Пт, 22.11.2024, 15:58
Меню сайту
Категорії каталогу
Проза [1051]
Прозові твори друкуються тільки тут
Відеовірші [134]
Аудіовірші [49]
Українцям [2699]
Вірш-пісня [546]
Вірші про Україну [1482]
Вірші про рідний край [808]
Вірші про мову [270]
Збірки поезії, поеми [112]
Абетка [23]
Акровірш [32]
Байка [108]
Загадки [15]
Верлібр [144]
Елегія [51]
Історичні вірші [290]
Вірш-усмішка [999]
Вірші про сім'ю [402]
Вірші про рідню [152]
Вірші про жінок [663]
Вірші про чоловіків [111]
Вірші про військових, армію [211]
Вірші про Перемогу, війну [415]
Вірші про кохання [3388]
Вірші про друзів [715]
Вірш-казка [132]
Казка (проза) [29]
Проза для та про дітей [19]
Вірші для дітей [334]
Вірші про дитинство [323]
Вірші про навчання [59]
Вірші про професію [83]
Вірші про eмiгрантів [147]
Вірші в перекладі [708]
Вірші про свята [203]
Вірші про спорт [18]
Вірші про природу [1224]
Вірш-тост, вірш-привітання [121]
Для мене поезія - це [191]
Поети [275]
Поетична майстерня [51]
Оповідання, про поетів, творчість [24]
Релігія [316]
Щастя - ... [600]
Жінка - ... [263]
Життя... [4484]
Філософам [1308]
Громадянину [909]
Метафізика [157]
Опитування для Вас:
Скільки Вам років?
Всего ответов: 1573

ШЛЯХ до ТВОРУ:  

         
Вірші/статті категорії та розділи української поезії, українська проза
    Твори за тематикою категорії та розділи української поезії, українська проза Проза
 

ПОПЕЛЮШКА 9

 Шкіра — кров з молоком, тіло — наливне яблучко, фігура — глянеш і впадеш, очі — голубі озерця, посмішка — ясне сонечко. Ой, красива ж я тоді була! Тепер я теж нічого, та вже не те, що раніше. Тридцять два — старість не радість. Ну, так от. Жили ми собі і жили, горя не знали, мов сири у маслі каталися, гадали, що вічно так буде, грошей було стільки, що я їх ніколи і не лічила, як пачка товста, то багато, а як тоненька, то мало — треба докладати. І от одного дня з'являється до мене високий, худий, та ще й зігнутий. Сам у цивільному, а брюки формені. Я, хоч і молода була, та враз розгадала те маскування. Мент, а хто ж  ще, і певно, по мою душу. Біжу до куховарки, а та знову якоїсь тухлятини насмажила, аж сморід стелю підіймає. Пізно, думаю, вже не попередиш, доведеться іншим способом виплутуватись. Повернулася до стійки, а той уже там, стоїть і у меню заглядає.

     -  Вам чого? — питаю. А він із зміїною посмішкою:

         - Та мені б чогось м'ясного і картоплі товченої, як її у ваших місцях дражнять, пюре.

Маскується, гад, під селюка лоповухого, та мене не обдуриш.



Почекайте, будь ласка, кажу, поки розігріють, бо давно вже такого ніхто не замовляв, а я вам, якщо ви не проти, горілочки сто п'ятдесят наллю, у нас добра, московська, м'яка і навіть солодка, а на закуску бутербродик з шинкою чи сухою ковбаскою. Ви що більш полюбляєте?

Він покліпав, покліпав очима, оглянув мене з голови до ніг, зітхнув і очі опустив. Я відразу здогадалася, що йому не закуску потрібно. Збігала до кухні, гримнула на куховарку: дивись, стерво, не підведи. Бо удвох сидіти будемо, там тебе і придушу.

А та перелякалася, руки трусяться, очі бігають, хоч зараз її бери — готова.

—    Ах ти, падлюко, - кажу, - вміла красти — вмій і виплутуватись. Сип перцю у м'ясо, та побільше, а до пюре олії долий, щоб сморід відбило і цибулею смаженою заправ, та хутко — такі чекати не люблять.

Дала наказ, а сама до пляшки. Схопила і думаю:

—  Ні, проста горілка не допоможе, треба снотворного підси­пати, та звичайна горілка для цього не підходить, помутнішає, треба чимось забарвити. Треба, але чим?

І тут згадала:

—  В мене ж самограйчик добрий є на каві, дружок мій дуже добре його приготовляв, навіть обізнана людина від коняку не відрізнить, а ця міліцейська калоша і подавно.

