Кусочок нашої історії

Говорили мені тато...

         Я ріс і з кожним роком  більше і більше цікавився історією нашого народу і нашої Батьківщини – України. Вже почав читати історичні книжки. Що правда, в більшості вони були писані польською мовою і польською комуністичною думкою, все таки коли я побачив з великої букви написане слово Україна, через моє тіло починав переходити мороз. Я ставав гордим, що я українець, що я син великої держави.  Я вже не чекаючи, коли мені тато схоче щось сказати, а вже сам з запитаннями підходив до них і питав. Мені тоді було десь дванадцять або тринадцять років. Одного разу я підійшов до задуманого, сидячого на кріслі  тата і запитав:

-         Тату, скажіть мені, як то сталося, що у 1918 році Україна виборола волю, а  після короткого часу втратила її? Тато задумали, покивали головою і попросили, щоб я сів біля них і  почали мені оповідати.

-         – То було так сину. Війна вже кінчалася ( Перша Світова) а я і мої ровесники ми мали тоді менш більш стільки років, що ти нині (мої тато народилися у 1904 році).  Не пригадую собі від кого, але мали ми приказ збирати всяку зброю, яка залишилася по боях на наших землях і зносити її в одне визначене місце. Тато почали думати, щоб пригадати собі, хто міг бути тим, що наказав хлопцям збирати зброю, але не пригадали собі.

-         Говорили, що першого листопада 1918 року, коли стали з ранку почули як люди в селі говорили що сталося. На їхній, ще дитячий вік це мусіла бути велика подія. В селі всі про це говорили, що  стають і бачать,  а ту в важливіших місцях села і у свідомих людей того села висять синьо-жовті прапори. Тоді, коли мені про це говорили,   зі сльозами згадували того  1 листопада 1918 року. Але були це сльози великої радості.  Говорили, що серед улючан настала ейфорія. Всі дуже тішилися, що повстала Україна. Хоч за часів Авсро угорщини в селі всі себе називали русинами, все таки свідомість серед наших людей на Сяном вже починала дозрівати. Священики і вчителі вміли просвітити своїх людей.

-          На жаль,  ця радість не тривала довго. Україна була, але вдержати її не було легко і не було за багато кому це робити. Радість тривала дуже коротко. Багато з тих, яки почали служити в нашій армії,  це бувші жовніри, які до недавня служили в австрійській, або російській  армії. Вони по кілька років служили в чужому війську і з далека від своїх рідних земель, з далека від родини.  Коли воскресла Україна, вони замість хоронити і захищати її, багато з них  починало тікати з армії до своїх домів, до жінок, до родини, до дітей. А крім того світлих людей в той час серед нашого населення не було багато. В минулому ворогам не залежало на тому, щоб його піддані були мудрі, щоб здобували освіту. Тому, коли воскресла Україна не було ким обставити хоч би найважливіші пости в наново воскреслій після сотень років  українській державі. Було так, що начальниками в більшості ставали поляки, жиди, росіяни, а навіть німці. А крім того вже скоріш сказане, дезертирство.

-         Дальше розказали мені про подію, яка мала місце в Улючі, в їх і моному рідному селі, що над Сяном.

-         _Улюч, та інші села і міста, яки після 1 листопада стали в межах Західно Української Народної Республіки на протязі короткого часу захопили поляки. Вони поставили на постах своїх людей. Поставили свою поліцію, а ця з часом  почала ходити по наших селах і містах і ловити всіх тих, що служили в українській армії,  або піддержували українську державу. Також тих, які в час тривання української держави займали яки - небудь  пости.

-          І одного дня, це було десь скорою весною 1919 року, прийшли до Улюча озброєні польські поліціанти. Вони вже знали, хто з селян, що робив у ті вище  згадані дні.   Так зайшли вони до одної такої  хати в Улючі, з якої  чоловік  служив в нашій армії.  Тато говорили його прізвище, але я нині не пригадую його. Увійшли в хату, взяли його за руки і вивели на подвір’я , а там давай його бити чим попало і де попало. Тоді  не було в хаті нікого крім нього. Йог жінка  тоді була десь у сусідньому домі. Звідтам вона почула крик на її подвір’ї. Так вона скоро біжить до дому.  Коли прибігла, так  і побачила, що діється. Побачила наболіле і облите кровлю лице  свого чоловіка. Тоді  підійшла вона до тих , яки били її чоловіка і каже: 

-         - Бийте його. Добре його бийте. Він заслужив на це. Хай має за своє. Це належна заплата за його поведінку. Бо коли він мав зброю і силу, коли  мав захищати свій край і свій народ від загарбників, коли мав вас бити, то він дурний залишив своє військо і втік до дому. Так нині нехай має від вас за це нагороду. Поляки подивились на жінку, подивились на її чоловіка і заніміли. Стало їм ніяк. Подивились один на одного а опісля ще раз на жінку і її чоловіка. І так залишили бувшого дезертира в спокою і пішли геть з села. Ця жінка від того часу мала велику шану серед жителів нашого села. В одних за те, що врятувала свого чоловіка від ще більшого побиття, а може й смерті або криміналу, а в інших за те, що в неї було більше мудрості і патріотизму як у її чоловіка. То такий невеликий кусочок нашої історії про яку розповіли мені тато.