ОПОВІДКА З НАХИЛОМ ДО ГУМОРУ, МОЖЕ І ТАКОГО ВЖЕ ЧОРНОГО
- Стій! Став. - Кидай зброю! Зброї не мав, а недопалок кинув. Руки угору! Підняв. - А тепер до стінки…кроком руш! Рушив. Повертайся, гидото! Повернувся. І просто у вічі дуло. Та не одно, а два, бо рушниця мисливська була. - Молись! Почав було, та на другому слові спіткнувшись, замовк. - Поспішай, бо не встигнеш. Часу у мене обмаль. А тому молись, щоб на тому світі не жалкувати! І тут тільки зрозумів, що все насправді – вб`є. - А через що власне? – пронеслося у голові: - Я ж його упершее бачу! - Ну, - пролунало безжалісно і зухвало: - помоливсь - і годі! Клацнув затвор. Я втримав жах, що вже охоплював мене і запитав: - А може це – помилка, і жалкувати з-за неї тобі прийдеться? Мені що? Мертвим лежатиму, а тобі за все віддуватися. Звичайно я не янгол, та перед тобою безвинний, і отримаєш за мене по повній! Та у відповідь пролунало: - Винний! - Та в чому ж? - Сам знаєш! І годі вже балакати. Все одно вб`ю. - Та стій! – вже кричу: Дай хоч запалити наостаннє! З твоєї провини недопалок ще чималенький прийшлося кинути. - Пали! А я, щоб не затягувати справу, рахуватиму до десяти. Раз! Клацнув запальничкою. - Два! - Затягнувсь. - Три! Вдруге затягнувсь. - Чотири! Закашлявсь бо не у те горло пішло. - П`ять! І мов блискавка у мозку: - Це ж кінець! Кидайсь на нього, йолопе, а там що Бог дасть… Кинувсь під ноги. Він впав та рушницю втримав. Ухопив за дуло, а воно ж холодне, бо мороз – мінус двадцять! Кинув дуло та вчепивсь у горлянку. Почав тиснути, а треба вам сказати, пальці в мене немов з заліза. Він борсавсь, та зовсім недовго. Очі з орбіт. З роту слина. Та на мої пальці. Огидно Кинув горло, перехопив рушницю. Одним ривком підвівсь - Ану, ставай! Став. - А тепер розповідай, та тільки зрозуміло і коротко, чому до мене причепився. - Я за тобою стежив. - Стежив? - Так, стежив. І не тільки сьогодні, а вже три дні. Ось і скажи, якого дідька тобі під моїм балконом потрібно? - Нічого! - Брешеш! А кому ти руками знаки подавав? - Як подавав? - А ось так! – і він показав мені. Я зареготав йому в обличчя: - А це вже зовсім не твоя справа – кому і які мені знаки подавати! - Як це не моя? Ти ж ці знаки моїй дружині подавав. - А ти що одружений? - Не жартуй, бо святе! - Яке ж то святе, коли вона тобі роги наставляє? - Ах, ти, гаде, все одно вб`ю! Кинувсь, та я його прикладом: - Охолонь! Охолонув, розтулив очі. - Знаєш, що? – кажу: йди ти краще додому, а рушницю розряджену я тобі завтра віддам. І не турбуйся. Я зовсім не бабник, а алкоголік! Мені власна дружина, мов кістка поперек горлянки. Нащо ще і твоя? - Та хіба моя така…Вона ж красуня! - Та не така вже мабуть і красуня…то тобі тільки здається так. - І зовсім не здається, бо усі очей з неї не зводять. - Та нащо, дурнику, побрався із такою? - Бо кохаю! Ось чому! Я хотів у нього ще щось запитати, та тут нарешті побачив здалеку умовний знак мого Миколи, найліпшого та й найвідданішого свого друга, з яким ми пили, як то кажуть не просихаючи, вже довгі і довгі роки. Я йому під балконом ревнивця не тільки знаки подавав, а від нього чекав. А був цей знак такий – Китайська троянда у вікні, підсвічена ззаду настільною лампою. Три дні я чекав цієї його. А тепер, коли шлях вільний, коли Миколина дружина до куми у село поїхала, і ми можемо «гужувати» із ним , аж чотири