Алла Грабинська

Зима холодна і до хати
Ввірвався раптом вітра свист,
Згасив вогонь і волохатим
Туманом й мороком завис.
Сховавсь у ветхій одежині,
Відбився голодом в очах.
І раптом, наче одержимий,
Збив скатертину і зачах.
Стояли діти біля грубки,
Наче сполохані птахи,
Лякливо збилися до купки,
Молились за чужі гріхи.
А мати Бога не молила,
Наче забула всі слова.
Зубами горе затиснула
Бліда, змарніла, ледь жива
Приперлась до одвірка. В серці
Застиг неначе сліз клубок…
Підбіг Івась. В дитячій жменьці
Блищав новенький п'ятачок.
«Сам заробив. Дивіться, мамо.
Найнявсь робити до шевця.
Зробив роботу дуже славно,
Підбив чоботи панотця.»
І щось здригнулося, неначе
Гіркий розтанув в грудях жмут,
І сльози тяжкі і гарячі
З очей у матері течуть…
Від того дня Івась трудився.
Навчавсь сумлінно ремеслу,
А чоботар старий хвалився:
«Має голівоньку ясну.
Працює з ранку і до ночі,
Лише дванадцятий минув.
Я вже старий. Не бачать очі.
А він таке оце утнув!
Ото мене старого майстра
Малий за пояса заткнув!
Пішов за хистом мабуть в діда,
Той славний шлюстер був колись,
І з роду доброго. Пів світу
Старий побачив і навчивсь
Усяким дивним, хитрим штучкам.
Іван у діда, єй же біг!
Ще ж пуп'янок, а закарлючкам
Малий навчитися устиг.»
-5-

Буяла весна шовками
В зеленому шумі гаїв,
Ходила лісами, степами,
Пташиний Здіймаючи спів.
Бубнявілись вишні цвітом,
Черемха кипіла в саду -
Летіла весна над світом,
Приводила все до ладу.
Блищала в очах дівочих,
Рум'янилась на щоках,
А парубкам юним по ночах.
З'являлась в химерних снах.
Біг час. Минали рік за роком.
Іван до парубка підріс.
І вже дівчата бистрим оком
Його оцінювали скрізь.
Готує мати посаг сину -
Телятко справне, молоде:
«Годуй, синочку, худобину,
А до весілля підросте.
Корівка буде, слава Богу…
Чи маєш дівку на виду?
Посватав би мою небогу.
От мав би файну молоду!
І Юлька, бачу, що не проти.
Дивлюсь, на тебе загляда.
Моторна, хвацька до роботи -
Була б невістка золота»…
…
Думками молодість багата -
Живи, кохай, люби, цілуй…
Не час до шлюбу поспішати.
Гуляй, Іване, парубкуй!
В високих травах, де покоси,
В житах достиглих у жнива,
Цілуй дівочі довгі коси
І шепочи п'янкі слова…
-6-

Весна. Вже буськи гніздували
У полі перший сніг зійшов.
Івана в армію забрали.
До війська польського пішов.
Служив до осені. Чутками
Світ наповнявся, сіяв жах:
«Нова війна не за горами!
В відпустку їдуть по домах
Вояки з рідними прощатись.
Хтозна, чи стрінуться бува?
Бач, почали усі збуватись
Пророчі з Біблії слова!»
Світ бушував. Але життя
На перекір пророчим жахам,
Завжди підводилося з праху,
Завжди вставало з небуття!
-7-
Вже осінь зійшла з жнивами.
Гуляли гучні весілля
З музиками, з рушниками,
Двори прикрашали зіллям…
Співають дружки «вінчальну»
І чешуть дівочу косу.
«Княгиня» сидить печальна
І крапають сльози-роси.
Учора, коли просила
Рідню на своє весілля,
Івана свого зустріла…
І вп'ялась отрута-зілля.
Тихенько прошепотіла:
«Як скажеш, розірву слово.
Я зрадити не хотіла.
На все від тепер готова.»
А він відповів: «Не знаєш
Про що ти говориш, Юлю!
Як слово своє зламаєш?
Чи здуриш, голубко, долю?»
-8-
Пора. Кінчилася відпустка.
Прощавсь. Подвір'я обійшов.
Так гірко, сумно, в серці пустка.
В садок за хатою зайшов
І притуливсь чолом до дички,
А горло стиснуте клубком.
Лилися сльози і теличка
Його лизала язиком.
-9-
Зима минула швидко. Літо
Вже докотило під кінець
Гаряче, порохом прибите…
Йшли молодята під вінець
І тихо колисала мати
В колисці всміхнене дитя,
Господар поравсь біля хати –
Звичайне йшло собі життя.
Бійці в казармах дні рахують:
«Підемо швидко по домах.»
А під дверима вже чатують
Війни прислуга - смерть і жах.
-10-

