Шторм біля монастиря

Шумить океан, гнівно піниться бризом,

Кидає, мов тріски, уламки із гір.

На кручі ж монах стоїть у чорних ризах,

Де сім сотень років живе монастир.

В тих стінах старих не фундамент, а віра

Тримає каміння багато віків.

А хвилі – то чорні, то білі, то сірі,

У реві морських штормових голосів.

В обличчя – вологий, пронизливий вітер,

То крик водоспадів, от хвилі, як дим,

Зачерпують все те малесеньке світло

І падають з гуркотом грізним із ним.

Рокоче каміння, шумлять чорні вири,

Неначе торнадо спустилось з небес.

А з вікон, в яких вічно дихає віра,

Спів лине монарший: «Христос воскрес!»

Закінчилась пісня, посиніло море,

І хвилі вже вище, ледь не до вершин.

І небо чорніше, і зблякли вже зорі

Від чорних, холодних, солоних краплин.

І гуркіт страшний, блиски в небі гарячі,

Холодні рови, що ростуть і ростуть...

Вже дощ періщить, вже не квилить і плаче,

Дощ з хвиль, що горами встають і встають...

І блискавки в небі,ясніші за зорі,

Вир моря, і гуркіт у хвилях, і грім...

Знов вийшов монах, став на кручі над морем,

І глянув у небо, чорніше за дим.

Холодні здіймалися пінисті хвилі,

І вітер шалений, нестримний летів.

Монах, не дивуючись штормовій силі,

Коліна в молитві на кручі схилив.

І раптом все стихло. Спинилися вири,

І хвилі тихенько котилися в синь.

Піднялося світло, живуче, мов віра,

Торкнулось промінням легким далечінь.

Розступилися хмари за вірою в Бога,

Якій не страшні шторми й гуркоти гір.

Осяяло сонце монаха старого

І вірний, незламний старий монастир.