ПЕРЕКЛАДИ ІЗ СЕРГІЯ ЄСЕНІНА

                    Вы помните,

                    Вы все, конечно, помните,

                    Как я стоял,

                    Приблизившись к стене,

                    Взволнованно ходили вы по комнате

                    И что-то резкое

                    В лицо бросали мне.

                    Вы говорили:

                    Нам пора расстаться,

                    Что вас измучила

                    Моя шальная жизнь,

                    Что вам пора за дело приниматься,

                    А мой удел -

                    Катиться дальше, вниз.

                    Любимая!

                    Меня вы не любили.

                    Не знали вы, что в сонмище людском

                    Я был, как лошадь, загнанная в мыле,

                    Пришпоренная смелым ездоком.

                    Не знали вы,

                    Что я в сплошном дыму,

                    В развороченном бурей быте

                    С того и мучаюсь, что не пойму -

                    Куда несет нас рок событий.

                    Лицом к лицу

                    Лица не увидать.

                    Большое видится на расстоянье.

                    Когда кипит морская гладь,

                    Корабль в плачевном состоянье.

                    Земля - корабль!

                    Но кто-то вдруг

                    За новой жизнью, новой славой

                    В прямую гущу бурь и вьюг

                    Ее направил величаво.

                    Ну кто ж из нас на палубе большой

                    Не падал, не блевал и не ругался?

                    Их мало, с опытной душой,

                    Кто крепким в качке оставался.

                    Тогда и я

                    Под дикий шум,

                    Но зрело знающий работу,

                    Спустился в корабельный трюм,

                    Чтоб не смотреть людскую рвоту.

                    Тот трюм был -

                    Русским кабаком.

                    И я склонился над стаканом,

                    Чтоб, не страдая ни о ком,

                    Себя сгубить

                    В угаре пьяном.

                    Любимая!

                    Я мучил вас,

                    У вас была тоска

                    В глазах усталых:

                    Что я пред вами напоказ

                    Себя растрачивал в скандалах.

                    Но вы не знали,

                    Что в сплошном дыму,

                    В развороченном бурей быте

                    С того и мучаюсь,

                    Что не пойму,

                    Куда несет нас рок событий...

                    . . . . . . . . . . . . . . .

                    Теперь года прошли,

                    Я в возрасте ином.

                    И чувствую и мыслю по-иному.

                    И говорю за праздничным вином:

                    Хвала и слава рулевому!

                    Сегодня я

                    В ударе нежных чувств.

                    Я вспомнил вашу грустную усталость.

                    И вот теперь

                    Я сообщить вам мчусь,

                    Каков я был

                    И что со мною сталось!

                    Любимая!

                    Сказать приятно мне:

                    Я избежал паденья с кручи.

                    Теперь в Советской стороне

                    Я самый яростный попутчик.

                    Я стал не тем,

                    Кем был тогда.

                    Не мучил бы я вас,

                    Как это было раньше.

                    За знамя вольности

                    И светлого труда

                    Готов идти хоть до Ла-Манша.

                    Простите мне...

                    Я знаю:  вы не та -

                    Живете вы

                    С серьезным, умным мужем;

                    Что не нужна вам наша маета,

                    И сам я вам

                    Ни капельки не нужен.

                    Живите так,

                    Как вас ведет звезда,

                    Под кущей обновленной сени.

                    С приветствием,

                    Вас помнящий всегда

                    Знакомый ваш

                       Сергей Есенин.ПЕРЕКЛАДИ ІЗ СЕРГІЯ
ЄСЕНІНА

Провіщає і пекло і рай.

Як не став би поетом я змалку,

Вправний був би з мене злодій і шахрай.

Худорлявий і низькорослий –

В кожну бійку, мов шило, встрявав,

Часто, часто роз'ющеним носом

Я у хаті своїй поставав .

І назустріч рідненькій  матусі,

Хоч хопав мене біль за живе,

Говорив: я об камінь спіткнувся,

Це  до завтра усе заживе.

А тепер, коли пригасила

Жар-вогонь кип'яткова  в’язь.

Відчайдушна колишня відвага .

Забіяки і смільчака.

Поспіваю нестримний і гордий,

Крок у крок за життям поспішать

Як раніше мені били в морду,

То тепер у крові  душа.

І уже не своїй матусі,

А у набрід, що гучно реве,

Говорю: я об камінь спіткнувся,

Це до завтра усе заживе.

Переклад здійснено і доопрацьовано у серпні 2012

ОРИГІНАЛ

Все живое особой метой
Отмечается с ранних пор.
Если не был бы я поэтом,
То, наверно, был мошенник и вор.

Худощавый и низкорослый,
Средь мальчишек всегда герой,
Часто, часто с разбитым носом
Приходил я к себе домой.

И навстречу испуганной маме
Я цедил сквозь кровавый рот:
«Ничего! Я споткнулся о камень,
Это к завтраму все заживет».

И теперь вот, когда простыла
Этих дней кипятковая вязь,
Беспокойная, дерзкая сила
На поэмы мои пролилась.

156

Золотая, словесная груда,
И над каждой строкой без конца
Отражается прежняя удаль
Забияки и сорванца.

Как тогда, я отважный и гордый,
Только новью мой брызжет шаг...
Если раньше мне били в морду,
То теперь вся в крови душа.

И уже говорю я не маме,
А в чужой и хохочущий сброд:
«Ничего! Я споткнулся о камень,
Это к завтраму все заживет».

Февраль 1922

МОНОЛОГ ХЛОПУШИ

Божевільна, кривава, слизька каламуть!

