ПОПЕЛЮШКА 10

Увечері повкладала малих спати, а невдовзі і сама лягла. Заплющила очі, та сон не поспішав до неї зі своїми обіймами, тривожно було на серці, щось воно відчувало, немов знак подавало, що настає кінець її тихому життю, що попереду чекає щось інше, страшне, незрозуміле і невідоме. Мов за останню надію хапалася вона за бесіду з Любкою. 1 дійсно, якби могла використати її поради, то й більшості б халеп уникла, та для цього їй потрібно було зовсім змінитися, а людина так уже влаштована, що далеко від своїх корінців відійти не може, хоч навіть знає, куди путь тримати треба.

—    Он, сонце, он, — кажуть їй — куди ж ти у підвалини та у багнюку прешся?

—    Та то так, — з сумом відповідає вона, — та шлях до сонечка, на який ви мені вказуєте, не мій, тому не можу я ним скористатися, дякую за пораду, та вже вибачте — піду своєю дорогою, а до скрути вона приведе чи до самої загибелі, то вже як Господь дасть, буду сподіватися на краще, бо Господь до сиріт милостивий, як не у цьому світі, то поза смертю отримаю царствіє Небесне та вічний спокій.

А сусіди мов у воду дивилися — невдовзі Любка поїхала з їхнього села. Приїхав у відпустку підполковник до своєї матусі, До цього служив він десь далеко і майже десять років на очі не з'являвся. Першого ж вечора зайшов у крамницю по горілку, бо треба ж було своїх старих друзів чимось пригостити, а як побачив ЇЇ —- дар мови на місці  втратив. Так у німоті і перебував кілька днів на подив усім рідним, бо до цього завжди за балакучого його мали. Через два тижні розписали їх у райцентрі, де у Любки постійна прописка була і де її старенька мати жила. Цілий тиждень весілля справляли, хто в них тільки не перебував. Та все минає — і сили вичерпались, і гроші, та і відпустці кінець підійшов. Присіли молоді, винили подорожню та й подалися в далекі краї невідомі, кажуть, зовсім пустельні. Та військові не самі місце служби обирають, а за наказом. Зате, як казала матуся підполковника, у тих краях пекельних платять набагато більше, і по службі скоріш просувають. Більш ні підполковника, ні Любки в їхньому селі не бачили, і подальша їхня доля невідома.

Що ж до нашої героїні, то від'їзд Любчин завдав їй у майбутньому багато прикрощів, бо крім цієї гордовитої і сміливої красуні, ніхто інший стати на ЇЇ захист не міг, та, сказати чесно, і не бажав. Це така рідкість, коли доля зводить двох людей, не байдужих один до одного, готових піти на рішучі дії, щоб порятувати або хоч заступити у небезпеці. Крім Любки, героїня наша інших таких людей серед свого оточення не мала, тому й опинилася сам на сам зі своєю скрутою, а всі інші лише спостерігали, трохи пізніше, навіть і рідні діти, та не втручалися, до серця близько не брали. Та що їх судити, не всім же дається серце палке і чуйне, і не до усіх воно прихильне — то ж зупинимось на цьому та продовжимо викладати наступні події за своєю чергою, як вони і відбувалися насправді...

...А про Любку згадувала вона і на другий день, коли везли и до міста у закритій машині, мов злодійку, і пізніше, коли розверзлася перед нею прірва, щоб поглинути до свого ненаситного черева.

Коли вели її довгими коридорами, напівтемними, з великою кількістю дверей, з м'якими килимовими доріжками на підлозі, у голові все оберталися недавні події перед від'їздом: як вона вдягалася сама, як готувала вузлик з необхідними речами, що порадили взяти із собою на усякий випадок, як хотіла розпитати, а що саме може знадобитися, та її грубо обірвали, як одягала малих діточок, щоб  вести до своєї матері і їхньої бабусі ,  сама ще не знала, чи дозволять — та дозволили,

Та куди їх ще подіти, не  везти ж із собою, тільки у супровід  дали мовчазного похмурого чоловіка, що всю дорогу палив, тихенько зітхав та хитав головою

о та хитав головою, а що на серці у нього було, жаль чи зітхав. А що на серці у нього було  - жаль чи осуд, так і не зрозуміла. Мати зустріла

звичайною лайкою::

- Догралася, дурепа, із своїм іродом, щоб йому ні на

Цьому, ні на тому світі, куди його його скоро вже збагрять, ні радощів, .ні спокою не було.

-  Прибігла із своїми цуценятами (так прямо і висловилась про своїх онуків) на мене покинути та здихатись, але, ось

 тобі, «дзуськи»!

