Гість

Гість 
(Анна Ахматова)

Все незмінно. У вікна їдальні.
Б’ється білих хурделиць сніг.
Я така ж, та чужий і дальній
Знов до мене прийшов чоловік.

Я питала його: «Що ти хочеш?»
Відповів: «Я й у пекло прийду!»
Я сміялася: «Ох напророчиш
Нам, напевно, обом біду».

Він піднісши худющу руку,
До квіток торкнувсь, як зима.
«Як цілують? ‒ питав крізь муку.
Розкажи, як цілуєш сама?».

Його очі дивились тускло
На обручку, що на руці.
Й ні один не здригнувся мускул
На осяянім люттю лиці.

Я читаю з гостя нічного:
Це відрада й жадання знати,
Що йому не треба нічого,
Що не маю ні в чім відмовляти.


 

Гость (оригинал)
Анна Ахматова

Все, как раньше. В окна столовой
Бьется мелкий метельный снег.
И сама я не стала новой,
А ко мне приходил человек.

Я спросила: "Чего ты хочешь?"
Он сказал: "Быть с тобой в аду".
Я смеялась: "Ах, напророчишь
Нам обоим, пожалуй, беду".

Но, поднявши руку сухую,
Он слегка потрогал цветы:
"Расскажи, как тебя целуют,
Расскажи, как целуешь ты".

И глаза, глядящие тускло,
Не сводил с моего кольца.
Ни один не двинулся мускул
Просветленно-злого лица.

О, я знаю: его отрада -
Напряженно и страстно знать,
Что ему ничего не надо,
Что мне не в чем ему отказать.