Коментувати також можна з та

Сб, 24/10/20, 01:59
Меню сайту
Категорії каталогу
Проза [977]
Прозові твори друкуються тільки тут
Відеовірші [130]
Аудіовірші [49]
Українцям [2490]
Вірш-пісня [525]
Вірші про Україну [1404]
Вірші про рідний край [770]
Вірші про мову [162]
Збірки поезії, поеми [111]
Абетка [22]
Акровірш [31]
Байка [87]
Загадки [15]
Верлібр [141]
Елегія [50]
Історичні вірші [279]
Вірш-усмішка [971]
Вірші про сім'ю [385]
Вірші про рідню [139]
Вірші про жінок [649]
Вірші про чоловіків [101]
Вірші про військових, армію [187]
Вірші про Перемогу, війну [306]
Вірші про кохання [3214]
Вірші про друзів [706]
Вірш-казка [128]
Казка (проза) [26]
Проза для та про дітей [18]
Вірші для дітей [313]
Вірші про дитинство [318]
Вірші про навчання [57]
Вірші про професію [78]
Вірші про eмiгрантів [144]
Вірші в перекладі [627]
Вірші про свята [193]
Вірші про спорт [18]
Вірші про природу [1174]
Вірш-тост, вірш-привітання [92]
Для мене поезія - це [185]
Поети [265]
Поетична майстерня [51]
Оповідання, про поетів, творчість [22]
Релігія [271]
Щастя - ... [561]
Жінка - ... [250]
Життя... [3948]
Філософам [1246]
Громадянину [821]
Метафізика [142]
Опитування для Вас:
Де Ви проживаєте?
Всего ответов: 969

І як без статистики?
ШЛЯХ до ТВОРУ:  

         
Вірші/статті категорії та розділи української поезії, українська проза
    Твори за тематикою категорії та розділи української поезії, українська проза Проза
 

ПОПЕЛЮШКА (УРИВОК З РОМАНУ)

Уже не уві сні, ще не наяву.

■— Дура, дура! — верещить уві сні маленький онук Мишко.

—  Мамо, мамо! Час прокидатися, — суворо бубонить невістка, — не придурюйтесь, що спите, ви мене чуєте, і дуже добре.

Гойдаються хвилі сну, б'є у вічі стоватна лампочка під стелею.

Постать онука розпливається, стає нечіткою: голос лунає тихіше, віддалюється.

—  Дура... ду-у-ра... ду-у-у-ра... ду...

Повіки вже здригнулися, та вії мов прикипіли одна до одної, і
хоче розплющити очі, та не сила.                                             '

А суха невістчина долоня вже під потилицею, тягне.

—  Сідайте, мамо, сідайте.

Вона підкорюється, вона усе життя своє підкорюється, а на голові вже хустка.

—  Руку, руку, давайте, та сюди, ось так, а тепер цю. Швидкі цупкі пальці застібають ґудзики на халаті, гострі нігті

дряпають шкіру.

—  А тепер ноги униз, швиденько, швиденько!

Вона хитнулася, ледь не впала, та жорстка рука вчасно під­тримала під спину, і відразу, мов ті змії, почали просуватися панчохи, а услід за ними товсті шкарпетки-самов'язи, а рука невістки ухопилася вже за ступню, здавила, мов залізом.

—  А тепер черевики!

Черевики грубезні, солдатські, аж сорок першого розміру, дух кирзи за три метри у ніс б'є, тільки шнурки шовкові, невістка сама придбала, щоб не рвалися, бо шовкові — це вічні. А тепер сидить невістка на долівці, та з усієї сили тягне за них, та просуває у пістони. Звідки ж стільки сили у неї — невідомо, бо на вигляд зовсім тендітна, мов дівчисько накручене та налаковане. Волосся лоскоче старій обличчя, тонкий, але відчутний аромат дорогих французьких парфумів паморочить стару голову. Кожен флакон — сотня чи півтори.

—  А як же інакше? — примружуючи очі, каже невістка, дивлячись з презирством на свого чоловіка та бабиного сина Василя.

—  Це ти тут у затворі, а я весь час на людях.

Василь сором'язливий — відвертається, тільки нечутно плямкає губами.

—  Йди, йди вже до себе, не плутайся під ногами, — підвищує голос невістка, і він слухняно прямує до кабінету, а стара ще нижче схиляється з ножем над картоплиною у тремтячих неслухняних пальцях, щоб часом і їй не перепало, бо у невістки, Інни, це не довго. Тільки замріялась, голос невістки мов окропом ошпарив.

—  Та підводьтесь уже! Шосту пропікало.

