Старий та малий

Старий та малий

Старий нездужав гавкати  Сірко

Уже недобре чув і пильність втратив

А вчора ще й на «службі» мав прокол,

Коли рибину кіт виносив з хати.

Отримав від господаря сповна

За те що кошака пустив в покої.

Від крику з рота бризкала слина.

Аж ввечері лишив Сірка в споко́ю.

Із ранку глип – песятко у дворі.

Не сміло ходить, бо не все знайоме.

                   Обнюхує та «мітить» стовбурі.

Звикає певно до нового дому.

-Агов маля ! Піди-но ти сюди. - 

Старий собака кликнув до малого.

-До хижини поближче підійди,

Сюди потрапив як, кажи. Для чого?

-Мене учора з вечора приніс

Той чоловік, що разом нас годує.

Він тикав кулаком мені у ніс.

До чого він, скажіть, мене готує ?

Заміну певно підібрав мені.

Про себе так Сірко тоді подумав.

Щоб я горів в пекельному вогні !

І ввечері чогось та й не придумав:

«То видно до мисливської пори

Тебе він буде скоро готувати.

Як виманити здобич із нори,

Та у ліску чим швидше наздогнати.

Он бачиш, курка ходить по дворі.

Попробуй зараз ти її впіймати.

Та поки ще до першої зорі

Неси господарю хутчій до хати.»

І зрозумів песюк у чому суть

Смикнув що треба зразу відказати:

«Та де ж мені таке малому втнуть,

Якби ж могли Ви пане показати.»

Сірко із дуру зразу осмілів

Та й на рябеньку курочку наскочив.

В зубах тримав, і мало не зімлів,

Коли господаря побачив очі.

Той вечір пам’ятатиме Сірко

Коли за ним летів кірзяний чобіт.

Тепер сидить у лісі під дубком

І має неабиякий він клопіт.

Хотів малого збутись та дарма

Такий фінал старому і не снився.

Та зрозумів що гіршого нема.

Копав комусь – а в яму сам звалився.