-5-
Панька
наче підмінили. Він
майже не виходив
із хати. Баба
Валька пішла до
нього, бо треба
було стайню почистити,
але він, наче
злякався її й
зачинився в хаті.
- Допився
до білої гарячки. -
Гомоніла по селу
Валька. - Здурів зовсім.
Видко мене за
чорта прийняв.
Не пройшло
і тижня з
того часу, як
пропав Сергій Заяць,
а село потрясла
іще одна страшна
подія.
Різала баба
Валька траву для
кролів у посадці.
Вже було таки
досить нарізала можна
було б і
додому йти, але
чогось її потягло
через чагарник до
тополь. Глянула догори
і заклякла. Не пам’ятала, як вилізла
з тієї посадки.
До самого села
потім бігла і
кричала: - Рятуйте,
люди, Шибздик повісився!
Потрохи село
вже стало заспокоюватися. Хіба
що
коли-не-коли хтось
згадає: «Куди ж то міг
подітися Заяць? Течії
там ніякої, занести
десь його не
могло, за цей
час мав би вже
і спливти, хіба що
зачепився за щось?»
Через півтора
місяці з лікарні
приїхала Зайчиха. Після тяжкого
інсульту скривило її.
Змінилася вона дуже.
Ця досить таки
молода жінка шкандибала
тепер по селу,
наче неприкаяна.
А Василиха,
зодягнена вся в
чорне, нагадувала крука.
За цей час,
ніби зійшов з
неї останок краси,
наче баба Каська
постала з могили
і втілилась у
тіло і душу
цієї жінки.
Того року
вересень був холодний
і спливав невчасними
дощами, що заважали
роботі на полях
і городах. По
хатах вже й
палити почали, бо
треба було і
підсушувати промочений до
нитки одяг, і
душу відігріти.
Баба Валька
дрова шкодувала. В хаті ще
не палила, бо
залишилася сама. Мар’янка поїхала
в місто до батьків,
то вона обходилась
тим, що товклася
і спала в
літній кухні. Там
їй вистачало і
хмизу, щоб зварити
якогось супка та
прогріти маленьку хатинку.
Хмиз збирала по
посадці вже і запримітила
велику купу на
Павучому, та трохи
далеченько було тягти,
а тут таки
надумала. Взяла рядюгу
та й подалась
на острівець. Смужку, що
тяглася від берега
до Павучого, геть-чисто
залило. Баба розгублено
стала - ні
тобі назад вертати,
бо таки далеко,
ні до острівця,
води по самі
кісточки. Потім махнула
рукою, бо все
одно ноги промочила,
та й пішла
просто по воді.
Дісталась до хмизу,
почала складати гілки
на рядюгу, намагаючись
витягти найтовстіші, і
тут її, наче
громом прибило. Земля під
хмизом промокла і
осіла, відкривши очам
страшну знахідку…
Експертиза установила,
що в Сергія
стріляли, але помер
він, захлинувшись водою.
Хто і як
міг вчинити цей страшний
злочин, навіть не
здогадувались. Спочатку думали,
що поранили його
випадковим мисливським пострілом
і він захлинувся,
але хто тоді
закопав його? Все
то якось купи
не трималось.
Ховали Сергія
усім селом. На
похороні не було
хіба що Василихи
І Панька Бомжа.
Зайчиха обіймала
труну і вже не мала
сили ні голосити,
ні плакати. Вона
тільки хитала головою
і шепотіла: -
Синочку мій, я
ж тоді гукала
тебе, я ж
тоді сиділа на
твоїй могилці, чому
ж ти не
озвався до мене,
чому ж не
гукнув: «Мамо, я тут»? -
Вона раптом
згадала той одинокий
постріл, що почула
перед самим світанком,
і згадала, що
тоді подумала: «Здається стрілили
на Павучому? Хто ж то так
по сплячих качках?» Несподівано Зайчиха
різко відштовхнулась від
труни, схопилася за
голову обома руками
і закричала: -
Ааааа! - І в
тому довгому «А» відбилась
уся мука, вся
глибина материнського горя.
Аж після
похорону міліція почала
розслідування. Допитували всіх.
Викликали і Василиху.
Слідчий був той
самий, що допитував
її після смерті
старого. Він подивився
на неї довгим поглядом
і щось почав
креслити на папері,
а по паузі
запитав:
- Так
що ж все-таки
спонукало вашого чоловіка
накласти на себе
руки?
- Я
вам все розказала
ще тоді. -
Відповіла Василиха.
- І все
ж була якась
причина?
- Крім
тієї, що він
вважав себе винним,
що не стримав
Петрусика, ніякої.
- Може
він рахував, що син
загинув
із-за Сергія Зайця?- Василиха глянула
на нього й
одразу ж відвела
погляд.
- Не
знаю.
Слідчий наче
роздумував у голос:
- Пройшло
вже більше року
після смерті сина,
а він вішається
через тиждень після
зникнення Зайця. Цікаво,
цікаво!
Василиха
зиркнула на слідчого
своїми чорними, як
вугілля очима і
різко піднялася.
- Я
не знаю. Він
не ділився зі
мною. Після смерті
Петрусика ми майже
не говорили. І
облиште мене! Я
більше нічого не
знаю! - Вона вийшла
геть. Йшла по
вулиці і відчувала,
як образа на
весь світ піднімалася
в ній: «Коли вбили
мого Петрусика, ніхто
навіть пальцем не поворухнув, щоб
знайти вбивцю, а
зараз підняли на
ноги всю міліцію.
Де ж та
справедливість? Через отого
Зайця перевернулося життя!»
Несподівано
з глибини пам’яті виринуло
обличчя старої баби
Каськи і те
її журливе: «І
в тобі чорт
сидить. Йой, зведе він
тебе, йой, заведе!»
Наче щось невидиме
штовхнуло її в
груди і стягло
пелену з очей.
Ніби чужими очима
подивилася вона на
себе і злякалась…
Останнього викликали
до сільради Панька
Бомжа, Його неможливо
було пізнати. Був він
блідий, в очах
причаївся якийсь тваринний
жах. З тієї
страшної ночі він
не пив не
краплини. Тікав від
людей, боявся, що не
витримає і все
розповість.
Коли Панько
зайшов до кімнати,
слідчий щось дописував. Пауза тяглась
досить довго, раптом
Панько почав труситися,
слідчий підняв голову
і стурбовано запитав:
- Що
з вами?
Панько, задихаючись
скрикнув:
- Я..
я не хотів!
Не хотів! - Він
намагався ніби ухопитися за
щось у повітрі,
але не знайшовши
опори, впав.
В лікарні
на пару годин
Панько прийшов до пам’яті і розповів,
як він вистрелив
у Сергія і,
коли той впав,
витягнув його з води, і
разом із старим
Василишиним зарили і
закидали його хмизом.
Він ні півсловом
не видав Василиху.
Гроші і рушниця лежали
у Панька під
ліжком закидані якимось
лахміттям.
Вмер
Панько під ранок
і останніми його
словами було: «Гроші
- то зло.
За них не
можна купити щастя!»
У Василихи
цілий день ревіла
худоба. Сусіди почали
хвилюватися. Коли зайшли
до хати, то
побачили Василиху, що
лежала на підлозі
під образами розкинувшись,
наче великий чорний
птах, і, в
застиглій руці стискала
списаний аркуш.
Не дано
їй було долею
того звичайного вміння
прощати, і тому
вона сама себе
засудила і сама
собі винесла вирок.
|