Розливалось літо по скляних фужерах
На столах весільних біловерхих хмар,
І котилось сонце по небесних сферах,
Гублячи у листі променів нектар.
Я збирав те світло у свої долоні,
Ніс до тебе, мовби пригорщу суниць,
Разом з сонцем гладив золотисті скроні
І горнувся тихо до твоїх зіниць.
Бавились колоссям захмелілі трави,
З павутини струни десь точив павук,
І маленька бджілка, захотівши слави,
З квітів позбирала не нектар, а звук.
Між ромашок білих волошковим цвітом
Пригорнусь до тебе, як до жита світ,
Бо людина може стати всеньким світом,
Як у ній побачиш того світу цвіт.
Подорожник битий зирив тихо в небо,
Де метелик білий тріпотів крильми,
То не подорожник, я дививсь на тебе,
І як той метелик, вдвох літали ми.
| 
та
у Вас 
0