І  підсунула прямо до носу доньки  велику дулю, скручену з набряклих вузлуватих пальців з темними смужками під нігтями.

—  Хай із тобою до Сибіру їдуть, чи ще куди, та за батька свого душегубця караються, а виростуть, всеодно підуть його стежкою — яблуко від яблуні далеко не котиться. Я чесна людина, порядна і не хочу мати ні з тобою, ні з ними нічого спільного!

Супроводжуючому, мабуть, набридла ця нескінченна лайка, він підняв праву долоню і гримнув на неї:

—  Ви, громадянко, поводьтесь у рамках, а то і вас притягнуть, куди слід, і дуже швидко. Роздягайте малюків, а ми підемо, бо машина чекати більш не може, наша справа важлива, державна, а тут ви із своїми побрехеньками. Як маєте що заявити, будь-ласка, у письмовій формі, ось так.

І він стулив тонкі довгі губи. Мати злякано подивилась на нього і замовкла, навіть не попрощалася, а вона діточок востаннє не пригорнула, щоб на свою голову не викликати незадоволення. Оце, мабуть, більш за все її і гнітило під час довгої дороги до міста. І тепер перед її очима стояли маленьке зарьоване обличчя дворічної Катрусі і похмурий погляд і стиснуті майже не до крові губки серйозного не по роках чотирирічного Василька. Він запам'ятав цей випадок, і через багато років розповів про нього, не  їй, звичайно, бо  з нею на той час  він вже давно ніякими думками не ділився, ^а а дружині Інні, а та всміхнулась зніяковіло, торкнулась руки чоловіка тонкими довгими пальцями і сказала:

—  Не бери до серця, мій любий! Ти ж знаєш, яка вона,  - тільки про себе дбає, а усе інше їй байдуже. Головне, що ми разом, і я тебе не покину ні у якій скруті. Гримнути можу і навіть облаяти, живемо на нервах, усе може трапитись, але кинути чи відсахнутися — ніколи. Пам'ятай про це і живи спокійно, а мати — твій хрест, хоч і важкий, та нікуди не дінешся,  доведеться вже нести до останнього...

...Обличчя малюків стояли в неї перед очима, та двері одного з кабінетів раптом розчинилися І хтось за спиною коротко кинув: «Сюди».

Увійшла — кімната велика, ноги відразу потонули у довгім ворсі величезного килима, що лежав на підлозі. Незвична до таких розкошів, вона рухалась невпевнено і якось боком. Спочатку з темряви нічого не побачила — світло, що лилося до кімнати з широкого вікна в усю стіну, засліпило очі, та потроху звикаючи до нього, вона все ж побачила блискучі, поліровані поверхні двох столів, що стояли літерою «Т». Повз одного, що стояв вздовж кімнати, вона якраз і йшла, за другим, що розміщався поперек, сидів лисий низенький чоловік в окулярах і уважно дивився на неї. Коли підійшла майже впритул, він зробив знак рукою, щоб спинилась. Вона стала, мов укопана, а ноги так і затремтіли. Ні, вона не помилилась, її привели до найвищого керівника.

Перш, ніж братися за її обробку, начальство бажало подивитися на дружину німецького шпигуна і запроданця, щоб, зробивши правильні висновки, легше просувати уперед цю занадто важливу для нього справу, завдяки якій мріяло дати росту своїй кар'єрі. Побачивши її обличчя у червоних плямах і з пустими мертвими переляканими очима, з синіми тремтячими губами, начальство зрозуміло, що не помилилось, викликавши її сюди.

Клопоту не буде змусити її підписати будь-які свідчення, не треба навіть і гримати, достатньо лише строго поглянути і додати кілька слів. І ще одне. Навряд чи вона дуже вже грамотна, з такими людьми завжди легко мати справу, пов'язану з необхідністю щось підписувати, самі вони швидко втомлюються від незвички читати, а коли їм читають уголос, виявляють, як правило, неуважність.

Для надійності начальство все ж запитало:

—  Яка у вас освіта?

Вона зніяковіла і відповіла тихо:

—  Та яка там освіта — рік тільки до школи походила, потім
мати мене забрала звідти, нездібною я виявилася, навіть літерів до пуття
не вивчила, та й навіщо вони сільській бабі потрібні.                         ^

-— Так і не навчились читати?

—  Ні, хіба що коротенькі слова і то, як великими літерами. «Добре, — подумало велике начальство, — не буде з цією

жіночкою клопоту».

І навіть сідати не запросив, а вказав очима супроводжуючому:

- виводь, навіщо зайвий час витрачати. Узяли її під лікоть,
                                        „ .

повернули до дверей і повели.