Шкіра
— кров з молоком, тіло — наливне яблучко, фігура — глянеш і впадеш, очі —
голубі озерця, посмішка — ясне сонечко. Ой, красива ж я тоді була! Тепер я теж
нічого, та вже не те, що раніше. Тридцять два — старість не радість. Ну, так
от. Жили ми собі і жили, горя не знали, мов сири у маслі каталися, гадали, що
вічно так буде, грошей було стільки, що я їх ніколи і не лічила, як пачка
товста, то багато, а як тоненька, то мало — треба докладати. І от одного дня
з'являється до мене високий, худий, та ще й зігнутий. Сам у цивільному, а брюки
формені. Я, хоч і молода була, та враз розгадала те маскування. Мент, а хто ж ще, і певно, по мою душу. Біжу до куховарки, а
та знову якоїсь тухлятини насмажила, аж сморід стелю підіймає. Пізно, думаю,
вже не попередиш, доведеться іншим способом виплутуватись. Повернулася до стійки,
а той уже там, стоїть і у меню заглядає.
- Вам чого? — питаю. А він із зміїною посмішкою:
- Та
мені б чогось м'ясного і картоплі товченої, як її у ваших місцях дражнять,
пюре.
Маскується, гад, під селюка
лоповухого, та мене не обдуриш.
Почекайте, будь ласка, кажу, поки розігріють, бо давно
вже такого ніхто не замовляв, а я вам, якщо ви не проти, горілочки сто
п'ятдесят наллю, у нас добра, московська, м'яка і навіть солодка, а на закуску бутербродик
з шинкою чи сухою ковбаскою. Ви
що більш полюбляєте?
Він покліпав, покліпав очима, оглянув мене з голови до
ніг, зітхнув і очі опустив. Я відразу здогадалася, що йому не закуску потрібно.
Збігала до кухні, гримнула на куховарку: дивись, стерво, не підведи. Бо удвох
сидіти будемо, там тебе і придушу.
А та перелякалася, руки трусяться, очі бігають, хоч
зараз її бери — готова.
— Ах
ти, падлюко, - кажу, - вміла красти — вмій і виплутуватись. Сип перцю у м'ясо,
та побільше, а до пюре олії долий, щоб сморід відбило і цибулею смаженою
заправ, та хутко — такі чекати не люблять.
Дала наказ, а сама до пляшки. Схопила і думаю:
— Ні,
проста горілка не допоможе, треба снотворного підсипати, та звичайна горілка
для цього не підходить, помутнішає, треба чимось забарвити. Треба, але чим?
І тут згадала:
— В
мене ж самограйчик добрий є на каві, дружок мій дуже добре його приготовляв,
навіть обізнана людина від кон’яку не відрізнить, а ця міліцейська калоша і подавно.
Розтовкла чотири таблетки у кружці, розмішала добре і
до чарки кришталевої налила, подивилась на світло — гаразд, думаю. Поставила на
тацю чарку, тарілку з бутербродом та й ще салат прихопила. Віднесла до нього.
— Пийте
на здоров'ячко та закушуйте, а м'ясо вже розігрівається.
Поклацала на рахівницях:
— Поки
з вас два тридцять п'ять, — кажу, — а за інше окремо розрахуємось.
—
Добре,
тільки от що, як ви здогадалися, звідки я?
—
Ну, це не
важко, по штанях, у кого ж ще такі можуть бути?
— Ну і дівка, — сміється, — глаз-ватерпас. Як
тебе
звуть?
—
А хіба не
знаєте, вас же перевіряти саме мене прислали.
—
Багато
вас грішних, а я один праведний, забув.
—
Ну,
гаразд, кличте Любкою.
—
А не
грубо? Може, Любашею?
- Не люблю. Любаша— манна каша, чи ще гірше: Любаша
кваша.
Ні, кращого за Любку не знайти, так і звіть.
- Добре, Любка, сміється, а послухай мене,
може, вип'єш зі мною
за компанію, незвичний я на самоті пити.
