В обіймах вітру умліва природа,- В його шалено-пристрасних поривах... органне небо звуком насолоди у камерному лісі мліє - диво! Влітає вітра дихання у груди- землі чутливі груди - розпашілі. Як хоче він із неї роздобути липневі соки...яблуко на гіллі, розвіяти пастельну одежину, голюньку закохати - от розпусник- в одних лишень коралях з горобини, одним бажанням - так він хоче й мусить. Ті вальси доторкань забагровілих... калинові уста - пульсує в скронях. Вона пручатись вже не має сили.. цілує вітер всі її осоння, усі цнотливі затінки глибокі, розпечену із літа серцевину... Осіннім перелюбам - сотні років... Немає в тім гріха - нема провини.
|