доби, оцей новоявлений Отелло перетнув мені шлях. Тому я не барився і штовхнув його ногою: - Ану, уставай! Застудишся! Та і мені вже ніколи. А зустрінимось із тобою завтра, о шостій вечора! - Віддай рушницю! - Завтра! - Віддай! Це пам`ять про батька. - Ні! - Гримнув на нього я та попрямував до Миколиного під`їзду. А він за мною. І раптом ззаду шурхіт. Озирнулися ми удвох, а там чоловік крадеться. Ревнивець аж затремтів від люті; - Віддай рушницю, цей вже точнісінько до моєї дружини! - Та як ти дозволяєш їй у своїй присутності витворяти таке? - Вона ж не знала. Я їй збрехав, що на полювання їду. - І ото ти тут вже третій день під балконом полюєш? - Полюю, і, як бачиш, не даремно. - А як знову такий, як я? - Ні, не такий. На цей раз я вже не помилився! І справді, чоловік, що крався, учепився за дикий виноград, підтягнувся і ухопився руками за підлогу балкону квартири ревнивця, що ледь мене не вбив. А той раптово метнувся, наче та блискавка, рванув того, що дерся на балкон за ногу, та стягнув униз. Той звісно не чекав нападу і впав з усього розмаху, добре ще, що не на асфальт, а у сніг. Розпочалась запекла боротьба, і ревнивець, який ще кілька хвилин тому намагався мене вбити, раптом вигукнув: - Гей, будь другом - направ на нього дуло! - А ти горілки за це поставиш? - Так! - А скільки? - Аж дві півлітри! - Замало! - Ну, три, а більше не проси – грошей не висточить. Зрозумій! На роботі мені платню затримують. - Ну, добре! – погодився я і, приставивши холодне дуло прямо до потилиці невдалого коханця, клацнув затвором. Той так і завмер - А тепер, - сказав, підімаючись на ноги, ревнивець: - потримай його хвилинку під прицілом, бо мені вкрай вже «приспичило.. – та й побіг через двір до кущів. А невдаха коханець відразу ж до мене: - Відпусти, а я тобі аж шість півлитр виставлю. - Брешеш! – похитав я головою. Як втечеш, то тебе вже до самої смерті не відшукати. - Твоя правда! Та що ж робити? Замислившись на мить я промовив: - Давай так – я його за пляшками пішлю, а коли він повернеться, ми його разом і покладемо у сніг. Тільки май на увазі – я тебе і тоді з-під мушки не випущу. Подзвониш знайомим, принесуть борг – тільки тоді! - Згоден! – хитнув головою невдалий коханець. І тоді я запитав у нього: -Слухай, а нащо ти до такої халепи стряв? - Не стряв, а закохався. – була відповідь - Та як же закохатися можно було у таку розпусницю? - Не ображай ні її ні мене. - Та не вішай вже мені лакшини на вуха – ти ж до неї на балкон дерся – а вона, певно, чекала на тебе? - Не чекала! - Так навіщо дерся? - Вибачитися хотів. - За що? - Та я і сам не знаю, як воно сталося, а тільки подзвонив я їй, а вона почала вмовляти мене відмовитися від неї. А я ж добре знаю, що за фрукт її чоловік, як він допікає їй своїми ревнощами, а вона – свята – усе терпить - і все заради близняток. Бо коли б не вони, ми б із нею вже б давно були разом. Ми ж обоє кохаємо один одного, а вона стала вперто казати, щоб я відчепився, і не мучив більше ні себе, ні її.. А чи я можу це зробити? Та ні у якому разі.! А вона родратувалася вже та й почала з мене кепукувати, я не витримав і вигукнув щось різке. Ось вона слухалку і кинула. Я знов дзвонити, тане бере. Я до дверей, а вона не відчиняє. Ось тоді я до балкону і почав на нього дертися, щоб, хоч таким чином, а вимолити у неї пробачення… А тут цей,.. а