Розтовкла чотири таблетки у кружці, розмішала добре і до чарки кришталевої налила, подивилась на світло — гаразд, думаю. Поставила на тацю чарку, тарілку з бутербродом та й ще салат прихопила. Віднесла до нього.

—  Пийте на здоров'ячко та закушуйте, а м'ясо вже розі­грівається.

Поклацала на рахівницях:

—  Поки з вас два тридцять п'ять, — кажу, — а за інше окремо розрахуємось.

    Добре, тільки от що, як ви здогадалися, звідки я?

    Ну, це не важко, по штанях, у кого ж ще такі можуть бути?

—    Ну і дівка, — сміється, — глаз-ватерпас. Як тебе

звуть?

    А хіба не знаєте, вас же перевіряти саме мене прислали.

    Багато вас грішних, а я один праведний, забув.

    Ну, гаразд, кличте Любкою.

    А не грубо? Може, Любашею?

-  Не люблю.  Любаша— манна каша, чи ще гірше: Любаша

кваша. Ні, кращого за Любку не знайти, так і звіть.

  - Добре, Любка, сміється, а послухай мене, може, вип'єш зі мною за компанію, незвичний я на самоті пити.

   - Та ви що? — роблю круглі очі, — в робочий час, на виду у всіх. Та відразу ж скарга -  і виженуть. Ви що?

     - Аз іншими, коли пила, чому не лякалася?

      - 3 ким це з іншими?

       - Це тобі краще знати, прізвищ назвати, звісно, не можу, але факти про це у кількох скаргах приведені.

        - Яких ще скаргах, кому це я дорогу перебігла? Ну й народ! У вічі всміхаються, а поза очі підступи чинять. А хто ж автори цих скарг,анонімні, чи прізвища є?

    - І тих і тих вистачає, в переважній більшості — жінки.

—Так я і знала, то ж вони мстяться, що я вродлива, а вони шкапи, тьху, прости мене, Боже, як вилаюсь, та інших слів для тих брехух у мене немає. Та як я там  пила? Їхні чоловіки за моє здоров'я келих підійма­ли, а я пригублювала, тільки щоб не образити, от як! А вони — пиячила! Покажіть мені хоч одну з тих, враз очі і язика вирву. Змії подколодні — ось вони хто.

    Ну, заспокойтесь, заспокойтесь, — зупинив він, — мова в нас піде зовсім про інше, це я так, до слова. Знаєш, що, чому б нам не усамітнитися. В тебе, певне, є тут якісь апартаменти, там і пообідаємо разом, і поговоримо без свідків, гадаю, це в твоїх інтересах, навіщо, щоб сторонні чули?

    Ха! – відповідаю -  апартаменти, чуланчик менший за домовину, ще й стіл і топчан втиснуті, а для стільців уже місця не залишилося.

Дивлюсь, а він зніяковів трішки. Ну, думаю, голубе, і ти не кращий за інших: і хвилини не минуло, а вже втюрився по самісінькі вуха. А раз так, треба ласкою заманити ще ближче, тоді мов шовковий стане, чоловіки люблять, коли до них з ласкою.

Усміхнулась йому лагідно, торкнулася рукава і кажу:

—   Добре, я згодна, запрошую вас до себе, тільки не дуже приглядайтесь, там не надто прибрано, бо гостей не чекала.

От перебазувалися ми до мого чуланчика, а він хоч і невеличкий, зате затишний був. Сервувала стіл, як у ресторані, збігала  до куховарки — та все уже за моїм наказом зробила, та ще й супчику зварганила з фрикадельками. Хоч і переполохалася, стерва, та все ж второпала, що з ситою людиною справу краще мати, ніж з голодною.

От посідали ми, я у свою чарку того знаменитого самограйчику налила аж по самі вінця.

—             Щоб не ображалися вже, - кажу, - раз за знайомство, то треба по повній.

Випили. Він головою покрутив, приходячи до тями, та заїдати нічим не став.

—             По першій не закушують, наливай ще. Добрий у тебе конячок, як у Вірменії.

Випили ми другу, а там і третю, він, мабуть, споїти мене вирішив, щоб далі усе як по маслу пішло, та не знав, голуб, що з першою чаркою чотири таблетки снотворного проковтнув, а я сама від двох через двадцять хвилин засинала, мов убита.

—             Їжте, їжте, - кажу,  - після доброї чарки закусити треба, щоб мозок не затьмарився.

Він почервонів трохи, та ні в жоднім оці, я ж вигляд роблю, що сп'яніла, сміюся, мов дурненька, та балакучою прикидуюся. Ось поїв він, подякував, обхопив долонями голову та замислився. Посидів так хвилинку чи дві, та каже:

—             Хороша ти баба, Любка, та час вже до справи перехо­дити.