- Та ви що? — роблю круглі очі, — в робочий
час, на виду у всіх. Та відразу ж
скарга - і виженуть. Ви що?
- Аз
іншими, коли пила, чому не лякалася?
- 3 ким це з іншими?
- Це тобі краще знати, прізвищ назвати,
звісно, не можу, але факти
про це у кількох скаргах приведені.
- Яких ще скаргах, кому це я дорогу
перебігла? Ну й народ! У вічі
всміхаються, а поза очі підступи чинять. А хто ж автори цих скарг,анонімні, чи
прізвища є?
- І тих і тих вистачає, в переважній
більшості — жінки.
—Так я і знала, то ж вони мстяться, що я вродлива, а
вони шкапи, тьху, прости мене, Боже, як вилаюсь, та інших слів для тих брехух у
мене немає. Та як я там пила? Їхні
чоловіки за моє здоров'я келих підіймали, а я пригублювала, тільки щоб не
образити, от як! А вони — пиячила! Покажіть мені хоч одну з тих, враз очі і
язика вирву. Змії подколодні — ось вони хто.
—
Ну,
заспокойтесь, заспокойтесь, — зупинив він, — мова в нас піде зовсім про інше,
це я так, до слова. Знаєш, що, чому б
нам не усамітнитися. В тебе,
певне, є тут якісь апартаменти, там і пообідаємо разом, і поговоримо без
свідків, гадаю, це в твоїх інтересах, навіщо, щоб сторонні чули?
—
Ха! –
відповідаю - апартаменти, чуланчик
менший за домовину, ще й стіл і топчан
втиснуті, а для стільців уже
місця не залишилося.
Дивлюсь, а він зніяковів трішки. Ну, думаю, голубе, і
ти не кращий за інших: і хвилини не минуло, а вже втюрився по самісінькі вуха.
А раз так, треба ласкою заманити ще ближче, тоді мов шовковий стане, чоловіки
люблять, коли до них з ласкою.
Усміхнулась йому лагідно,
торкнулася рукава і кажу:
— Добре,
я згодна, запрошую вас до себе, тільки не дуже приглядайтесь, там не надто
прибрано, бо гостей не чекала.
От перебазувалися ми до мого чуланчика,
а він хоч і невеличкий, зате
затишний був. Сервувала стіл, як у ресторані, збігала до куховарки — та все уже за моїм наказом
зробила, та ще й супчику зварганила з фрикадельками. Хоч і переполохалася,
стерва, та все ж второпала, що з ситою людиною справу краще мати, ніж з
голодною.
От посідали ми, я у свою чарку того знаменитого
самограйчику налила аж по самі вінця.
—
Щоб не ображалися вже, - кажу, - раз за знайомство, то треба по повній.
Випили. Він головою покрутив, приходячи до тями, та
заїдати нічим не став.
— По
першій не закушують, наливай ще. Добрий у тебе кон’ячок, як у Вірменії.
Випили ми другу, а там і третю, він, мабуть, споїти
мене вирішив, щоб далі усе як по маслу пішло, та не знав, голуб, що з першою
чаркою чотири таблетки снотворного проковтнув, а я сама від двох через двадцять
хвилин засинала, мов убита.
—
Їжте, їжте, - кажу, - після доброї чарки
закусити треба, щоб мозок не затьмарився.
Він почервонів трохи, та ні в жоднім оці, я ж вигляд
роблю, що сп'яніла, сміюся, мов дурненька, та балакучою прикидуюся. Ось поїв
він, подякував, обхопив долонями голову та замислився. Посидів так хвилинку чи
дві, та каже:
— Хороша
ти баба, Любка, та час вже до справи переходити.
А я вигляд роблю, що не розумію:
— До
якої такої справи? Немає важливішої справи по обіді, ніж відпочинок. Тут, хоч і
тіснувато, та ноги простягнути є де. Ви ж з дороги, певно, втомилися.
