"МАЛУША" - частина 1-ша.

                                             -1-                                      

        Ця  балада  про  минулі   ті  літа, 

Що  забрала  за  собою  їх  вода.

В  граді  Києві  в  далеку  давнину

Знали  люди  всі  про  ключницю  одну.

А  небога  та  Малушею  звалась.

Покохав    оту  дівчину  славний  князь

Породила  вона  сина,  понесла,

А  княгиня  те  дитятко  забрала.

       Та  й  прогнала  ту  Малушу  у  світи.

       Прокляла  її: «Ти  йди  і  пропади!»…

       Де  Славутич  за  порогами  плескав,

       Споконвіку  святий  камінь  там  лежав.

       І  в  степу,  де  коливалась  ковила,

       До  святого  місця  стежка  пролягла.

       Там  курган  високий  пращурів  стояв,

       Сам  Перун  священний  камінь  той  поклав.

І  подумала  Малуша:  «Помолюсь.

На  синочка  хоч  разочок  подивлюсь,»

Та  й  пішла  лісами  темними  вона.

А  навколо  розгулялася  весна.

Десь  щебече  соловейко,  душу  рве,

Над  землею  ясне  сонечко  пливе,

Йде  зелений  шум  усюди  по  світах,

А  у  неї,  наче  в  грудях  чорний  птах,

Б'є  крилами  і  висмоктує  всю  кров…

Перевела  душу  та  гірка  любов!..

Вийшла  з  лісу,  де  Дніпро  широкий  тік.

Не  була  вже  тут  напевно  цілий  вік.

Постояла.  Роздивилась  навкруги.

Все  так  само: ліс  й  високі  береги.

Та  була  сама  Малуша  не  така…

 Розтоптала  її доленька  гірка.

 Пригадала, як  зустріла  тут  його -

 Свого  князя, святославного свого.

        Та й згадалось, як їй очі  цілував

         І  голубкою, й жоною називав.

Ще  згадала,  як  прощався  Святослав,

Коли  з  військом  мав  піти  на  Переслав.

Шепотів  їй:  «Не  плач,  ладо, не  хвилюйсь.

От  розіб'ємо   булгар   тих   й   повернусь.»

Та  вона  йому: -  Мій,  соколе,  прощай!

Я  ношу  твоє  дитятко,  пам'ятай! -

Він  здригнувся  і  нічого  не  сказав,

Тільки  міцно  свою  ладу  пригортав.

А  над  Києвом  вже  сурми  загули,

За  собою  ратоборців  повели.

 Закурився  степ  під  кіньми  тих  бійців,

А  Малуша  раптом  зблідла  на  лиці

        Закричала,    полетіла  йому  в  слід.

Почорніло, помутився  білий  світ.

Та  й  упала.  Стукотіла  в  скронях  кров…

А  по  Києву  вже  поголос  ішов:

«Бач,  служниця  скоро  князю  понесе!»

А  княгиня  Ольга  чує  те  усе

І  наказує:  «Народить,  заберіть

Те  дитятко  і  до мене  принесіть!»

        Вже  півроку  пролетіло,  пропливло.

        Землю-матінку  снігами  занесло.

         Закурила  завірюха, замела 

          І  Малуша  в  ту  негоду  понесла.

         Притулила  свого  сина  до  грудей,

         Наче  думала  сховати   від  людей.

         Соколятком  нарекла  його  своїм,

         Заспівала  колискової  над  ним…

          Та  не  дали  доспівати  служники,

          Увірвались  до  хатини,  мов  круки,

          Відібрали  сина.  Матір  відтягли

          Й  на  край  світу  безталанну   повели…

Володимир,  син  Малуші,  підростав.

Повернувся  із  походу  Святослав.

Гомоніли  на  Подолі  й  на  Горі,

Що  Малуша  бідолашна  у  Дніпрі…

Та  не  довго  горювати  довелось.

На  хозарів  руське  військо  піднялось.

А  Малуша,  де  чужа  їй  сторона,

Бідолаха  і  не  мертва,  й  не  жива,

Сизим  птахом  би  майнула  через  ліс,

Якби  вісточку  про  сина  хтось  приніс.

        І  одного  разу  ранньої  весни

         Шепотів  їй  вітер,  неначе  уві сні:

          «На  кургані  Перун-камінь  ти  знайди

            І  з  молитвою  до  нього  припади,

            То  й  побачиш  свого  сина.  Хоч  на  мить

            Твій  Соколик  яснокрилий  прилетить!»

Пригадала  все.  Зітхнула  і  пішла.

На  кургані  Перун-камінь  той  знайшла.

Та  й  молилась  і  благала  день  і  ніч.

А  під  ранок  загукав  у  полі  сич.

Заклубився,  закуйовдився  туман

І  здалося,  наче  дихав  сам  курган.

Із  туману  чалий  кінь  на  неї  мчить.

На  коні  на  тому  син  її  сидить.

Загукала:  «Ой, синочку  мій,  прости!

Соколятко,  Соколятко,  не  лети!»

Не  почув  він.  І  під  цокотом  копит

В  чисте  поле,  наче  сокіл  той  летить.

А  Малуша  і  не  мертва,  й  не  жива,

 І  до  каменю  схилилась  голова,

Та  й  гірки  лилися  сльози  і  рясні…

        А  копита  цокотіли  в  далині.

                                     -2-

Колись  би  так  давним-давно,

На  кобзі, струн  торкнувшись  ніжно,

Співав  кобзар  і  слухав  грішний

Люд,  не  збиваючи  його.

А  зараз  все  простіше  стало.

Вже  не  співають  кобзарі.

З  надривом  електрогітари

Гудуть  з  зорі  і  до  зорі.

Що  ж  вік  новий  -  нові  забави!

Та  розповісти  хочу  я

Про  давній  час,  про  добру  славу,

Що  знала  Київська  земля!

                                     -3-

           В  хоромах  княжих   Володимир

           Зростав,  мужнів. Не  пам'ятав,

           Що  був  він  сином  від  рабині

           І  мамою  княгиню  звав.

           Княгиню  Ольгу  кликав   «бабо.»

           Так,  як  велось  здавна  у  нас.

           І  біг  з  братами  аж  до  грабу

           Стрічати,  як  вертався  князь.

           Зі  старшим  братом  Ярополком

           Ще  змалку  війни  затівав.

           З  Олегом,  середущім,  з  толком

           І  бавився,  і  розмовляв.

           І,  взагалі,  був,  як  всі діти. д                                                                                                

           А  Ольга  зрозуміла,  він

           Зміг  би  й  світом  володіти,

           Так  виділявсь  серед  братів.

           Кмітливий  розум,  бистре  слово

           І  погляд  ясний  й  вольовий.

           На  все  вже  відповідь  готова,

           Завжди  знаходить  вихід  свій.

           І  Ольга  Святослава  просить,

           Щоб  Володимиру  віддав

           Він  право   правити   над  Руссю,

           У  Київ  княжити  послав.

           Та  Святослав  на  своє  править.

            Як  тільки  їм  надійде  строк,

            Його  він  Новгород  відправить.

            У  Київ  сяде  Ярополк.