Лелека пролітала над садибами, полями, лугами... Вона впевнено летіла вперед: мах крилами, ще один, ще... - Ти куди так поспішаєш, дзьобата? – запитав у білої птахи Вітер. - Чим подалі... - Не зрозумів, – збентежився Північний вітер. - Що ж тут незрозумілого? - запитала птаха. – Чимподалі я лечу, світ за очі. Розумієте? - Хм, - примружив очі Вітер. Він почав начебто про щось здогадуватися. – Так що ж сталося, красуне? – підлетів поближче. - Закохалася я, - втомлено відказала Лелека. І додала, - у чужого закохалася. - Зро-зу-мі-ло, - ніби по складах розклавши слово, відповів Вітер. Він чимало побачив на своєму віку таких історій. Він, вона, і ще він, або вона. Давши дозвіл хмаринкам займатися своїми справами, Вітер, підставив Лелеці долоню: - Вмощуйся зручніше, мала. - Ви ж зайняті, - кивнула у бік хмаринок, Лелека. - Не переймайся, розповідай. - Добре. Влаштувавшись на долоні у Північного Вітру, Лелека почала свою історію: - Два місяці тому я полетіла на сусіднє болітце домовлятися з жабками про пісні для новонароджених. Ква-ква-дратні фіраночки у лелеки Ульяночки... – поринула у приємні спогади красуня лелека. Та за мить знову повернулася до розповіді. – Так от, коли я вже летіла додому то зустріла Його: міцна шия, впевнений погляд, сильні крила... - Але ж він чужий! – строго проказав Вітер. - Я знаю, дядьку Вітре, знаю. Тому і втікаю. - Добре робиш, мала, – проказав вголос Північний Вітер, а подумки додав „Та хіба від себе втечеш?” А Лелека ніби прочитавши його думки, відповіла: - У тому то й справа, що від себе не втечеш. - Так чому ж тоді летиш світ за очі? – здивовано поглянув на дзьобату білявку Вітер. - А щоб перевірити чи істинне те що всередині. Якщо кохання справжнє то його ніхто і ніщо не зможе зруйнувати, а якщо забавка то неварте воно зайвих переживань. - А ти права, мала, - погодився Вітер. - Щасти тобі, донько, - благословив поглядом красуню. А тоді далі старанно продовжив шикувати на небі неслухняні хмаринки.
Якщо кохання істинне!..
|