Варіант гарний але... Ця сестричка з потайбічного світу і її такі перспективи не тішать. Знає конкретно свою справу. Прийти і забрати чиєсь життя. Сумна але реальна, філософська картина нашої дійсності.
Згода, пані Алло. Категорії тут, справді, філосовські: Життя і Смерть. Перша - народжує, друга - вбиває; перша - будує, друга - руйнує; перша - випромінює, друга - поглинає; і т. д.
Ваша правда, пане Василю. Духовні роздуми про смерть допомагають долати панічний страх перед нею і замислюватися над суттю нашого життя. Таке переосмислення дозволяє інакше ставитися до життя, цінувати кожну мить земного існування відведеного нам Творцем. "Першими дверима, що вводять нас у мислений Єрусалим, роблять уважним наш ум, є безмовність, хоча ум ще не заглибився у мовчання; другими — поміркованість у їжі, питті та сні; третіми — постійна пам`ять і роздуми про смерть, які очищають ум і тіло". /(Гл. 6) - ВИСЛОВИ СВЯТОГО ФІЛОТЕЯ СИНАЙСЬКОГО/
Дякую, пане Василю. Тернистий цей шлях - пізнання істини.. Та сприймаєш його, як виклик долі і... йдеш ним. Мусиш йти, в пошуках кращої долі. Іншого не дано.
Ця сутність ночі не світла хоче - Вона у темінь вросла навічно, То зазирає підступно в очі, Лишає в серці сліди трагічні, То зневажає красу і силу, Для неї слава ніщо не варта, І нашим мріям шматує крила, Душевні рани - для неї жарти... Чого заради іде по світу? - Аби життям себе наситить...
Правда Ваша, Наталю. Це ненаситна субстанція посягає на найдорогоцінніше для кожного з нас - наше існування у земних просторах. Але колись і для неї найдеться управа: "З рук шеолу Я викуплю їх, від смерти їх вибавлю. Де, смерте, жало твоє? Де, шеоле, твоя перемога? Жаль сховається перед очима Моїми!" /Ос.13:14/
Наталю, не відважуся Вам заперечувати. Внутрішнє дихання Ваших віршів (і коментарів) наскільки змістовне, що вибору не залишає. Завжди радий Вашій появі на літературних сторінках.
Не треба боятися заперечувати, коли маєш аргументи! А щодо цієї підступної "сестрички" - у мене з нею давні стосунки, неодноразово приходилось дивитись у її холодні очі...
Отже, можна, вважати, що ми друзі по нещастю. Теж доводилось, зустрічати цей холодний пронизливий погляд... І не один раз. Навіть рядки їй присвятив:
Ти попалила мої крила, Це ти порвала мою мрію. І нав’язала: "Я не зможу", Переконала: "Не зумію". Це ти розбила моє щастя, Це ти все в мені погубила, Любов забрала і надію, Моя ти сестро чорнобрива. Що ж, почепи вінок терновий І поведи живцем ховати, У гріб почесний мармуровий Ти, ненаситна, чорна мати.
Чомусь тоді зупинилася... Повернулася і пішла... Тепер живу "безтурботно" після таких відвідин.
Це так можна розцінювати з позицій "тепер", а "тоді" це сприймалося сутужно, з острахом, нерозумінням:
Я бачив смерть і бачив втому, Не говорив про це нікому, Не поділяв його ні з ким, Волів лишатися самим. Бо бачив голод і розруху, І я втікав від них щодуху, І бачив помсту і розпусту, Що сікла люд цей мов капусту, А потім бачив чисте світло І на вершині світле місто. Довкола йшов щасливий люд. Чому вони мене не звуть ? Не міг на це я відповісти Комусь хотілось розповісти, Але довкола – знов один. Чому створив мене таким ?
Крізь буревії й долі терня Ідем, долаючи свій путь, Навколо повно зла і скверни, Людської зради каламуть. Ідем незнаними шляхами, Лиш небеса над головою, Колюче терня під ногами, А за плечима – міх з журбою. Ідем на голос, що лунає І кличе в далеч невідому, Там, де весна завжди буяє, Там, де забути можна втому. Несем тягар свій за плечима, Мандруєм вперто, без упину, Щоб скоро власними очима Побачить край, в якім спочинем – Де благодать й любов є Божа І де душа радіє кожна...
