Життя прожите, долю перейшли,
І як було, то так уже не буде,
Щось загубили, щось на нім знайшли,
Дали щось людям, щось дали нам люди.
Закрили хвіртку в старості дворі
На защіпку болячок та кректання,
І погляд часто десь там угорі,
Де Бог і зорі, вічність і мовчання.
Всі руки – жили, піт та мозолі,
Дорога-привид за крилом вчорашнім,
І дві сльози, як галки на ріллі,
Бо помирати і столітнім страшно.
Сніги зі скронь вплетуться у брову,
І серце тоне в залишках любові,
І столочив хтось юності траву,
Шукаючи, щоби погрітись, дрова.
У зморшках вік, неначе в борозні,
І голос тихий, мудрий та повчальний,
І так радієш цвітові й весні,
Жахаючись – а може, вже останні.
У спині тріск, мов гілку хто зламав,
І гнуть додолу невблаганні роки,
І Бог частину пам’яті забрав,
Щоб ми не мали зайвої мороки.
Лиш із далеких призабутих снів,
Де кров бурлила, не текла, як сонна,
Ти пам’ятаєш те, чого хотів,
Але проспав, заснувши на осонні.
Якби ж душа, та мала пару рук,
Вона ж літати, далебі, що вміє,
То відкопала б з лінощів той звук,
Що в згадках старість безнадійно гріє.
Та от біда – довіюють вітри
Останки віку з голови і тіла,
Якби ж зловити можна доль із три,
То мав би й ту, котру душа хотіла.
Якби ж то можна… Перейду поріг
І гляну в небо, спершись на одвірок,
Туди, де Місяць затесав свій ріг,
А був же повний, нині ж – недомірок.
Отак і ми підтягнемо очкур
На стегнах гострих висохлого тіла,
І хто літа лиш поточив, як щур,
Котрі душа так зберегти хотіла.
Зітхну, схилюся, никне голова,
І в нору шасну, ніби щур нещасний,
І закопаю в сивину слова,
Бо вік, як жив, прекрасний був, прекрасний.
| 
у Вас 
0