Хто бачив пекло? Боже милий,
Многотерплячий і благий!
Усюди мертві без могили
І труп людський клюють птахи!
Невже пророцтвом від Ісаї
Переповняється земля?
І сонце в мороці згасає,
І в прах обернуто поля!...
Два тижня німця відбивали
І впала Польща. Наче сон
Страшний обплутав, і в полон
Всіх під Варшавою забрали.
Гнобили, ніби худобину.
Голодних, босих,, ледь живих
В Жерардів гнали, пхали в спину.
Живих пригнали не усіх.
Сім тисяч хлопців в день пропали. -
Там було пекло на землі!
А небо плакало й ридало,
І хмари сунули сумні.
І смерть стояла за душею,
Смердючий саван свій плела,
І над проклятою землею
Кістляві руки простягла.
Все було, як в страшному сні.
Хто скаже, що далеко пекло?
Ні, пекло було на землі!
-11-

Івана не раз вбивали,
Не раз він ставав із мертвих.
Водою в мороз обливали…
Та краще було б померти!
І з схованки витяг зброю,
Хотів обдурити долю,
Та в маренні бачить образ
Дитинки перед собою…
Геть зброю далеко кинув:
«Не візьму гріха на душу.
Дух пращурів не загинув!
Я все пережити мушу!»
І наче з родинного герба,
Як зранений буйвіл, встав,
Як пращури роду, до неба
Свій лицарський меч підняв.
Хоч з голоду пух до смерті
І скелю під Римом довбав,
Неначе Сізіф, він вперто
Свій камінь тяжкий штовхав.
-12-
Над лісом зависло сонце.
Палають жоржини в садку
І вітер здіймає в віконці,
Як парус, фіранку тонку.
У скирту складають солому
Два сина, невісточки й зять,
Дочка прибира коло дому,
Три правнучки гомонять.
Чотири красені внуки
Присіли до діда: «Чого
Ви сумні?» Їхні руки
Голубили ніжно його.
«Та я не сумний. - говорить,
- Згадав оце все, як було»…
Рукою махнув: «Те горе
Усе за водою спливло.»
А внуки: «Розказуйте, діду!»
А він - Та не раз говорив.
Багато побачив я світу,
Напевно не мало прожив…
Згадав оце рік сороковий.
В концтабір прийшли лікарі,
Обмацали, наче корову,
Що мала піти на заріз.
Тих ставлять направо, тих вліво -
От, думаю, це вже кінець!
І маца мене один сивий
Та й каже мені: «Молодець!
Ким був до війни? - питає,
Та я йому: «Шлюстер» - сказав,
А він того слова не знає
Та й слюсарем записав.
Мене на завод забрали,
Тоді вже добре було,
Та й рамку точити сказали,
А я ж то не вмію того.
Англієць один дуже скоро
Мене отій справі навчив.
І був він мені, як підпора,
Допоки зі мною робив.
Здавалось тоді, що я вільний.
Свобідно ходив і жив…
Оце пам'ятаю, як нині,
Ту вісточку получив.
Знайомі мені передали,
Що Юльчину меншу сестру
В Німеччину також забрали.
Я бачив її ще малу.
І дуже я втішився з того.
Та й майстра благаю й молю:
«Мене відпустіть, ради бога,
Кузинку зустріти мою.»
-13-
Ах, що та юність, Боже милий!
Їй горе, лихо - все пусте.
І де вона знаходить сили?
Всьому наперекір цвіте!
Ірена не така красуня,
Та божа іскра в ній була.
І всяку кралю вмить засуне
За пояса - і всі діла!
Метка, чорнява, говірлива
Та за таку в вогонь підеш.
Ховалась в ній жіноча сила,
Як раз побачиш - пропадеш.
Так і Іван, пропав одразу.
Аж шепотів: «Таки попав!»
Такого почуття ні разу
В своїй душі не відчував.
Він з нею бачився два рази.
І закрутило знов життя:
Підводний човен, бауер, бази -
Не розповісти до пуття!
-14-
Вже опустилось сонце низько,
Рум'яне небо над селом.
Женуть корови з пасовиська,
Сидить родина за столом -
Всі гомонять. Щебечуть діти,
А батько голову підпер,
Задумався. - Все пережито.
О то б пожити хоч тепер.
Та вже куди? Під дев'яносто.
Що тільки в світі не пізнав!
Усе життя було не просте…
І сорок п'ятий пригадав:
Нальоти, бомби, радість, сльози -
Усе в клубок, до купи все.
Хтозна, хоча вляглись морози,
Та що та весна ще несе?
Одні чекають визволення,
А інший з жахом смерті жде…
Гадають всі: «Стовпотворіння
О те, що людству принесе?»
-15-

