… 

Двері  скрипнули  і  в  отворі  показалася  білява  голівка  правнука  років  шести.  Катерина  піднялася   і  строго  погрозила хлопчику  пальцем.

- Я  ж  тобі  наказувала, шибенику,  не  турбувати  дідуся.

- Не  свари  його,  Катре.  Ходи  до  мене, Іванку. – Хлопчик  миттю  занурився  у  перини  і  притулився  до  плеча  Івана.

- А  Ви  мені  лоскажете   ще  пло  вашого  коника?

- Розкажу,  Іванку.

- Голубчику,  та  ти  ж  і  так  втомився,  та ж  цей  шибеник  тебе  геть  уморить.

- Ти  не  хвилюйся.  Мені  полегшало.  Як  з  тобою  поговорив,  то  і  зовсім  полегшало. Ти  йди  по  своїх  справах,  а  ми  тут  з  Івасиком.

Катерина  ще  раз  погрозила  малому  і  вийшла  з  кімнати.

- Ну  то  лозказуйте,  діду, як  коник  маленький  за  вами  усюди  ходив,  а  як  великий  став,  то  у війну  зланений  вас  із  бою  виніс,  і  сам  помел.  А  ви  дуже  плакали  тоді?

-  Дуже,  Івасику, дуже.  Бо  він  мені  був,  як  рідний.  Це  все,  що  у  мене  від  минулого  залишилося. Зі  смертю  того  коника  обірвалася  остання  ниточка,  що  звязувала  мене  з рідною  землею. 

  хіба  земля  буває  лідна,  як  матінка,  як  батечко  і  де  ж  та  земелька  є?

- Рідна  земелька,  там  де  твоя  родина.

-  А  твоя  лодина   -  ми? Значить  тут  твоя  лідна  земелька?

- Тепер  тут,  але  коріння  моє  у  галицькій  землі.

-  Хіба  у  людини  буває  коління? -  Розсміявся  малий  дзвінко,  наче  срібний  дзвіночок,  і  той  його  радісний   сміх,  заставив  і  собі   посміхнутися  старого.

- Ну  і  смішно  ж!  Піду  усім  лозповім. – Малий  чмокнув  діда  у  бороду,  скочив  з  ліжка  і  вибіг  з  кімнати,  залишивши  за  собою  подих  легкого  вітерця.

- Нехай  буде  Господь  з  тобою,  дитинко! -  Прошепотів  Іван Васильович,  закрив  очі  і  тихенько  спочив  з  ясною  посмішкою  на  губах…


Додав: allagrabinska (15.09.2010) | Автор: © Алла Грабинська
 
Розміщено на сторінці: Проза

Поділіться цією новиною у Фейсбуці або роздрукуйте:

Переглянули твір - 1727 чол.
 
  
  у Вас # закладок

Автору за твір:

 



Автор чекає на Вашу оцінку та коментар
Всього коментарів: 7
avatar
1 45tom • 03:55, 15.09.2010 [Лінк на твір]
Дуже цікаво читається...Дякую!
avatar
2 Viktorivna • 10:47, 15.09.2010 [Лінк на твір]
Браво!!!!! Дуже гарний твір!!!!! hands hands hands hands hands
avatar
Ці аплодисменти вам всім, мої дорогі і терплячі читачі!!! yes
avatar
4 45tom • 07:42, 16.09.2010 [Лінк на твір]
У мене зауваження.Не розпорошуйте сили на поезію, давайте наступні частини, ми ж чекаємо...(Жарт) :) :) :)
avatar
ОЛЕКСІЮ, ВИ ЩО,ХОЧЕТЕ, ЩОБ У МЕНЕ ПУПЕЦЬ РОЗВ'ЯЗАВСЯ?(жартую)!!! Я "перемотлошила" купу історії. Можу зараз той період сміливо викладати... :)
avatar
СОФІЙКО, ДЯКУЮ ЗА ВАШЕ ТЕРПІННЯ!!!
avatar
7 shetamara • 09:02, 18.09.2010 [Лінк на твір]
Така проза - ВАША!
Читала із величезним захопленням. respect


Додати коментар:

Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ComForm">
avatar


ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин

(50 коментарів Ви можете переглянути на сторінці "НАШ ТОП ++")
leskiv: Єдине, що залишилось в українців зараз, це - віра в Господа. Наші "друзі" знову вже вкотре зрадили нас.

leskiv: Оптимістичний, життєстверджуючий вірш. respect


leskiv: Щиро дякую. s-7


     


Форма входуу
ОНЛАЙН - РОЗМОВНИК    
    (міні-чат)

    АВТОР-АДМІН САЙТУ: Facebook,
    Instagram,
    Viber: 0680839579
    E-mail: vagonta@gmail.com


НАЙПОШИРЕНІШІ
КЛЮЧОВІ СЛОВА
Copyright MyCorp © 2006 Хостинг від uCoz