Розгулялась
метелиця,
Погубила
намисто...
Шелестіла
лебедиця
Чарівним
падолистом.
В вирій разом
не зринула,
Крильце
зранили люди...
Тільки б тут
не загинула,
А там – буде
що буде...
Білі крила
звивалися
Наперейми
вітриську...
І метелиця
гралася
Біля серця так
близько...
Холод пік
ніжні крилечка,
І душа
поривалася...
Доки бідна,
скривавлена
На снігу не
зосталася...
Прилетів
лебідь в ніжності,
Притулився до
милої...
Раптом вирами
вірності
Підійнявсь в
хмари крилами.
Подививсь,
ніжно люблячий,
На той образ
коханої,
Билось серце,
голублячи
Ніжних
спогадів рани...
Крильця склав
до метелиці,
Кинувсь в вири
незвідані...
Любій білій
лебедиці
Був без
пам’яті відданий.
І до цих пір
між хмарами,
Де завжди зорі
бігають,
Линуть ніжною
парою
Двоє лебедів в
віхолі.
|