Протаїлись ми в кращі дні Неосмислених сподівань... Мені холодно тут одній, - В гущі стомлених коливань. А весна гомонить, цвіте, Доторкає губами чола. Ниє в серці терпкий протест Проти всього, що не змогла. Ні до чого гадати вже Хто кого не доцілував В пастках радісних навіжень Зорепадом – німі слова. На гілок озираюсь хруст, – Може знов, може ти, може - ти?.. ...Квилять лебеді білих рук, Неспалимі горять мости.
|