- Гармидер. Звідси б'ють Совіти,
От там Союзні б'ють війська.
А простий люд - жінки і діти?..
Як кажуть правнучки – «тоска» -
Незчувся батько, вже у голос
Свої виказує думки.
Принишкли всі. І тільки в когось
Дзвенять на дворі десь збанки.
- На Тропав їхав у машині,
Та тут наліт - шість літаків.
Це пам'ятаю я, як нині.
Німці тікати – я у рів.
Бачу мундири постягали…
А я на ноги, та й погнав.
Біжу вперед попід дротами.
Зіткнувсь з англійцем. Той впізнав,
Забрав мене в свою частину
І там я добре гарував,
Гадав не вернусь на Вкраїну…
Та й знову в халепу попав.
В машині їду. Край дороги
Стоять дівчата. Зупинивсь.
Благають, просяться небоги,
Щоб до границі їх довіз…
А там вже наші: Ти з Вкраїни?
Ходи, голубчику,
Вперед!
В десанти на Далекій Схід,
А опісля на Батьківщину!»
-16-

Вже дев'ять років промайнуло
Відколи кинув рідний дім.
І все знайоме і минуле
Знов виринало перед ним.
Зійшов із потягу й пішки
Пішов ланами через лаз.
У полі сів спочити трішки,
А там старий корівку пас.
Зозуля в лісі все кувала,
Комусь рахуючи літа.
Напівдрімота панувала,
Дзюрчала в джерелі вода,
Корова паслася ліниво
Та раптом стала. Вся дрижить
І заревла, що було сили,
І як зірвалась, й побіжить –
Та до Івана. Боже милий!
Невже впізнала? Стільки ж літ!
А та, неначебто людина,
І лиже, плаче, і дрижить.
Чи день той зовсім незвичайний,
Чи щось у Всесвіті не так?..
Іван був вражений, печальний.
Вже перейшов крутий байрак,
Ступив до Каменки і баче -
На зустріч мила і струнка
Іде Ірена, пава наче,
І їсть черешні із кулька.
-17-

Прийшов Іван до свої хати.
Біда та злидні по кутах.
І гірко бідкається мати,
Що одежина згнила в прах.
- В садку у землю закопала,
Бува, щоб злодій не потяг.
Та тут таке в війну настало!
Й тепер не краще. Всюди жах.
У день Совіти порядкують,
А партизани уночі.
І ті скубуть, і ті грабують,
Хоч ти волай, хоч ти кричи…
-18-

Сіно косити вранці
Йшов за село Іван.
Світанок вставав у рум'янці
Та кучерявивсь туман.
Трави густі і високі
Гнулися від роси.
Ніби ці довгі роки
Чекали дзвінкої коси.
Раптом біля криниці
Хтось загукав: «А ні руш!
Гей-но, Сюди!
Вояці
Зараз підкинемо «груш».
Бач, як москаль, одягся,
Шляк би його побив!»
В груди обріз уп'явся.
Був би таки забив.
Та врятував знайомий.
Все до ладу розпитав.
- Краще іди додому. -
Тихо йому сказав.
«Цей одяг спали, козаче,
Та йди не мули нам очі,
Бо хлопці у нас гарячі,
Ще стратять тебе до ночі.»
-19-
На Пречисту гуляли весілля.
Золотились дерева в саду,
Було небо високе і синє.
Всі дивилися на молоду.
Йшла Ірена, неначе цариця,
А жених був гарніший за всіх.
Дзвони радісно били в дзвіниці
І вітали усі молодих…

-20-

Батьки трудились, дружньо жили.
Їх поважали всі в селі.
І хату міцно спорудили,
Як були діти ще малі.
До церкви так, як всі ходили.
У піст священик сповідав.
На празники «козу водили»,
А тато «Капицю» читав.
Усюди добрих друзів мали
І батько всім допомагав.
Як треба було, допомогу
Від друзів з щирості приймав.
Ніде нічим не виділявся,
Хіба що розумом своїм.
Не гордував, не вихвалявся,
Жив так, як Бог всім заповів.
І пращурів своїх великих
Не осоромив, не зганьбив!

-21-

Замовк дідусь і було тихо
Так, ніби ангел пролітав.
Високо в небі, наче з міха,
Сам місяць зорі розсівав.
А вечір синім оксамитом
І огортав, і колисав,
І білим молоком розлитим
Чумацький шлях кудись втікав,
І за собою в вічність кликав!