А я вигляд роблю, що не розумію:

—             До якої такої справи? Немає важливішої справи по обіді, ніж відпочинок. Тут, хоч і тіснувато, та ноги простягнути є де. Ви ж з дороги, певно, втомилися.

Він посерйознішав:

     - Ні, час для розваги вже вичерпаний, скарги на тебе, Любко, неабиякі. Встряла ти, скажу я, у халепу. Хіба можна такою необережною бути. Дівка ти молода, видна, розумна, а стільки усього наробила. Перш за все, покажи мені те м'ясо, з якого куховарка готує, а по-друге, скажи, хто в тебе якісні продукти купує, та де і через кого реалізує, ну, а по-третє, вже, будь-ласка, де ти ту тухлятину береш, через яку на тебе усі скаржаться. Така молода, я гадав зустріти тумбу якусь нафарбовану, а тут ти — молода і гарна, як кінозірка, та що ті кінозірки, вони нафарбовані, а у тебе все своє, природне, як же ти могла до такого удатися. Вийшла б краще заміж за начальника великого та й жила б собі за його спиною. Ні, діловарка, полізла у таку багнюку, а мені, хочеш не хочеш, справу завести на тебе доведеться. Ну, годі вже базікати, ходім. Покажи мені свої протухлі товари Ех, ти!  Ані сорому, Ані сумління у тебе немає.

Зін сказав слово «товар», а в мене блискавкою вдарило:

 - Товар, кажеш? Зараз будуть тобі товари, подивимось, чи встоїш ти проти них! А діло влітку було, надворі спека, на мені крім халатика тоненького, нічого не було. Розстіонула я  три ґудзики і до нього повертаюся.

              - Ображаєте, - кажу, - де це ви бачили тут трухляві товари. Ось погляньте, такі тут не водяться. В мене товар якісний та привабливий, чи не так?

Він спочатку зблід, мов крейда, потім почервонів, як рак, і занімів — ані пари з вуст. Правильно вгадала, — сором'язливий трапився, треба ініціативу до своїх рук брати. Пригорнула я його:

   - Йди вже, дурнику, йди. Скільки можна чекати, поки ти на мене увагу звернеш? Ти ж мені з першого погляду сподобався, голубе ти мій. А про справи ми вже якось іншим разом, не жалій мене, врубай строк на усю катушку, раз винна, тільки передачі носи, бо ні від кого більш не прийму.

Він схилив голову і почав мене у груди цілувати, а губи у нього слизькі, слюняві. Огидно мені, аж поперек горла стало, та  терплю, бо інакше кінець, і прощавай, моя воленька. Підштовхнула я його до топчанчика, вклала, а потім і сама поруч. Він, мов навіжений, а я чекаю, коли ж подіє. Довгими хвилини мені здавались, та ось, нарешті, захропів. Я аж підскочила, та до крану свої грудочки біленькі від тих губ брудних відмивати. Ну, так все і злагодилося. Справу він зам'яв. Більш ніхто мене не турбував.

А щоб долю не випробовувати, я швиденько звільнилася та перебралася до іншого райцентру й іншого буфету, вже не при залізниці, а у самому центрі. Я ж красунею була, мене усі начальники-чоловіки залюбки брали. І почалися інші історії й інші баталії. Розказувати тобі про них не буду, бо ти не звична до цього, від такої дрібнички он уже як розшарілася. А може, я помиляюся, та ще тобі щось видати на останнє.

    Ні, — відповіла гостя, — не треба, час уже додому бігти. Діточки у мене ще маленькі — чотири і два роки усього. Красива ти, таким жінкам я колись заздрила, а тепер ні. Скільки  ж бідна, ти витерпіла, скількох чоловіків ублажати тобі довелося. Які погляди і досі у твій бік кидають. Ні, краще вже бути, як я, сірою і непомітною. Жити воно якось спокійніше.

    Ні, — всміхнулася Любка, — хай воно хоч як, а іншої долі, та й іншої зовнішності я б собі не бажала. От іду собі вздовж вулиці,


всі чоловіки дивляться у мій бік та потай зітхають, чи прийде п'яндижка який до крамниці, увесь — засмальцьований, ледь на ногах тримається, а побачить мене — і враз на очах перетворю­ється, мов крихта моєї краси і йому передається. Ні, краса — це велика сила, тільки користуватись нею треба вміло, не абияк, і гордою краса повинна бути, і нікому не підкорюватись, бо вона у світі єдина насолода, вона те земне сонечко, до якого усі тягнуться і без якого жива душа хиріє, врешті-решт, умирає...

