| Монолог смерті Я – смерть, я бісова потвора,
Я з лиха можу будувати гори,
Із прикрощів встановлювати грати,
Живих я здатна змусити вмирати. Я – смерть, змія, що повзає під листям,
Із сліз, мов бісеру, нанизую намисто,
Спостерігаю за життям ретельно,
Слабкого буду жалити смертельно. Я – смерть, спустошлива сволота.
Хтось помирає? – То моя робота.
Спочатку ніжним забуттям кохаю,
А потім комою чи нападом вбиваю. Я – смерть, я – смутку королева,
Мій дотик перевищить силу лева.
Всі крики, зойки, сльози – все мені.
І я не знаю відповіді "Ні”. Мені все має підкоритись,
Без мого відома лишитись
Не може жоден – балом правлю я –
Холодна, нищівна змія. Зі мною сперечатися не слід –
В мої долоні весь потрапив світ.
Я владарюю ним! Я – велич! Я – всесильна!
За кожним в цьому світі стежу пильно. Від мого зору не втекти й тобі.
Усі від жаху тиснуться в юрбі.
Я розважаюсь, кличучи біду.
Пограюсь трохи, кину та піду. Я – смерть, мов кішка, граціозна, –
Катую поглядом морозним
Чи серце спалюю вогнем, –
Не пересилити мене. Я – смерть – миттєвістю вбиваю,
Повільніше катую – біль триває,
Щоб довше мучитись тобі.
Життя я додаю собі. Подвійного я маю язика,
Холодне тіло, як у пацюка, –
До будь-якого образу підходжу,
Щілину слабкості у кожного знаходжу. Я пастку й сильному влаштую, –
Я це серйозно – не жартую.
Як витримає, то звільню,
А ні – до себе притулю. Якщо слабкі – самі до мене йдуть –
Таких, звичайно, на той світ беруть,
Цікавіше, уважно тільки слухай:
Це видерти життя у сильних духом, Принизити, біль змусити нести,
Аби ту зверхню владу довести,
Аби погратися серйозними речами,
Їх підкорити, щоб вони мовчали. Я – смерть, з усіх істот підліша.
До мене – галас, після – тиша.
Без обережності й жалю
Серцями тішитись люблю. Я – смерть, огидна і мерзенна,
Від чого холод йде по венах.
Межі нахабності моєї не знайти.
Мене благаєш знову: "Відпусти!” А я не відпущу навмисно.
Легені сповнювати киснем
Я заважатиму тобі, –
Гадаю, ти відчуєш біль, Гадаю, мучитися будеш,
Кого любив – усіх забудеш.
Спустошать душу твою муки.
В крові від вчинків мої руки. Побавившись тобою трішки,
Нечутно підповзу, мов кішка,
Ужалю, наче та змія.
Питаєш, хто це? – Смерть твоя. 8 – 9 червня 2001 р. Монолог життя Невже мене забула? Я –
Коли не згадуєш – Життя,
Що твоїм вчинкам протидіє.
Звичайно, Смерть – страшна подія, Але народження – згадай –
Це, ніби замість пекла, рай,
Як проти мряки – сонця промінь,
Це у житті яскравий спомин, Це вітер, що відводить хмари,
І я твої чаклунські чари
Знешкоджу, як не намагайся
Чинити зло. Біжи! Ховайся! Якщо ти – Смерть, то й гинь сама!
Щоб жити, в тебе прав нема.
Ти не відчуєш перемоги,
Тобі закриті всі дороги До влади, душ і до сердець.
Тобі із терену вінець
Одягти варто на чоло,
Щоб тобі боляче було. Переді мною ти безсила –
У мене влада, в мене крила,
Які мене підносять вгору,
Що відженуть всі хмари горя. Коритись маєш ти мені.
Я теж не знаю слова "Ні”.
Я лише раз даруюсь люду,
І через це тривати буду. Як перешкодою не стій,
За свої вчинки не радій,
Зростай наперекір стіною, –
Знай, перемога все ж за мною. Слабкого знищити – нема чого робити.
Ти й міцних духом прагнеш підкорити,
Ти не шануєш гідності людей,
А я сильніше ста смертей, Оскільки поважаю я в людині
Думки і душу, що єдині
І неповторні в цілім світі.
Твоє ж брудне нутро на світлі Вмить перетвориться на прах,
І ти сама відчуєш страх.
Як сірий пил, до котрого всі звикли,
Злетиш, розсиплешся і зникнеш. Для тебе – це поразка, Смерте.
Занадто ти була уперта.
Твоя скінчилась колія.
Запам’ятай-но: владарюю – я. 13 – 14 грудня 2001 р.
| 
у Вас 
