ПОПЕЛЮШКА (УРИВОК З РОМАНУ)

Уже не уві сні, ще не наяву.

■— Дура, дура! — верещить уві сні маленький онук Мишко.

—  Мамо, мамо! Час прокидатися, — суворо бубонить невістка, — не придурюйтесь, що спите, ви мене чуєте, і дуже добре.

Гойдаються хвилі сну, б'є у вічі стоватна лампочка під стелею.

Постать онука розпливається, стає нечіткою: голос лунає тихіше, віддалюється.

—  Дура... ду-у-ра... ду-у-у-ра... ду...

Повіки вже здригнулися, та вії мов прикипіли одна до одної, і
хоче розплющити очі, та не сила.                                             '

А суха невістчина долоня вже під потилицею, тягне.

—  Сідайте, мамо, сідайте.

Вона підкорюється, вона усе життя своє підкорюється, а на голові вже хустка.

—  Руку, руку, давайте, та сюди, ось так, а тепер цю. Швидкі цупкі пальці застібають ґудзики на халаті, гострі нігті

дряпають шкіру.

—  А тепер ноги униз, швиденько, швиденько!

Вона хитнулася, ледь не впала, та жорстка рука вчасно під­тримала під спину, і відразу, мов ті змії, почали просуватися панчохи, а услід за ними товсті шкарпетки-самов'язи, а рука невістки ухопилася вже за ступню, здавила, мов залізом.

—  А тепер черевики!

Черевики грубезні, солдатські, аж сорок першого розміру, дух кирзи за три метри у ніс б'є, тільки шнурки шовкові, невістка сама придбала, щоб не рвалися, бо шовкові — це вічні. А тепер сидить невістка на долівці, та з усієї сили тягне за них, та просуває у пістони. Звідки ж стільки сили у неї — невідомо, бо на вигляд зовсім тендітна, мов дівчисько накручене та налаковане. Волосся лоскоче старій обличчя, тонкий, але відчутний аромат дорогих французьких парфумів паморочить стару голову. Кожен флакон — сотня чи півтори.

—  А як же інакше? — примружуючи очі, каже невістка, дивлячись з презирством на свого чоловіка та бабиного сина Василя.

—  Це ти тут у затворі, а я весь час на людях.

Василь сором'язливий — відвертається, тільки нечутно плямкає губами.

—  Йди, йди вже до себе, не плутайся під ногами, — підвищує голос невістка, і він слухняно прямує до кабінету, а стара ще нижче схиляється з ножем над картоплиною у тремтячих неслухняних пальцях, щоб часом і їй не перепало, бо у невістки, Інни, це не довго. Тільки замріялась, голос невістки мов окропом ошпарив.

—  Та підводьтесь уже! Шосту пропікало.

Вона слухняно підводиться і човгає до дверей, невістка невідступно за нею. У коридорі усе вже на місці: кожух на гачку, два бідони на підлозі — один п'яти, другий десятилітровий — під молоко. Раз — і кожух, мов сам, застрибнув на плечі, два — платок вовняний колючий обернувся круг голови.

—  Рукавички! — мов розлючена бджола, не відстає невістка:

—  Холодно, п'ятнадцять градусів.

Під рукавичку гроші сує — п'ятдесят, точно під рощот за п'ятнадцять літрів, підганяє:

—  Та йдіть уже, йдіть, діждалися! Там і черга, мабуть, на увесь квартал. І як вам, мамо, не соромно? Двоє онуків малих,  син з виразкою, а вас за молоком у спину виштовхувати треба. Ну чому це я повинна вас підіймати, мов малу дитину, чому безвідповідальні такі? Ви ж учора о дев'ятій уже в ліжку були. Скільки вам спати потрібно? Не цілу ж добу? Ні від кого ніякої допомоги, а я — крутись і на роботі, і вдома, здохну скоро, та ще й усім посміхайся, щоб не ображалися. Та йдіть уже, я в останнє вам кажу.

Двері відчинено, і жорстка рука виштовхує її за поріг. Біля ліфту червона цяточка миготить — зайнято. Вона зітхає і йде пішки з восьмого поверху. Унизу хтось гримає дверима.

—  Теж за молоком, — миготить у голові, — та вони молоді, куди мені за ними?

Тільки промайнула думка, а із пам'яті, мов на плівку записаний, голос невістки, Інни:

—  Сімдесят два — хіба це вік? Вам ще, мамо, бігати треба, бігати, а не клушею сидіти. Та що поробиш — неповертка порода! Он і Вася ваш повзає сонною мухою. Тьху! Тільки й можна сказати, на вас дивлячись.

Течуть думки, мов вода, а ноги по сходинках — вниз та вниз. Ось і парадні двері. Пружина — не доведи Боже. Ледве відчинила та у вузьку щілинку протиснулась, а двері, мов насміхаючись, — гуп - під зад, ледве на ногах утрималась.