Довго ще говорила Любка, і серйозно, і жартома, та вона вже не слухала її, бо поринула у своє: то думки якісь обступили і із їх кола виходу не було, то щось чудернацьке, чому і назви немає і чим не з ким не поділишся, бо засміють. Перед очима мигтіло, ніби у сон поринала, бо незвичною була до довгих бесід. Слухала тільки із ввічливості, щоб не образити, бо людина до неї з усією душею. А як зручна мить настала, відразу ж попро­щалася, щиро подякувала та за двері висковзнула, сіренька та непомітна, як ота миша. Гадала, і не помітить її ніхто, та люди вже немов чекали, стояли купками, насіння лускали і кидали у її бік:

   Он Миколина дурепа йде, понад парканом, мов крадеться. Та то ж вона п'яненька. Любка її замкнула у крамниці, підпоїла трохи, та й витягнула з неї усе. Та то ж треба тепер і нам до Любки поспіши­ти, може, і дізнаємось у неї щось новеньке про Миколу.

   Можеш іти, звичайно, то твоя справа, та я б тобі цього не радила. По-перше, вона компанейська тільки на вигляд, а витягти з неї щось ще — нікому не вдалося, а по-друге, людина вона в нас нова, ні звідки, ні хто до пуття не знаємо. А як вона з тих самих органів і прислали її сюди за Миколою слідити? Пом'яни мої слова, щез Микола — і вона незабаром щезне, бо своє завдання виконала. Що ж їй іще у нашій глухомані робити, поїде до міста, звідки вона і є родом, краще не чіпайте її, бо до халепи встрянете через свою цікавість.

Прискорила кроки, а її і справді хитати стало, та вже не від горілки, а від запаморочення у голові, що раптом найшло, від нервової напруги, мабуть. Зупинилась біля електричного стовпа, стоїть, чекає, поки ота напасниця пройде, та де там — так хитає, що ледь на ногах втримується, і тільки чує ззаду крізь морок:

   Та ти дивись, дивись, оце видає баба піруети!

   І не соромно, тільки чоловік за поріг, а вона до гульок!

   А чому дивуватися, пригадай її батька, першим п'яндигою був, царство йому небесне, а спокою з такою донею, мабуть, і там не буде!

Такої наруги вже вона стерпіти не могла, заплющила очі, руку від стовпа відірвала, та побігла, хоч і хилило її в усі боки, мов билинку на осінньому вітрі. Перебігла дорогу, звернула на свою вулицю, і вже здалеку дитячий плач почула і відразу впізнала: Катруся! І відразу запаморочення де і ділося і на сусідів, що і тут і там, купками стояли, аніякої уваги. Добігла за якусь мить, підхопила на руки:

 — Що ти, що ти, донечко моя, моє сонечко, ластівка моя, що з тобою?

А мала обхопила за шию рученятами і носиком шмигає, і тільки аж здригається.

Підійшов Василько, смикнув за спідницю:

— Мамо, мамо, їй у пальчик скалка якась занозилася, я було витягти намагався, та тільки обламав, от вона і плаче.

Занесла малу до хати, витягла скалку, змазала ранку йодом, як Микола завжди наказував, щоб зараження крові не було. Катруся ще трішки поплакала та й угамувалася. Почала обід готувати, думки лихі не покинули, та відійшли кудись убік і вже не заважали.

 


Додав: вершник (21.08.2012) | Автор: © Юрій Іванов
 
Розміщено на сторінці: Проза

Поділіться цією новиною у Фейсбуці або роздрукуйте:

Переглянули твір - 2000 чол.
 
  
  у Вас # закладок

Автору за твір:

 



Автор чекає на Вашу оцінку та коментар
Всього коментарів: 2
avatar
1 Asedo1949 • 15:31, 21.08.2012 [Лінк на твір]
Цікаво написано! Вражає! 55555
avatar
Дуже цікаво!!!


Додати коментар:

Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ComForm">
avatar


ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин

(50 коментарів Ви можете переглянути на сторінці "НАШ ТОП ++")
ruhlyvy: Кожне слово в цьому тексті - гірке, але повністю правдиве!

leskiv: Єдине, що залишилось в українців зараз, це - віра в Господа. Наші "друзі" знову вже вкотре зрадили нас.

leskiv: Оптимістичний, життєстверджуючий вірш. respect



     


Форма входуу
ОНЛАЙН - РОЗМОВНИК    
    (міні-чат)

    АВТОР-АДМІН САЙТУ: Facebook,
    Instagram,
    Viber: 0680839579
    E-mail: vagonta@gmail.com


НАЙПОШИРЕНІШІ
КЛЮЧОВІ СЛОВА
Copyright MyCorp © 2006 Хостинг від uCoz