По смерті не приходить забуття, Його нема, як нас усіх навчають. З землі не буде тілу вороття, Лиш душі завжди в вічність поглядають. По смерті тілу – тиша і хрести, Вогонь свічок і квіти на могилі, Й молитви рідних: “Господи, прости...” І сльози їх, що стриматись не в силі. Ми всі до смерті з острахом ідем, Бо невідомість нас усіх лякає. Що там за незбагненим рубежем? Цього ми за життя так і не взнаєм. Душа по смерті лине в небеса, Бажаючи до святості торкнутись, Туди, де вічний спокій і краса, Щоб потім знов на землю повернутись…
По смерті не приходить забуття, Його нема, як нас усіх навчають. Ми знов колись вернемось до життя. В проміннях вічних радістю засяєм. Не буде там тривог, ані журби. І супостат загине там триклятий. Ми там одягнем вічності вінки. І в Господі будемо вікувати.
Прийде час озирнутись в минуле І згадати усе, що прожито, Розбудити усе, що заснуло, Й те, що начебто спить, розбудити. Прийде час все на ваги покласти, Добре й зле розділити на різно. Та не вдасться нічого нам вкрасти, Щось змінити занадто вже пізно. Прийде час вийти Правді з туману І з очей пелену нам зірвати. Більш не буде і тіні обману, Чорне – біле пора розрізняти. Прийде час і, немов на папері, Вирок нам за життя прочитають, Відімкнуть нам до Вічності двері, Що давно нашу душу чекають...
О, найвеличніший, проснися! Найпотаємніший - збудись! Дорогоцінний - пробудися! Мій найдорожчий - повернись! Підемо разом,вдвох з тобою. І помандруємо в світи, Бо вже настав мій час двобою Проти злощавої пітьми. Бо чую голос вже відлуння. Пора, мій друже,не барись! Сонце скотилось від полудня, У шати праведні вдягнись.
Кинджал життя безжально ранить груди, Кривавий слід зробив на серці рану. Стіна попереду ненависті й облуди, Стіна позаду підлості й обману. Стіна плачу мій погляд затуляє, Бо доля зла закон диктує новий. Стіна страху свідомість мою крає, І шлях в майбутнє знову невідомий. Нестерпний біль від відчаю й тривоги, Безсилля душу кидає за грати. Життя нові підсовує пороги, Та мушу, хоч би що, їх подолати. Життя мені нову завдало рану, В бою з недолею понівечено душу. Мабуть, колись від ран я в Лету кану, Та поки ще живу – боротись мушу!
Так ... в кожного свій біль, свої душевні рани, свій тяжкий але посильний хрест. В мене було ось таке:
Не будь так далеко. О, чуєш! Надірвана в серці, струно! Розлуко, мене ти руйнуєш І губиш, чужа стороно. Моя одинока голубко, Лелеко самотнього дня, Ця ніч вже триває відтоді, Відколи від мене пішла. Не знала? Чи може не вміла? Почути тоді ці слова, Коли ще надія жевріла, Коли ти ще поруч була. А потім - холодна зневіра, І льоду байдужа стіна. Упала душа скам’яніла, Ображена, горда, німа.
Іти шляхом журби своєї – Це доля кожного із нас. І не сховатися від неї, Не перестрибнути крізь час. Хоч важко нам завжди шукати До себе шлях у цім житті, Вершини долі подолати Ми завжди маємо самі. Хоч не примусим обертатись Небесних зір навколо нас, Не слід недолі нам здаватись, Свій шанс ми спробуєм ще раз. Хай гордість наша не зігнеться, Не захолонуть почуття, І переможний стяг хай в’ється У битвах нашого життя!
Я знаю, геніє, - ти поруч, Узяв за руку і ведеш, А ні праворуч, ні ліворуч, Лиш прямо сунеш, рвешся, преш. І шлях цей чую, терном битий, Сповитий кружевом біди, Але не можу зупинитись Й не маю сил, щоб перейти. Я розумію: не коритись, Перебороти сумнів, страх. Я буду, геніє, молитись, Аби це разом вийшло в нас.
Не так давно, після досвіду перебування ТАМ, мені написалося - Чому душа так боляче болить, Стикаючись з життям цим очі в очі? Вона мов з тіла вирватися хоче, Тамуючи за світлом ненасить. Вона торкнутись прагне вічних істин, До котрих люд давно вже збайдужів. І лиш у мить – зі смертю на межі – Від скверни й зла душа себе очистить. В житті чи в смерті більше переваг? Допоки тут ми – нам це не збагнути. Та лиш душа, любовію діткнута – Щаслива буде тут й на небесах!
Мені наснився шлях далекий, Яким ітиму крізь світи. Десь був щасливий, десь – нелегкий, Та знаю - мушу я іти. Я хочу все в житті відчути: Зимовий холод і весну, Чого мені не обминути – Того, звичайно ж, не мину. Кого пошле мені все ж доля – З тим буду все життя своє, І не жалітиму ніколи, Що щастя інших – не моє. Ким маю бути – буду, звісно, Нестиму хрест свій до кінця. Лиш би не згинути безвісно, Не осоромити Творця!