На вулиці темно, у мінливому світлі ліхтарів виблискує крига, а до цистерни з молоком через кілька дворів бігти. Позітхала, бо страшно падати, та ще страшніше — невістці на язик потрапляти, розставила руки з бідонами, мов крила, і побігла. Та куди там — це їй тільки здається, ззаду молоді наздоганяють та випереджають. Коли добігла, побачила, що справді запізнилася. Черга душ на п'ятдесят, це не менш, ніж на годину. А де її узяти, ту годину?

—  Шість тридцять, і не пізніше! — промовляє невістка, а очі, немов у тигриці, зеленкуваті з жовтими вогниками. Хоч і не до вподоби їй, але доведеться таки хитрувати, просувається поза чергою до цистерни і стає біля продавця, веселого молодого вусаня, з якого так і сиплються жарти.

—  Чого тобі, стара? — схиляється до неї.

Вона мовчки простягає до нього два бідони, черга лютує:
__ Бач, яка стерва! Бідони більші за неї. Півцистерни висмокче

■— заднім не вистачить.

Почули ззаду. Вже хтось біжить. Заплющила очі стара, щоб не бачити. Серце аж заходиться. Та раптом приходить спасіння — її

впізнали.

—  Не чіпайте, це ж Попелюшка з тридцятого будинку. Вона  не сама— невістка посилає, а як вчасно не прибіжить, то галас на увесь мікрорайон підніме. Хай уже бере, пустіть її.

■ Вусань вихопив з рук старої бідони, підставив під кран. Тремтячою рукою простягла гроші. Хвилина — і щаслива, що так гарно усе вийшло, біжить назад. Важкий бідон хилить убік.

—  Раніше треба думати було, тепер хіба купиш інші? — питає у самої себе невістка. — При таких цінах (це вже до неї), мамо, і вашій малій пенсії, коли б жили самі, давно б дубаря врізали. А так, мов у раю живите, та все не цінуєте ви моєї доброти, такі невдячні, соромтеся! Ви ж сільська жінка — моторнішою треба бути.

                Отаке крутиться у старій голові, а ноги тим часом, хоч і дрібними, але швидкими кроками просувають її додому. Підійшла у під'їзді до ліфта, натиснула кнопку — раптом за спиною: «гав»! Величезний собака з прогулянки повертається — хазяїн відстав, а собака до неї упритул та мордою до бідонів. Здригнулась, а молоко з повних бідонів хлюп, та на підлогу... Собака нахилив важку голову з гострими вухами і став злизувати. Це і врятувало. А тут і хазяїн наздогнав собаку та узяв на короткий повідок. їхали утрьох: вона, собака і хазяїн. Ще й там страху натерпілася:

—  Якщо кинеться, то бідони не втримаю, а без молока краще не повертатися.

Та все скінчилося добре — вона вийшла, а собака вище поїхав. Поставила бідони, натиснула на кнопку дзвоника — швидкі кроки, мить — і двері відчинилися:

—  Пізно, мамо, пізно — мені вже бігти час, а вам самій нізащо не впоратись. Почнете гав ловити, а молоко втече. До кухні, мерщій!

Поставила бідони — враз полегшало. Тепер, хоч і недовго, та можна перепочити, доки роздягатиметься, а невістка Інна вже на кухні — кастрюлю з молоком на плиту, газ увімкнула, другий бідон у теплий куток під радіатор — хай прокисне на сир для Василя та для онуків, старій, звісно, не перепаде.

—  Вам не треба, ви ж беззубі.

А вона хіба просить? їй би лише спокій дали, та у спину раз-у-раз не штовхали, бо втомилася, не витримує — краще, здається, вже вмерти, аніж так жити.

                    Не кваплячись, роздяглась: скинула кожуха, сіла на низенький табурет розв'язувати шнурки на черевиках, а невістка вже з молоком упоралась — із кухні вибігає:

—  Ви ще тут? А хто ж картоплю чистити буде? Та й дітей уже час піднімати. Потім, потім ботинки скинете!

Так і йде в черевиках, а шнурки позаду тягнуться. Сіла, чистить, а невістка по всіх кімнатах носиться, дітей підняла, маленького Мишка вмила та одягла, старшого Максима до ванної заштовхала, а сама чепуриться. Один Василь у кабінеті спить, бо пізно працював — докторську закінчує. Скоро захист.

Начистила картоплі, поставила на вогонь, а на порозі невістка Інна, вже вдягнена в норкову шубку, на голові пісцевий капор, у руці сумочка, на ногах м'які італійські чобітки, нафарбоване личко аж сяє, та очі злі, колючі.

—           Ну, от — я пішла, а ви усіх нагодуйте і Мишка до дитсадка відведіть. Що далі робити, я вам зателефоную. Грюкнула дверима, зашумів ліфт — поїхала униз.