|
Шумить океан,
гнівно піниться бризом,
Кидає, мов
тріски, уламки із гір.
На кручі ж монах
стоїть у чорних ризах,
Де сім сотень
років живе монастир.
В тих стінах
старих не фундамент, а віра
Тримає каміння
багато віків.
А хвилі – то чорні,
то білі, то сірі,
У реві морських
штормових голосів.
В обличчя –
вологий, пронизливий вітер,
То крик
водоспадів, от хвилі, як дим,
Зачерпують все те
малесеньке світло
І падають з
гуркотом грізним із ним.
Рокоче каміння,
шумлять чорні вири,
Неначе торнадо
спустилось з небес.
А з вікон, в яких
вічно дихає віра,
Спів лине
монарший: «Христос воскрес!»
Закінчилась
пісня, посиніло море,
І хвилі вже вище,
ледь не до вершин.
І небо чорніше, і
зблякли вже зорі
Від чорних,
холодних, солоних краплин.
І гуркіт страшний,
блиски в небі гарячі,
Холодні рови, що
ростуть і ростуть...
Вже дощ періщить,
вже не квилить і плаче,
Дощ з хвиль, що
горами встають і встають...
І блискавки в
небі,ясніші за зорі,
Вир моря, і
гуркіт у хвилях, і грім...
Знов вийшов
монах, став на кручі над морем,
І глянув у небо,
чорніше за дим.
Холодні
здіймалися пінисті хвилі,
І вітер шалений,
нестримний летів.
Монах, не
дивуючись штормовій силі,
Коліна в молитві
на кручі схилив.
І раптом все
стихло. Спинилися вири,
І хвилі тихенько
котилися в синь.
Піднялося світло,
живуче, мов віра,
Торкнулось
промінням легким далечінь.
Розступилися
хмари за вірою в Бога,
Якій не страшні
шторми й гуркоти гір.
Осяяло сонце
монаха старого
І вірний,
незламний старий монастир.
| 
у Вас 
0