Вона слухняно підводиться і човгає до дверей, невістка невідступно за нею. У коридорі усе вже на місці: кожух на гачку, два бідони на підлозі — один п'яти, другий десятилітровий — під молоко. Раз — і кожух, мов сам, застрибнув на плечі, два — платок вовняний колючий обернувся круг голови.

—  Рукавички! — мов розлючена бджола, не відстає невістка:

—  Холодно, п'ятнадцять градусів.

Під рукавичку гроші сує — п'ятдесят, точно під рощот за п'ятнадцять літрів, підганяє:

—  Та йдіть уже, йдіть, діждалися! Там і черга, мабуть, на увесь квартал. І як вам, мамо, не соромно? Двоє онуків малих,  син з виразкою, а вас за молоком у спину виштовхувати треба. Ну чому це я повинна вас підіймати, мов малу дитину, чому безвідповідальні такі? Ви ж учора о дев'ятій уже в ліжку були. Скільки вам спати потрібно? Не цілу ж добу? Ні від кого ніякої допомоги, а я — крутись і на роботі, і вдома, здохну скоро, та ще й усім посміхайся, щоб не ображалися. Та йдіть уже, я в останнє вам кажу.

Двері відчинено, і жорстка рука виштовхує її за поріг. Біля ліфту червона цяточка миготить — зайнято. Вона зітхає і йде пішки з восьмого поверху. Унизу хтось гримає дверима.

—  Теж за молоком, — миготить у голові, — та вони молоді, куди мені за ними?

Тільки промайнула думка, а із пам'яті, мов на плівку записаний, голос невістки, Інни:

—  Сімдесят два — хіба це вік? Вам ще, мамо, бігати треба, бігати, а не клушею сидіти. Та що поробиш — неповертка порода! Он і Вася ваш повзає сонною мухою. Тьху! Тільки й можна сказати, на вас дивлячись.

Течуть думки, мов вода, а ноги по сходинках — вниз та вниз. Ось і парадні двері. Пружина — не доведи Боже. Ледве відчинила та у вузьку щілинку протиснулась, а двері, мов насміхаючись, — гуп - під зад, ледве на ногах утрималась.

На вулиці темно, у мінливому світлі ліхтарів виблискує крига, а до цистерни з молоком через кілька дворів бігти. Позітхала, бо страшно падати, та ще страшніше — невістці на язик потрапляти, розставила руки з бідонами, мов крила, і побігла. Та куди там — це їй тільки здається, ззаду молоді наздоганяють та випереджають. Коли добігла, побачила, що справді запізнилася. Черга душ на п'ятдесят, це не менш, ніж на годину. А де її узяти, ту годину?

—  Шість тридцять, і не пізніше! — промовляє невістка, а очі, немов у тигриці, зеленкуваті з жовтими вогниками. Хоч і не до вподоби їй, але доведеться таки хитрувати, просувається поза чергою до цистерни і стає біля продавця, веселого молодого вусаня, з якого так і сиплються жарти.

—  Чого тобі, стара? — схиляється до неї.

Вона мовчки простягає до нього два бідони, черга лютує:
__ Бач, яка стерва! Бідони більші за неї. Півцистерни висмокче

■— заднім не вистачить.

Почули ззаду. Вже хтось біжить. Заплющила очі стара, щоб не бачити. Серце аж заходиться. Та раптом приходить спасіння — її

впізнали.

—  Не чіпайте, це ж Попелюшка з тридцятого будинку. Вона  не сама— невістка посилає, а як вчасно не прибіжить, то галас на увесь мікрорайон підніме. Хай уже бере, пустіть її.

■ Вусань вихопив з рук старої бідони, підставив під кран. Тремтячою рукою простягла гроші. Хвилина — і щаслива, що так гарно усе вийшло, біжить назад. Важкий бідон хилить убік.

—  Раніше треба думати було, тепер хіба купиш інші? — питає у самої себе невістка. — При таких цінах (це вже до неї), мамо, і вашій малій пенсії, коли б жили самі, давно б дубаря врізали. А так, мов у раю живите, та все не цінуєте ви моєї доброти, такі невдячні, соромтеся! Ви ж сільська жінка — моторнішою треба бути.

                Отаке крутиться у старій голові, а ноги тим часом, хоч і дрібними, але швидкими кроками просувають її додому. Підійшла у під'їзді до ліфта, натиснула кнопку — раптом за спиною: «гав»! Величезний собака з прогулянки повертається — хазяїн відстав, а собака до неї упритул та мордою до бідонів. Здригнулась, а молоко з повних бідонів хлюп, та на підлогу... Собака нахилив важку голову з гострими вухами і став злизувати. Це і врятувало. А тут і хазяїн наздогнав собаку та узяв на короткий повідок. їхали утрьох: вона, собака і хазяїн. Ще й там страху натерпілася:

—  Якщо кинеться, то бідони не втримаю, а без молока краще не повертатися.

