Минули зболені часи, мов лиходії,
А я прошу все: - Воскреси! Верни надії…
Коли я згадую тебе, то рветься серце
І, не жаліючи себе, рву звуки терцій.
Здається, зараз голос мій дійде до Бога,
І у прозорості німій блисне дорога.
Нехай я ноги розіб’ю об гострий камінь,
Та горе істини зіп’ю, бо ти - не Каїн,
Бо ти не зрадив, не продав ніде нікого,
А на поталу, лиш віддав себе самого…
На крилах долі полечу, хоч на край світу,
Щоб допомогу дать плечу в душі зігріту.
Не знаю, як живу тепер, як виживаю?
Я часто згадую тебе… Люблю, страждаю…
Чуйно - болісний вірш.... все , що людина переживає в житті, - вона заслуговує...Але ж ми впираємося об свою гордість, бо думаємо що заслуговуємо на краще...
Так, людина не вміє конкретно і правдиво оцінити свої дії, заважають емоції, яким дуже підвладна. Дякую!
Додати коментар:
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
klavysjka: Болить і болітиме завжди. І дійсність є страшною. І прикро коли чуєш від тих, хто далеко від війни : "НУ ТА ЩО ХОЧЕШ, ТО ВІЙНА"... То про що мова може бути, що наш сусід нас має зрозуміти?
klavysjka: НЕ думаю про від'їзд і жодного дня нікуди не тікала. Я українка. Я боляче та соромно за тих, хто кричить за кордоном, що вони дітей ховали від війни. ПОстає питання - А ТІ, ХТО НЕ ПОКИНУ УКРАЇНУ,
у Вас 
0
