Скільки паперів тих було. Що в них і до чого, вона не
знала, а тільки ставила підпис на кожному з них у тому місці, куди вказував
вказівний палець, жовтий від тютюну з коротко обстриженим нігтем, зле всеодно
на ньому чітко вирізнялася темна тонка смужка бруду
Усі три дні до цього слідчий
невпинно диктував друкарці, а та з блискавичною швидкістю відтворювала на
папері усі тонкі задуми вищих інстанцій і уже менш тонкі, але не менш важливі записи допитів
дружини підслідного; і та, коли б була трішки письсьменнішою та хоча б не такою заляканою,
неабияк здивувалась би з того, скільки
подробиць вдалося їй зберегти у своїй пам'яті, про яку вона сама усім казала, що вона в неї, мов решето. А
за паперами слідчого раптом виявляється
і те, якою спостережливою вона була,
як чітко вловлювала ворожість намірів
свого чоловіка, як легко
перекладала езопову мову прихованого ворога. на протокольну доказову.
Чи навряд здогадувалась вона, що того ж дня папери будуть підсунуті
Миколі і він спочатку з подивом, потім з образою, а під кінець із шаленою люттю
буде вчитуватись в них, а потім заплющивши очі, почне промовляти, звичайно не в
голос, а про себе, найбрудніші слова, які є в запасі у кожного чоловіка, та які
він пускає в обіг лише за виняткових обставин. Слідчий спокійно спостерігав за
ним і не втручався — нехай спочатку до тями прийде та зживеться з
думкою про зраду дружини. Щоб підсилити збудження і обурення
підслідного він навіть не став і
допитувати його у цей день, а відразу після завершення читання відправив його
до камери і не викликав два дні.
Та марно, як виявилось на це розраховував, бо, коли розмова між ними все
ж відбулась, Микола, хоч і з застиглими очима та прокушеними до крові губами,
як і раніше стояв на своєму: усі заяви - брехня, ніякою таємною злочинною діяльністю він не займався, а всі свідоцтва
дружини і деяких сусідів його лише трохи дивують. Про таку розважливу і впевнену
відповідь підслідного було повідомлено
вищому начальству. Воно невдоволено стисло губи, почухало лису потилицю,
ковтнуло гарячої кави із маленької чашечки і зробило висновок, що, на жаль,
рекомендована одним із його заступників кандидатура запеклого ворога радянської
влади, колишнього фашистського наймита і ката не дуже вдала. Люди такої вдачі,
подумав він, легше йдуть на смерть, ніж виказують слабкість. Фанатик - з неприязню, але і з повагою, подумав він.
Коли б на самому початку, коли б ще не набрало таких шалених обертів слідство, справу
цю не дуже вже і складно можливо було б
зупинити, та гра зайшла вже занадто далеко. Чутка долетіла аж до Москви, крім
того, семеро затириманих повністю визнали свою провину і згодні були відбути
хоч які строки, щоб лише уникнути вищої міри, а той, хто за сценарієм усіх їх
очолював, виявився невинним і скривдженим. Так не бувати цьому! — вибухнуло
гнівом вище начальство, — і не таких обламували, нікуди не дінеться. А для
початку до карцеру на десять діб, хай охолоне трішки. І ще привезти сюди дітей
і бабу, хай і оця дурепа трішки
посидить, не завадить і їй. Буде ще покірливіша.
Вказівки, спущені згори, були доопрацьовані унизу і
отримали конкретне втілення. Привезли діточок, поселили з бабою в окремій
кімнаті, годували тричі на день, навіть виводили на прогулянку до внутрішнього
дворику. Іноді водили кудись Катрусю чи Василька. І поводилась з ними, мабуть,
непогано, бо поверталися завжди усміхнені і з цукерками в кишенях. Якось
Василько перед сном з гордістю сказав:
—
А мені дядечки давали гратися з патронами і револьвера до рук давали, красивого такого. Увесь
ніби і
черненький та блискучий. Я ним довго бавився, а потім товстий дядечко запитав:
- А
скажи, Васильку, у твого татка такий самий був, чи інший?