Він посерйознішав:
-
Ні, час для розваги вже вичерпаний, скарги на тебе, Любко, неабиякі. Встряла
ти, скажу я, у халепу. Хіба можна
такою необережною бути. Дівка ти молода, видна, розумна, а стільки усього
наробила. Перш за все, покажи мені те м'ясо, з якого куховарка готує, а
по-друге, скажи, хто в тебе якісні продукти купує, та де і через кого реалізує,
ну, а по-третє, вже, будь-ласка, де ти ту тухлятину береш, через яку на тебе
усі скаржаться. Така молода, я гадав зустріти тумбу якусь нафарбовану, а тут ти
— молода і гарна, як кінозірка, та що ті кінозірки, вони нафарбовані, а у тебе
все своє, природне, як же ти могла до такого удатися. Вийшла б краще заміж за
начальника великого та й жила б собі за його спиною. Ні, діловарка, полізла у
таку багнюку, а мені, хочеш не хочеш, справу завести на тебе доведеться. Ну,
годі вже базікати, ходім. Покажи мені свої протухлі товари Ех, ти! Ані сорому, Ані сумління у тебе немає.
Зін сказав слово «товар», а в мене блискавкою вдарило:
- Товар, кажеш? Зараз будуть тобі товари,
подивимось, чи встоїш ти проти них! А
діло влітку було, надворі спека,
на мені крім халатика тоненького, нічого не було. Розстіонула я три ґудзики і до нього повертаюся.
- Ображаєте,
- кажу, - де це ви бачили тут трухляві товари. Ось погляньте, такі тут не
водяться. В мене товар якісний та привабливий, чи не так?
Він спочатку зблід, мов крейда, потім почервонів, як
рак, і занімів — ані пари з вуст. Правильно вгадала, — сором'язливий трапився,
треба ініціативу до своїх рук брати. Пригорнула я його:
- Йди вже, дурнику, йди. Скільки можна чекати, поки ти на мене увагу звернеш? Ти ж мені з першого погляду
сподобався, голубе ти мій. А про справи ми вже якось іншим разом, не жалій мене,
врубай строк на усю катушку, раз винна, тільки передачі носи, бо ні від кого більш
не прийму.
Він схилив голову і почав мене у груди цілувати, а
губи у нього слизькі, слюняві. Огидно мені, аж поперек горла стало, та терплю, бо інакше кінець, і прощавай, моя
воленька. Підштовхнула я його до топчанчика, вклала, а потім і сама поруч. Він, мов навіжений, а я
чекаю, коли ж подіє. Довгими хвилини мені здавались, та ось, нарешті, захропів.
Я аж підскочила, та до крану свої грудочки біленькі від тих губ брудних
відмивати. Ну, так все і злагодилося. Справу він зам'яв. Більш ніхто мене не
турбував.
А щоб долю
не випробовувати, я швиденько звільнилася та перебралася до іншого райцентру й
іншого буфету, вже не при залізниці, а у самому центрі. Я ж красунею була, мене
усі начальники-чоловіки залюбки брали. І почалися інші історії й інші баталії.
Розказувати тобі про них не буду, бо ти не звична до цього, від такої дрібнички
он уже як розшарілася. А може, я помиляюся, та ще тобі щось видати на останнє.
—
Ні, —
відповіла гостя, — не треба, час уже додому бігти. Діточки у мене ще маленькі —
чотири і два роки усього. Красива ти, таким жінкам я колись заздрила, а тепер
ні. Скільки ж бідна, ти
витерпіла, скількох чоловіків ублажати тобі довелося. Які погляди і досі у твій
бік кидають. Ні, краще вже бути, як я, сірою і непомітною. Жити воно якось спокійніше.
