ПОПЕЛЮШКА 8

—  Та замовкни, — злякано прошепотіла вона і вперше в житті замахнулась на нього мокрою ганчіркою. Той відразу зніяковів і змовк. Знову тихо, мов у домовині, мов людей у цілому світі не залишилось, всі її хату обминають і намагаються навіть не дивитися, а як уже хто подивиться, то лише на мить, злякано, із насторогою.

Ще три дні минули, полізла за сірниками, та чогось коробок у руці не втримався і висковзнув прямо у діжку із водою. Полізла за іншим , та не знайшла, той, що змок, останній був. Нічого не поробиш, доведеться до крамниці йти через усе село. Позітхала, одяглась та пішла. На її щастя, ніхто по дорозі не стрівся й у крамниці нікого не було. Продавщиця аж зраділа, бо занудилася вже на самоті. Була висока та білява з великими блакитними очима, голос низький і трішки хрипкуватий, мабуть, від того, що палила багато, але приємний, з довірливими нотками, що приваблювали співрозмовників до себе. Це вона добре знала і вміло використовувала дане природою. Була вона в них недовго, до цього працювала десь у райцентрі і потрапила сюди після того, як у її попередниці було виявлено велику нестачу.

—    Заходь, заходь, люба, — вітала вона її, за звичкою звертаючись на ти, та за це «ти» на неї ніхто не ображався, бо не зверхність, не бажання принизити було у тому, а щирість і відвертість прямої натури, що нехтує усіма незручностями етикету, щоб почувати себе вільно і різати правду-матку просто у вічі.

—    Що ти така бліда та похмура? Діточки хворі чи чоловік загуляв? Це з ними, іродами, буває, та нічого — проп'є усе і до тебе повернеться, бо кому він голий та босий потрібен? Тільки жінці-дурепі, що хоч і гримає, та кращої за яку все одно немає.

—  Та ні, мій не гуляє, не п'є, — відповіла, — просто от... І зніяковіла.

—  Та ти не приховуй, не тримай гірке на душі, мені довіряти можна, далі не піде, а порадити, може, щось пораджу, бо досвіду у мене у таких справах на багатьох вистачить, ласі завжди оті кобеляки були до мене, ох і ласі, хоч і підступні, і брехливі, та я не ображаюся, така вже натура їхня, а проти неї не попреш.

—  Та ні, в мене не це...

—    Не це? Дивно, а з чого ще у такому настрої можна перебу­вати?

—    Та, той, затримали його у місті, а що і як — відомостей ніяких.

Тут продавщиця, нарешті, здогадалася, хто завітав до неї, бо, як людина нова, не усіх покупців своїх знала, та й село величеньке таки було.

—  Та стривай, стривай. Це твій — німецький шпигун? Хоч подивлюся, які в них дружини бувають. Може, в тебе ще на прикметі такий є, то ти скажи, я залюбки за нього піду, бо кращого і шукати годі: і непитущий, і роботящий, і біля діточок мов та квочка ходить. А може, свого віддаси, так я тобі могорич добрий поставлю, не турбуйся, не скривджу.         *

              - Спасибі, але мені не до жартів. Я оце по сірники до вас прийшла, бо мої в діжку впали, нічим тепер піч запалити.,    тт_ о

   - У діжку?  Ну ти і даєш. Нащо діжку під сірники ставити?

     - Та я не ставила, вона сама...

      - Хто сама?

        - Та діжка...

         - Дивна ти жінка, але безхитрісна і цим подобаєшся мені Обіцяла тобі щось порадити, а тепер і не знаю, чи зможу. Та ти не сумуй, вище голову тримай, вище. Не дай то Боже, інші баби побачать, що на душі у тебе, враз вчепляться і загризуть, мов ті сучки погані. Вони усі такі. А тобі тут багато хто заздрив, так що охочих, хоч відбавляй. Уже ось кілька днів, як розмови тільки про тебе та про твого Миколу. Його Микола зовуть, я не помилилась?

—   Та ні.

—   Ну, от, бачиш, значить, про тебе. Та ти сідай, чого стоїш, ось стілець.

Вона сіла, а продавщиця поклала їй руку на плече, цупку, пальці, мов залізні.

—   Жалко мені тебе, не для тебе такі випробування — проста та наївна, як оте цуценя, а потрапиш до вовків. З'їдять вони тебе.

—   Як з'їдять?

—   Та з кісточками, ох і проста ти, аж страшно за тебе. Викличуть і почнуть з тебе усе витягати, слово за словом, та кожне на замітку будуть брати, щоб уже не збрехала та не помилилась часом. І усе ти їм викладеш, мов на сповіді: і те, що було, а ще більше того, чого і зовсім не було, та їм дуже хочеться, щоб було.

—   А звідки ви про це так добре знаєте?

—   Облиш це «ви» — не люблю. Давай знайомитися: я Любка, а тебе як зовуть?

Вона сказала.

—   Ну, от і познайомилися. Тепер слухай, та уважно. Проти твого чоловіка лихе замислили, у велику гру затягнути хочуть, а у кінці гри кулю у лоба. Дуже їм шпигун потрібен, а де ж його знайти, того шпигуна? Не водяться вони у нашім краю, нічого їм тут робити, ^та начальство все одно наказує: шукайте, бо у сусідній області знайшли аж трьох, а ми жодного. Треба і нам знайти, щоб від сусідів не відставати. Я у райцентрі позавчора була, до своїх забігала, я ж до

цього у райісполкомівськім буфеті працювала. Побачили мене і розпитували: ти ж тепер у тому селі, розкажи, що і як.