тепер ти! - Так вона насправді твоя коханка? – вигукнув нарешті я, не втримавши цікавості. Він крутнув головою, заперечуючи моїм словам, і вигукнув: - Ні! За два роки, що знаю її, навіть і не поцілував …жодного разу - Ну, ще встигнеш, - запевнив його я: але тільки у тому разі, звичайно, як поводитися із розумом будеш. Тут, як раз, ревнивець з кущів повернувся і відразу ж зажадав до страти коханця приступити. Але я твердо сказав йому, що без трьох обумовлених поміж нами пляшок про страту аніяка мова і не йтитиме. І наказав йому: - Йди та із пустими руками не повертайся! Він посперечався трохи, та побіг, а куди ж подінешся, як рушниця у мене. Повернувся ревнивець швидко, бо дуже вже кортіло йому розправу над коханцем невдахою розпочати. Та я йому відразу ж і відрубав: - Став пляшки сюди, а сам лягай і мовчи! - Як так? - Лягай, та не ворушись навіть! - гримнув на нього я. Він зрозумів усе , ліг і тільки зубами заскреготів. - А рушницю, як і домовлялися, на цьому ж місці завтра о шостій вечора отримаєш.Тільки прихопи із собою ще три пляшки, а інакше залишу рушницю у себе, бо вона мені до вподоби припала. А тепер залишайся тут, а ми підемо. Рахуй до тисячі, а тільки потім підводься, бо інакше набою тебе не уникнуити, я стріляю завжди влучно. На тому все і скінчилося – ми пішли, а він лежачи залишився до тисячі рахувати. Гроші у коханця невдахи виявились у достатній кількості, тому нікому дзвонити, щоб позичити, йому не довелося. Купив він шість півлитр, віддав мені і ми розійшлися – кожен у свій бік. Ох, і зрадів же Микола, коли я цілу батарею пляшок на стіл виставив. А то як же? Не самограйчик якісйь, а справжня фірмова горілка, якої пий скільки в змозі будеш і не отруєшся.. Пили з невеликими перервами на відпочинок і ледь за три доби впорались, а це нелегкою ціною далося, бо закуски, як і завжди у таких випадках не висточило. Про рушницю я навіть і за таких умов не забув, повернув ревнивцеві, як і домовилися, а ще б пак – він же мені ще три пляшки, хоч і поганенької горілки, а поставив. Рушниця ж а була мені ні до чого. Коли п`єш , відпустивши гальма, із зарядженою рушницєю до будь якої халепи стрянути недовго. А вам мабуть вже цікаво дізнатися, чим закінчилася уся ця кумедія?.. Та звісно чим! Пішла від ревнивця таки дружина. Через два дні після того, як я йому рушницю повернув. Ну і галасу було, і стрілянини теж висточило. Та нічого не допомогло ревнивцеві - пішла від нього дружина із близнятами у супроводі того самого коханця, якого я помилково за невдаху вважав. Ми за цим усім з балкону Миколиного спостерігали. Але на той час після усього випитого у нас усе в очах не те що двоїлося, а навіть троїлося. Тому більш достомених данних про цю подію надати не можу. Та не сумуйте. Про подробиці, якщо ними вже так цікавитеся, можете розпитати у нашому мікрорайоні. Для цього підійдіть до будь якого під`їзду, і бабусі, що сидять на лавочках коло них, вам ні за що не відмовлять. Ось на цьому я ї завершую цю правдиву, хоча і дещо дивовижну історію з рушницею, яка хоч і стріляла, та на щастя, ні в кого не влучила.
Поділіться цією новиною у Фейсбуці або роздрукуйте:
Переглянули твір - 2382 чол.
у Вас # закладок
Автору за твір:
Автор чекає на Вашу оцінку та коментар
Всього коментарів: 0
Додати коментар:
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