—
Ні, —
всміхнулася Любка, — хай воно хоч як, а іншої долі, та й іншої зовнішності я б
собі не бажала. От іду собі вздовж вулиці,
всі чоловіки дивляться у мій бік
та потай зітхають, чи прийде п'яндижка який до крамниці, увесь —
засмальцьований, ледь на ногах тримається, а побачить мене — і враз на очах
перетворюється, мов крихта моєї краси і йому передається. Ні, краса — це
велика сила, тільки користуватись нею треба вміло, не абияк, і гордою краса
повинна бути, і нікому не підкорюватись, бо вона у світі єдина насолода, вона
те земне сонечко, до якого усі тягнуться і без якого жива душа хиріє,
врешті-решт, умирає...
Довго ще говорила Любка, і серйозно, і жартома, та
вона вже не слухала її, бо поринула у своє: то думки якісь обступили і із їх
кола виходу не було, то щось чудернацьке, чому і назви немає і чим не з ким не
поділишся, бо засміють. Перед очима мигтіло, ніби у сон поринала, бо незвичною
була до довгих бесід. Слухала тільки із ввічливості, щоб не образити, бо людина
до неї з усією душею. А як зручна мить настала, відразу ж попрощалася, щиро
подякувала та за двері висковзнула, сіренька та непомітна, як ота миша. Гадала,
і не помітить її ніхто, та люди вже немов чекали, стояли купками, насіння
лускали і кидали у її бік:
—
Он
Миколина дурепа йде, понад парканом, мов крадеться. Та то ж вона п'яненька.
Любка її замкнула у крамниці, підпоїла трохи, та й витягнула з неї усе. Та то ж
треба тепер і нам до Любки поспішити, може, і дізнаємось у неї щось новеньке
про Миколу.
—
Можеш
іти, звичайно, то твоя справа, та я б тобі цього не радила. По-перше, вона
компанейська тільки на вигляд, а витягти з неї щось ще — нікому не вдалося, а
по-друге, людина вона в нас нова, ні звідки, ні хто до пуття не знаємо. А як
вона з тих самих органів і прислали її сюди за Миколою слідити? Пом'яни мої
слова, щез Микола — і вона незабаром щезне, бо своє завдання виконала. Що ж їй
іще у нашій глухомані робити, поїде до міста, звідки вона і є родом, краще не
чіпайте її, бо до халепи встрянете через свою цікавість.
Прискорила кроки, а її і справді хитати стало, та вже
не від горілки, а від запаморочення у голові, що раптом найшло, від нервової
напруги, мабуть. Зупинилась біля електричного стовпа, стоїть, чекає, поки ота
напасниця пройде, та де там — так хитає, що ледь на ногах втримується, і тільки
чує ззаду крізь морок:
—
Та ти
дивись, дивись, оце видає баба піруети!
—
І не
соромно, тільки чоловік за поріг, а вона до гульок!
—
А чому
дивуватися, пригадай її батька, першим п'яндигою був, царство йому небесне, а
спокою з такою донею, мабуть, і там не буде!
Такої наруги вже вона стерпіти не могла, заплющила
очі, руку від стовпа відірвала, та побігла, хоч і хилило її в усі боки, мов
билинку на осінньому вітрі. Перебігла дорогу, звернула на свою вулицю, і вже
здалеку дитячий плач почула і відразу впізнала: Катруся! І відразу
запаморочення де і ділося і на сусідів, що і тут і там, купками стояли, аніякої
уваги. Добігла за якусь мить, підхопила на руки:
— Що ти, що ти, донечко моя, моє сонечко, ластівка
моя, що з тобою?
А мала обхопила за шию рученятами і носиком шмигає, і
тільки аж здригається.
Підійшов Василько, смикнув за
спідницю:
— Мамо, мамо, їй у пальчик скалка якась занозилася, я
було витягти намагався, та тільки обламав, от вона і плаче.
Занесла малу до хати, витягла скалку, змазала ранку
йодом, як Микола завжди наказував, щоб зараження крові не було. Катруся ще
трішки поплакала та й угамувалася. Почала обід готувати, думки лихі не
покинули, та відійшли кудись убік і вже не заважали.
|