У ЛАЙБИ ДЕШЕВШЕ
Була свята п’ятничка, в
пору, коли саме гречки відцвітали. Сонечко зійшло ясно на небі, вітрець теплий
гуляв по стернях, жайворонки високо-високо співали свою пісню, в гречанім цвіті
бриніли бджілки, а люди, куди котрий, змагалися – хто в ліс, хто в поле. Тільки
жидок Дувид сидів на лавці перед своєю гоньдьою*, заложивши руки за пояс та мугикаючи собі стиха пісеньку
– чи гарну, чи негарну – кому там до того! Як уміє, так і піє. Чекав клієнтів.
Та клієнтів в цю пору року дазбу**.
– Нема в християн грошей,
– зітхнув Дувид. – Великдень минув давно, а до Покров, коли повернуться
заробітчани з бутину, далеко... По їхніх
кишенях вітер гуляє. То най гуляє їм тоді і в череві, я «на бороду»*** не дам!
Мені вже по шию те «Запишіть ня,
Дувид, у ірку****, прийде муй з бутину та віддам». Пиши Дувид – «пропало!» А ті,
що мають гроші, змагають то до Лайби, то до Шулима, думають, що та слинава
фофня та шмаркатий Шулим їх медом напоять. Та най товплять до них – прийде
кумець на обідець, та не буде ложки! Піду, трохи приляжу, направлю поперек.
Та коли хотів вставати з
лавки, в кінці вулиці з’явився Іван Чорній. «Куди ба ци несе його дідько?» –
подумав.
Недолюблював Дувид Івана,
бо цей смішкувався над ним, називаючи «криволабим жидом». Ця насмішка дуже сердила
Дувида, бо будь-що можна йому говорити, все він стерпить, але коли хто його
ноги бере на кпини, то він того не може дарувати, бо з божого допусту ноги у
нього криві.
– Слава Ісусу Христу! –
привітав Іван Дувида, знаючи добре, що таке вітання дражнить його, що не вірить
в Сина Божого.
– Най буде по-твоєму, –
махнув рукою, а далі питає: – Куда, Іване?
– Та хоч не питайте, ади,
син задумав ся женити, то йду до Лайби по одно-інше...
– На «бороду?» –
поцікавився Дувид.
– Та чому на бороду? В
мене гроші – ось! – витяг Іван з кишені жмут грошей.
В Дувида аж очі засвітилися.
– А чому ти, Іванку, не
зайдеш до мене, хіба в мене не те саме, що і в Лайби? Те саме, може й ліпше...
– А по чому у вас мука? –
поцікавився Іван.
– Мішок за тритдцятку.
– Ось бачите, а ми з
Лайбов за двадцятку домовились.
– Та ходи, я теж за
двадцятку продам!
– Та ж бо у вас кілограм
цукру – п’ятак, рис теж, а Лайба мені по третякові за кілограм обіцяла продати.
– Та ходи, я теж тобі по
третякові... – пісним голосом сказав Дувид.
– Олії теж по третякові
дасте, як Лайба?
– Хай буде, але ні кому
ні словечка!
– Та що ви, Дувиде!
– Та хіба я знаю?
– У Лайби ліпша горівка
від вашої, це всі знають.
– А по скільки вона
тобі?..
– По десятку за літр.
– Я дам за дев’ятку.
– Може б по вісім, Дувиде?
Бо горівка у вас...
Погодився Дувид, хоч і не
много того зарібку, та зате не «на бороду», а куку в руку.
Тільки що Іван,
обтерханий, як віслюк, з бесагами та мішком на плечах, з корчагами в обох руках вийшов з Дувидової гонді, як той
вже «криволабив» до Лайби.
– Чому ти, Лайбо, так
спустила ціни?..
– Про що ти, Дувиде,
говориш? – здивувалася Лайба.
– Та про те, що як будемо
йти вроздріб, то нині-завтра пустимось жебрати по християнських хатах, як за
такі ціни можна товар продавати?
– За які ціни?
– За які, за які? Ось за
які, – по кільки продаєш мішок муки?
– По тридцять п’ять.
– А цукор, муку та олію?
– По вісім.
– Горівку?
– По п’ятнадцять.
– А з Іваном Чорнієм ти
домовлялась?
– Не домовлялась я ні з
яким Іваном і залиш мене в спокою, бо зробив мені календар з голови!
– Чорт би тебе забрав із
шахраєм одним! – пробубнів під носом Дувид і вийшов без «будьздоров» від Лайби.
* гондя – крамничка.
** дазбу – нема, бракує.
*** на бороду – на борг.
**** ірка – зошит.
|