Що ти? Смерть?  Або зцілення для каліки?

Проведіть, я низенько вклонюсь йому,

Я хочу бачити цього чоловіка.

Я три дні і три ночі розшукував ваше житло,

Хмари сунулись з півночі, мов кам’яні споруди.

Слава йому! Нехай навіть він не Петро,

Голитьба його любить і йде к ньому в стан звідусюди..

Я три дні і три ночі по стежках блукав,

В солонці свою зіркість відточував,

Мов солому, волосся мені вітер тріпав

І ціпами дощів обмолочував.

Але серце розлючене ніде не заблудиться,

Цю голову з шиї нелегко зшибити.

Оренбурзька зоря, мов червоношерстна верблюдиця

Молоко світанкове давала із вимені пити.

І я радо його притискав крізь пітьму.

Ах, яка ж то була зголоднілій душі моїй втіха…

Проведіть, я низенько вклонюсь йому,

Я хочу бачити цього чоловіка.

…..

Де він? Де? Та невже ж його тут нема?

Мов каміння важке, я приніс свою душу.

Та невже ж позабула нічна пітьма

Про негідника, відчайдуху і шахрая Хлопушу.

Смійся, чоловіче, до вас у похмурий стан

Засилають розвідників дивовижних  –

Був я каторжник і арестант,

Був я вбивця, фальшивоментчик - хижий, недобрий до ближніх.

Але, знаєш, завжди рано чи пізно

Розставляє розплата капкнів тернії –

Забили у палі, вирвали ніздрі

Сину селянина Тверської губернії

Десять літ, не уриваючись і на мент,

Чи в острогах сидів, чи пиячив –

Це тепле м'ясо носило скелет

Но обскубку, мов пух лебедячий.

І дідька із того, що втомився я жити таким,

Жорстокість висмикуючи із кожного заковулка.

Ах, любий ти мій! Для поміщика селюки

Всеодно, що якісь там вівці чи курки.

Кожен день я молився, в кров збиваючи лоб,

І дививсь, як кайдани ржа вкриває зелена,

Раптом… три ночі тому…губернатор Рейнсдорп,

Просто кулею влетів до мене.

Слухай, каторжнику ( Так він сказав).

Тільки до тебе я маю довіру.

Там в ковильному просторі вибухнула гроза,

І позбулась імперія миру.

Там якийсь пройдисвіт, шахрай і пронира

Вздибив Росію юрбою грабіжників,

І дворянські голови сече сокира,

Руками його озвірілих поплічників.

Ти, звісно, здатний встромити у нього ножа. -

Так сказав він мені у моїй кам'яній домовині

Ось за це і отримаєш волю, яку так бажав

І в кишенях забрязкає срібло, а не каміння.

Вже три ночі, три ночі продираюся крізь пітьму,

Стан його відшукав - і для мене найвища це втіха!

Проведіть, я низенько вклонюся йому,

Я хочу бачити цього чоловіка

СЕРЕПЕНЬ 2012

ПЕРЕКЛАД

ПІСНЯ ПРО ХЛІБ

Світ жорстокість не здолав ще й досі,

Мабуть і не дуже вже  хотів…

Ріже, ріже серп важке колосся,

Як під горло ріжуть лебедів.

Наше поле здавна так знайоме.

Далиною в серпні аж дріжить.

Перев’язують в снопи солому –

Кожен сніп, як жовтий труп лежить.

На возах їх, як на катафалках,

Повезуть.в могильний склеп-овин

Як діякон на кобилу гаркне,

Злий візник, віддавши смерті чин

Їх з возів знімають обережно,

І здіймаючи ціпами пил,

Зернятка-кістки з них, як належно,

Вибивають із худеньких тіл.

І нікому в голову не стане,

Що солома – це та ж сама плоть.

Буде млин, мов людожер, зубами

Зернятки у мелево молоть.

Перейдуть у припічку побої,

Грубощі жінців в духмяний сік.

М'ясо житне стане в шлунках гноєм

І отруїть люттю всіх навік.

І свистить країною, мов осінь,

Вбивця, що лишає нас  надій,

Відтого, що ріже серп колосся,

Як під горло ріжуть лебедів.

Переклад здійснено і доопрцьовано у серпні 2012

ОРИГІНАЛ

ПЕСНЬ О ХЛЕБЕ

Вот она, суровая жестокость,

Где весь смысл – страдания людей!

Режет серп тяжёлые колосья,

Как под горло режут лебедей..

Наше поле издавна знакомо

С августовской дрожью поутру.

Перевязана в снопы солома,

Каждый сноп лежит, как жёлтый труп.

На телегах, как на катафалках,

Их везут в могильный склеп—овин.

Словно дьякон, на кобылу гаркнув,

Чтит возница погребальный чин.

А потом их бережно, без злости,

Головами стелят по земле

И цепами маленькие кости

Вібивают из худіх телес.

Никому и в голову не встанет,

Что солома – єто тоже плоть.

Людоедке – мельнице зубами

В рот суют их кості обмолоть.

И из мелева заквашивая тесто,

Віпекают груді вкусніх яств…

Вот тогда-то входит яд белесій

В жбан желудка яйца злости класть.

Все побои ржи в припёк, окрасів,

Грубость жнущих сжав в духмяній сок,

Он вкушающим соломенное мясо

Отравляет жернова кишок.

И свистит по всей стране, как осень,

Шарлатан, убийца и злодей,

Оттого, что режет серп колосья,

Как под горло режут лебедей.

1921.