Сумний вірш

Так людно, поминки, могили,

Портрети, очі, шум дерев,

Мов листячком заговорили

Ті з найрідніших, хто помер.

І так аж зримо чути слово,

Беззвучно, чує так душа,

Так веснянково-празниково

На мить Бог рідних воскреша.

Портрети, очі, дати, дати

І пам'ять вічна вікова,

Тих, що з портретів, не обняти,

Хіба відчути їх слова:

«Як відлечу, відживши літо,

Я у зазоряні світи,

Прийди до мене в цьому світі,

Портрет очима освіти.

Я цього, може, й не побачу,

Але відчую. Там, вгорі,

Я тихо-тихо так заплачу,

Впаду із вогником зорі.

Ти глянь на небо в нічку темну,

Беззвучно серцем помолись,

Я там відчую це, напевно,

І поцілую, як колись.

Лиш безтілесно і безшумно,

Душа без уст, та поряд з цим,

Любити можна скрізь безумно,

І в цьому світі, й поза ним.

Тож по Великодні до «хати»

Постав букет, щоб я воскрес,

Тебе я буду пам’ятати

Й по той бік зоряних небес.

Хоча, як стверджує наука,

То поза нами нас нема,

А є довічна лиш розлука

Та тиша вічна і німа.

Але ніхто не знає світу,

До нас, при нас і після нас,

Перед портретом скромні квіти,

Як ти в мені і я між вас.»

Портрети, очі, дати, дати,

І згадок тиша аж до хмар,

І шум дерев стоїть на чатах,

Де Бог наш пише календар.