Захотів написати я вірша,
Щоби сонце аж капало з нього,
Тож задумавсь, до столу присівши,
А почати із кого, із чого.
Світ яскравий, чудовий, зелений,
Вічна радість і вічне блаженство,
Чом же сум насідає на мене,
Ще й обурення, часто шаленство.
Як чекаєш дощу, то немає,
А як ні, злива змиє надії,
Як негожий, то завжди щось має,
Гожий тільки полови навіє.
Сосна прагла здійнятись у небо,
Лось же схрумав у неї верхівку,
Боже, стільки претензій до тебе,
Що й ікона впаде на долівку.
Бо здається, що світ косо-криво
Побудований серед болота,
Чи, можливо, це я нещасливий,
І болото – моя лиш турбота.
А довкола буяють оази,
Виростають котеджі та вілли...
Ні, довкола до біса зарази
Нею все до кісток просмерділо.
Так хотів написати я вірша,
Щоби сонце аж капало з нього…
Написав ось, до столу присівши,
Ні собі, ані людям, ні Богу.
Може, в церкву піти помолитись,
Чисто-чисто, неначе дитина…
Я б пішов, та кому там вклонитись,
Як царює і там копійчина.
Боже-Боже, здається, й у тебе
Вкрали світ цей, запхавши в болото,
Тільки небо зосталося небом,
Задля нього і жити охота.
Задля нього та тої одної
Котру вік ти шукаєш, людини,
І, побитий до тла самотою,
Хоч на мить, а до неї прилинеш.
І, на градус хоч душу нагрівши,
Глянеш в небо до зір чи до Бога…
І захочеш створити ти вірша,
Щоби сонце аж капало з нього.
Світу милий, чудовий, зелений,
Вічна радосте й вічне блаженство,
Заберіть мою душу від мене
В оптимізму яскраве шаленство.
Воскресають не тільки з могили,
Де по ночах пугикають сови,
Воскресають із власної сили,
Із надій, із сердець, із любові.
|
та
у Вас 
0
