Там, у гарячих степах, між ядучого диму,
Що над землею стеливсь із попалених трав,
Сіяв я душу свою, мов пшеницю озиму,
Щоб за морозом із неї мій колос зростав.
Сіяв я душу свою, та палали пожежі,
І вигоряло зерно, вигоряло до тла,
По спопелілій землі звично креслила межі
Вічна незмінна моя самотинонька зла.
Може, колись і прийдуть весни в землі похмурі,
Може, колись зійде хоч би один колосок,
Тільки ж довкола все трави попалені бурі,
Хто в них мене знайде, хто усміхнеться разок.
Де ти, усмішко моя, що, мов крапля вологи,
Душу оживить, покличе здолати вогонь,
Де ти, усмішко моя, я б тебе до знемоги
Пив із твоїх таких рідних для мене долонь.
Де ти, усмішко, вдивляюсь, вдивляюся в лиця,
Тисячі їх пропливли у життєвім вікні,
Тисячі їх, а мені все одна вона сниться,
Тільки одна, що самотність руйнує в мені.
Де ти, усмішко моя, ти з’явись на хвилину,
Я тебе взнаю по запаху теплих долонь,
Сіяв я душу свою, мов пшеницю озиму,
Ради одного зерна, що здолає вогонь.
Ради одного зерна, котре зійде й здолає
Вічну самотність межі між попалених трав,
Ради тієї, що знайде мене і розрає,
І усміхнеться долоні теплом між заграв.
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
0
Вітаю Вас з Новим 2026 роком!