Та все скінчилося добре — вона вийшла, а собака вище поїхав. Поставила бідони, натиснула на кнопку дзвоника — швидкі кроки, мить — і двері відчинилися:

—  Пізно, мамо, пізно — мені вже бігти час, а вам самій нізащо не впоратись. Почнете гав ловити, а молоко втече. До кухні, мерщій!

Поставила бідони — враз полегшало. Тепер, хоч і недовго, та можна перепочити, доки роздягатиметься, а невістка Інна вже на кухні — кастрюлю з молоком на плиту, газ увімкнула, другий бідон у теплий куток під радіатор — хай прокисне на сир для Василя та для онуків, старій, звісно, не перепаде.

—  Вам не треба, ви ж беззубі.

А вона хіба просить? їй би лише спокій дали, та у спину раз-у-раз не штовхали, бо втомилася, не витримує — краще, здається, вже вмерти, аніж так жити.

                    Не кваплячись, роздяглась: скинула кожуха, сіла на низенький табурет розв'язувати шнурки на черевиках, а невістка вже з молоком упоралась — із кухні вибігає:

—  Ви ще тут? А хто ж картоплю чистити буде? Та й дітей уже час піднімати. Потім, потім ботинки скинете!

Так і йде в черевиках, а шнурки позаду тягнуться. Сіла, чистить, а невістка по всіх кімнатах носиться, дітей підняла, маленького Мишка вмила та одягла, старшого Максима до ванної заштовхала, а сама чепуриться. Один Василь у кабінеті спить, бо пізно працював — докторську закінчує. Скоро захист.

Начистила картоплі, поставила на вогонь, а на порозі невістка Інна, вже вдягнена в норкову шубку, на голові пісцевий капор, у руці сумочка, на ногах м'які італійські чобітки, нафарбоване личко аж сяє, та очі злі, колючі.

—           Ну, от — я пішла, а ви усіх нагодуйте і Мишка до дитсадка відведіть. Що далі робити, я вам зателефоную. Грюкнула дверима, зашумів ліфт — поїхала униз.


                           Тепер найважче. Онуки не поважають, кепкують та дражнять. Старший Максим, десяти років, підмовляє на шкоду маленького Мишка, а сам аж заходиться від реготу.

Товче стара картоплю, молока підливає та масла додає, усе, як Інна наказувала, а онуки десь по кімнатах гасають. Подивилась на годинник:

   Лишенько, та вже пізно як! Стала онуків гукати:

   Мишко, Максимчику! Йдіть снідати.

А ті притаїлись десь, мовчать. Пошкандибала шукати, — на шнурок розв'язаний наступила, ледве не впала. Подивилась униз:

—  Боже ж мій!

А на ногах ще й досі ті ботинки солдатські. Сіла знімати. Раптом двері відчинились.

—  Руки вгору! Здавайся!

І у вічі холодний водяний струмінь із іграшкового револьверу.

Підвелась, подивилась у дзеркало, втерлась долонею. А із дзеркала щось потворне на неї поглядає, усе в зморшках і нещасне. Як невістка підняла, ще й хвилини вільної не було. І тепер нема — махнула рукою.

—  Мишко, Максимчику! Снідати!

Та де там. Регочуть, перебігають з кімнати до кімнати, вона за ними і через ті кляті шнурки раз-у-раз спотикається, а дітлахам ще смішніше робиться. Нарешті втомилась, сіла:

—  Будь що буде, більше не можу.

І враз на кухні з'явились онуки — мовчки посідали до столу. Вона підхопилась та скоріш їм у тарілки пюре з котлетами, а у чашки молоко.

—  їжте та поспішайте, бо спізнитесь.

Сині, мов у Василя, Максимчикові очі запалахкотіли:

   їсти поспіхом не корисно. їжа не засвоюється.

       Промовчала, та тут Мишко відкинув виделку і заканючив:

   Не хочу молока, воно з пінками.

Максимчик подивився і теж чашку відсунув. Ухопила ложку, та до чашок, без окулярів — нічого не бачить, а дітлахам від того тільки сміх. Пішла за окулярами — повернулася, а Максимчик уже в коридорі чоботи взуває.

—  Пізно, я пішов.

   А як же молоко?

   Потім, потім.

Натягнув куртку, капелюха на голову, сумку через плече, штовхнув двері і тільки гупіт по сходинах. Зачинила двері, повернулась до кімнати, а Мишко сидить і ледь-ледь копирсає котлету виделкою. Одягла окуляри, зняла з молока пінку.