А я, мов партизанка, нічого не знаю. Тоді баби все і виклали. Хтось доніс на твого Миколу, а в нього ще під час війни великі неприємності були, але виплутався тоді, бо доказів не знайшлося, а у новому доносі ніби і докази є, що бачили твого Миколу у каральному загоні у німецькій формі, і що людей він розстрілював, а кульгавим став не від вибуху, а від партизанської кулі. Отак, моя люба, отак. Звісно, що все це білими нитками зшито і за іншого часу ніякої уваги цьому доносу не приділили б, та у сусідній області справжніх німецьких карателів виявлено. От і закортіло місцевим чинам теж вислужитися: дивіться, мов, які ми пильні і як на сторожі стоїмо. А тут цей донос і підвернувся, як не скористатися ним. Доказів у їхніх руках жодного, бо прямих свідків немає, та гадають, як добре натиснуть, то Микола твій будь-які звинувачення на себе візьме, та іще кількох чоловік за собою потягне, щоб не просто каратель-недобиток, що на самоті живе, а діюча боєздатна та озброєна банда була, а керувати нею, крім твого чоловіка, і нікому, бо за усіма статтями підходить: перш за все, це та дивна історія з генералом, по-друге, його освіченість, що викликає подив у всіх; не може простий механізатор стільки знати, одних тільки книжок у вашій хаті кілька тисяч, а він ще й обласними бібліотеками користувався, журнали іноземні наукові читав, та не в перекладах, а в оригіналі, знайшли кілька його статей до московських журналів, які, правда, не надрукували, бо не рецензовані, але рівень їх, кажуть, дуже високий, а ідеї оригінальні. Отак, моя люба, я аж заздрю тобі, такого чоловіка вишукала, мені такі не траплялися ні за розумом, ні за зовнішністю, він до мене кілька разів приходив, так я, вперше побачивши, віриш — не віриш, цілу ніч не спала, все перед очима моїми стояв. Навіть те, що кульгавий, личить йому. Яка витонченість, яка повага і до себе, і до інших, мов той граф чи князь із старовинного роману. Так, поталанило тобі з чоловіком, тільки допомогти йому тепер тобі треба, а я боюсь, що не зможеш, дуже вже ти проста. Якби нам з тобою місцями хоч на малий час обмінятися, я б усе влаштувала, вийшов би він і собі, і тобі на радість, а я б ото тільки пляшку з вами роздавила і відійшла б зі шляху вашого, та тільки б здалеку милувалася твоїм Миколою, бо до серця припав він мені,   я ж баба проста і усе звикла прямо, як воно є. А тепер давай за знайомство пляшку розіп’ємо, бо я все із чоловіками завжди, а баб не люблю, це ти – виняток, а в більшості вони ниці та підступні.  .
                 Злякалася:

- Може, не треба? Я її ніколи не пила, тільки пригубляла. ще захмелію, а що на вулиці скажуть?

                   - Тю, та що ті люди? Не звертай уваги, а роби, як тобі зручно і приємно, інакше зведеш і себе, і ближніх своїх. А тобі випити неодмінно треба, щоб легше на світ дивитися, сама побачиш, як важкі думки де й дінуться, веселою станеш і безтурботною, як я,  Ну, це я вже жартую, не бери у голову, підступу у душі моїй до тебе ніякого. Покладись і слухай, що казатиму. Складна це наука, як з вовками поводитись, та необхідна. А щоб ніхто не заважав нам, то я двері зачиню і табличку у вікно виставлю, від моєї попередниці залишилася, треба пошукати, десь тут я її бачила, та ось і вона.

Встала,   підійшла   до   вікна,   встановила  табличку «ПЕРЕОБЛІК», на лямку двері зачинила.          .

 - Ну, от і усе, тепер бенкетувати можна. Горілка в мене добра, не самограйчик який, від якого, мов із смітника, буряком затхлим відносить. От дивись: «СТОЛИЧНАЯ», — і районному, і обласному начальству на стіл виставити не соромно, а чим ми з тобою гірші за них? Та нічим. Тримай, люба, хвіст морквиною, все гаразд буде. А тепер і про закусон подумати треба, бо після спиртного це головне. Так, оце банка сардин, а це лечо болгарське, не куштувала ніколи? Та нічого, зараз покуштуєш, а картопля в мене вже начищена стоїть, і вода, мов окріп, — три хвилини, й усе о'кей. А ти поки заварки до чайника сипни, та не жалкуй, сип більше,   після чарки чай міцний — це головне.

Зварили картоплю,' чайник закип'ятили та посідали до столу. Соромно їй напочатку було і пити і відмовлятися, та відмовлятися здалось більш соромно: людина ж від усієї душі, як можна відмовити? Сором'язливість примусила її першу чарку до д на випити, а там уже пішло вільніше, і на душі легше стало, а. Любка, як підпила, то вже й зупинитись не може, так дотепами та жартами і сипле, ще різні історії цікаві пригадує, що з нею трапилися, а вона баба терта: і Крим, і Рим, як сама сказала, пройшла-, і ніде голови не хилила, нехай боязкі хилять, а я горда.

— Ось деякі кажуть, що краще голову схилити і покоритися,  ніж на рожна лізти, а я проти. Не можна перед ворогами слабкодухість