І на завершення цієї ніколинезавершеної теми скажу-
Зарано йти, нам ще потрібно жити, Нам треба ще до себе дорости! Цей хрест, крім нас, нікому не знести, Не вирвати душі і не змінити. Лише такі – залюблені у світ, Які вдихають волю повногрудо – Вмиратимуть, та віритимуть в чудо, На все в житті шукаючи одвіт. Над прірвою крутою стоячи, Як хижа смерть у вічі зазирає – Недолі виклик завжди ми кидаєм, Коли весь люд впокорено мовчить… Нам рано йти! Душі ще рано йти!
Згадалася поетична ніч на ПМ і Ваше дружнє плече. Щира Вам подяка, Наталю, за ці світлі миттєвості світлодайної Весни. Після цього хочеться жити і творити.
У світах самоти ми, мабуть, не одні – Раптом хтось добре слово промовить мені, Хтось пришле гарну звістку з далеких світів І розвіє мій смуток, що в серце забрів. Хтось молитву промовить за душу мою, Щоби дух мій зміцнився в нелегкім бою, А як ворог на мене піде із мечем – В мить останню хтось завжди підставить плече. Хоч тернисті дороги ведуть крізь життя – Свою душу лиш вірою зцілюю я, А ще - Друга словами, що сум прожене І життя моє світлом осяє земне!
Деколи так мало потрібно зробити, аби десь у цьому світі самоти одній Душі подарувати крихту радості, маленький промінець надії і бажання до життя...
Почну з вірша: Василю, я читаючи чомусь був переконаний що це вступ до поеми. От чесно........навіть розчарувався трошки. Сюда би зараз трагічну історію.......ух......(мабуть пишу занадто цинічно ) вірш супер, мені аж дух перехопило....але мало, дуже мало. Ваш вечір з Наталею вдався. Я принаймі його з задоволенням перечитав Хочеться залишити комент і про смерть:вона насправді не зла, як про неї говорять. І несе в собі просто неймовірну легкість і що дивно ....спокій. Єдине мабуть, що дивлячись в зоряне небо і розуміючи що більше ти цього не побачиш.......просто плачеш.
Погоджуся з Вашою думкою, Михайле, що смерть,хоча і драматичний момент в житті людини але не остаточний. Це ще не кінець УСЬОМУ... Можливо,це лише тимчасовий, запобіжний захід,який був застосований Творцем для облегшування земних страждань людини, після гріхопадіння. Та і попереду нас чекає Світле Воскресіння, про яке маємо дбати вже тут і зараз, не відкладаючи на КОЛИСЬ і не покладаючись на ЯКОСЬ там.
І в Євангелії не один раз згадується про це духовне небо, яке побачив "повний Духа Святого" диякон Степан перед своїм каменуванням. Про нього згадує і апостол Павло, який "був узятий до третього неба" . Воно має бути дивовижним, повне Божої Слави і наповнене Його благодаті.
Дуже сильний твір, глибокий змістовний, досить лаконічний і водночас широкий за змістом. Я б сказав чи не найсильніший ваш на "Анумо" (якщо звичайно ставити такі рамки). Дякую за вірш і натхнення, Вам
від таких слів похвали аж зніяковів. Та все одно приємно, навіть коли воно і не так. А ось за те, що проникли в суть твору, Олександре, пройнялися його енергетикою.... За це вам щира подяка. Повірте, що для автора це завжди приємно і найголовніше в його творчості: поділитися тим сокровенним, що самому вдалося збагнути при написанні вірша.
Бачите, добродію Андрію, є вірші де рима незрима (тобто не прима-балерина) , як Ви вже вказали у першому катрені.
Збіг приголосних варто уникати між словами , а не у самих словах, як це у нашому випадку, бо тоді скільки слів перейдуть в категорію "не-рекомендованих" , а в результаті чого, ми не збагатимося, а збідніємо, зміліють джерела нашої творчості від таких "реформ".
Сила-безсила швидше нагадують швидше тавтологію, ніж слабку риму.
А рядок "бо її увесь час мало" важко читається через збіг голосних, тут вже своя специфіка (варто вловити паузу між "її" і "увесь"...
А в цілому Вашою редакторською роботою задоволений. Ви вміло знайшли слабкі ланки мого "юного" вірша.
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
leskiv: Дякую за коментар. Вони не дурні, їх так "оболванила" їхня рашистська пропаганда,що витверезити їх можна лише з допомогою зброї. Інакше не зрозуміють, не дійде. Це як у фашистській Німеччині
та
у Вас 
1
) вірш супер, мені аж дух перехопило....але мало, дуже мало. 