   Пий!

   Не хочу!

   Мама наказувала, щоб пив.

   А я не хочу.

І кулачком по столу.

   Бач, яке мале, а вередує. Пий, бо нікуди не підеш.

   І не піду. А тобі від мами буде на горіхи. Ясно?

 А в старої вже нерви не витримують.

   Пий, бо батька покличу!

 

   Га! Налякала! Спробуй, збуди. Він усю ніч працював, не те, що ти, увесь час тільки й робиш, що спиш.

   Я?

   А то хто ж? Ледащо і брудна. Дура, дура, — ось ти хто, - дура!

Підхопився на ніжки і побіг. Вона за ним. Та де там вловити. Вже й лобик спітнів, як такого на холод виводити? Почала благати:

—  Мишунчику! Та зупинись.

А малий стриба по хаті і ще й ображає:

—  Дура, дура! Стара дура!

—  Хоч би Василь підвівсь та допоміг, — подумала старенька. Але спить Василь, не чує, а може, і не спить, а лежить собі у

кімнаті і не втручається — ліньки.

—  Що ж робити?

Зняла таки черевики, та навшпиньки, — ухопила, хоча і пручавсь. Переодягла майку та сорочку, витерла спітнілий лобик рушничком, всадовила на стілець, почала взувати. У коридорі шубку натягла, шапку, шарф міцно пов'язала, в рукавички руки встромила, сама вдяглась поспіхом.

—  Ходім!

Спустилися з Ґанку. Мишко на місці не встоїть, все бігти кудись поривається, а у неї ноги на кризі розповзаються.

—  Та не спіши, Мишко. Постривай.

А Мишко висмикнув руку і бігти. Вона за ним. Мишко на дорогу, а машина з-за рогу, та й на швидкості. Ледь загальмувала на слизькому, аж гальма заскрипіли. Шофер вибіг.

—  Ви що ж робите? Забаву вигадали, а мені з-за вас до тюрми?

Мишко злякався, перебіг на другий бік вулиці і давай верещати:

—  Дура, дура! Це ти винна! Я про все матусі розповім, як ти мене під машину штовхала.

А з під'їзду сусіди вийшли, розпитують, а в неї губи тремтять, лише міцніше стискує ручку з нінзями-черепашками, де речі, Мишкові. Шофер погримав-погримав, заспокоївся, сів та поїхав. Сусіди до тролейбусної зупинки подалися, а вона з Мишком пошкандибала швиденько, хоч і важко було на слизькому. Вихователька у групі зауваження зробила, що так пізно, вона несміло виправдовувалась, а Мишко, що роздягався, поглядав з-під лоба та мовчав, тільки носиком кирпатим все сопів сердито, як мати, ну точнісінько, як невістка Інна.


Додав: вершник (20/07/12) | Автор: © Юрій Іванов
 
Розміщено на сторінці: Проза
 
Переглянули твір - 1417 чол.
 
  
  у Вас # закладок

автору
за твір:

 



Автор чекає на Вашу оцінку та коментар
Всього коментарів: 6
avatar
Не полінувалася усе прочитати, так правдоподібно змальовано характери, що аж картинка відразу ожила перед очима, лишень сумна дуже, реалістична...
Сподобалось, пане Юрію, чекаю на продовження!
avatar
Щіро дякую. Продовження буде
avatar
3 Asedo1949 • 20:55, 21/07/12 [Лінк на твір]
До сліз розтривожили Ви мою душеньку. Чекаю на продовження. 55555
avatar
Спасибі. Продовження буде.
avatar
4 Pylyp • 22:41, 21/07/12 [Лінк на твір]
hands
avatar
Просто чудово! Такий образ бабусі!!! 55555 hands


Додати коментар:

Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
avatar

загрузка...

ОСТАННІ 10 КОМЕНТАРІВ до ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ

(50 коментарів Ви можете переглянути на сторінці "НАШ ТОП ++")


           Украина онлайн


Форма входуу
Логін:
Пароль:
Інформації:     
Випадкове ВІДЕО з сайту:
Софія Кримовська - Гадаю на лататті
00:02:22

ПОНОВЛЕНІ ТЕМИ ФОРУМУ:

ОНЛАЙН - РОЗМОВНИК    
    (міні-чат)

    АВТОР-АДМІН САЙТУ:
    Сайт: uid.me/vagonta
    Facebook,
    Instagram,
    Viber: 0680839579
    E-mail: vagonta@gmail.com, virchi@yandex.ru

загрузка...

НАЙПОШИРЕНІШІ
КЛЮЧОВІ СЛОВА
Copyright MyCorp © 2006 Хостинг від uCoz