Я й кажу: ніякого в нього не було, бо він не
військовий,
Тоді
товстий дядечко дав мені цукерок цілу жменю і, сміючись, сказав:
-
Правильно кажеш, так Та тільки
у наших в військових радянська зброя, вітчизняна, а я тобі трофейного
револьвера давав, якого у німця було відібрано. Але ж у кожного радянського солдата, звичайно, як добре воював, і здобув у бою такого трофею, то ще і
досі зберігає його вдома. А як у твого
татка нема, мабуть він боягуз і жодного
фашиста не укокошив. Недарма,
мабуть, і переховувався. — Я образився за татка і почав вигадувати: у нас тих револьверів аж кілька було, та
батько друзям подарував. Тоді дядечко спитав, яким. Я не знав і зніяковів. Тоді
він засміявся і заспокоїв, що я ще малий і таких речей можу не знати, і це не
так уже й важливо. Головне, що були револьвери, а як так, то твій батько не
боягуз і його поважати можна.
Через кілька днів Катрусю привезли з червоними від
недавніх сліз оченятами. Переполохалась баба і до неї, а та нічого до пуття
розповісти не може, бо мала. Тільки одне повторює: — Дя-дя пуф-пуф, ава ав-ав,
а Катюся ой-ой.
Сумно стало бабі від тієї розповіді, при собі усе
приховала, та й ні з ким тут поділитися.
Діточки засинали, а вона ще довго сиділа, похитуючи
головою і поринаючи у свої, нікому не відомі світи. Наглядач, що невідступно
спостерігав за нею, теж похитував головою, але від інших причин: «Ох дурна і
чудна баба, — думав він — і начальство дурне, хоч і вище, бо що я тут можу
угледіти, яку таємницю розкрити, дарма тільки час витрачаю». — Та наказ є
наказ, і він чітко виконував його, бо інакше хто буде тебе тримати на такій
теплій і не обтяжливій службі? Це ж не табір, де зеки кожної миті щось можуть щось в спину тобі встормити.
Тут же, хоч справи найобтяжливіші, та
підлеглих небагато і поводяться вони тихо, та й який галас піднімеш і, головне,
для кого, стіни занадто товсті і усе під землею.
На третю
ніч перебування у карцері Микола прокинувся уночі від якихось химерних звуків.
Спочатку ніби чулись постріли, але
приглушені. Після кожної серії лунав неголосний протяжний стогін і з короткою
перервою шурхіт і глухий удар, мов тіло вбитого спочатку сповзало по стіні, а
потім, втрачаючи рівновагу,
падало. Потім долітали чиїсь голоси, один у
когось щось запитував, а другий заперечував. Після кількох хвилин чутно було глухі удари, несамовиті зойки
і крики, ще один удар і несамовита тиша, а потім гучний голос чітко вимовив:
— Здається, цей заспокоївсь і вже назавжди.
Тоді другий голос, уже не такий
чіткий і впевнений, запитав:
— Так що, викликати інших? На що перший відповів:
— Та
треба хоча б кров змити, бо діти ще злякаються. Викликати чергового.
— Слухаюсь! — відповів другий і почулися важкі
кроки.
— Що
це? — промайнуло в голові, — звідки ці голоси, адже це підвал, а допити, як він
уже знав, проводились наверху, А може, промайнула інша думка, там усе робиться
офіційно, а тут добивають упертих, ну таких, наприклад, як я. А що, може бути.
У них нічому дивуватися не слід.
І раптом все здригнулося в нім, він не міг переплутати
цей голос ні з чиїм іншим — Катруся!
— Боюсь,
боюсь, — лунав пронизливий голос, дитячий , переходячи із зойка на гучний плач.
— Мамо! Мамо! Я боюсь, мамо!
Сам не знав, як підхопився, підбіг до дверей і почав
гупати по них з усієї сили. Та там усе мов вмерло. Жодного стуку і навіть
шурхоту не пролунало у відповідь. Тільки пронизливий Катрусин плач різав тишу,
проникав у самий мозок, обпікав його нестерпним вогнем, піт оросив чоло,
трусилися руки, шкіра на пальцях уже збилася до крові, але він не бачив і не
відчував цього, машинально втираючи піт закривавленою долонею і продовжуючи
гупати у двері. Скільки так тривало, він не пам'ятав: півгодини, годину, дві, а
може, й цілу добу. Раптом обірвалися усі звуки і по коридору залунали гучні
кроки у підбитих залізом солдатських чоботях. Клацнув замок, рвучко відчинилися
двері. Перед ним стояло троє — один у цивільному і двоє у військовому з
автоматами, націленими прямо на нього.
—
Що це з
вами? — почувся добре поставлений голос, і він упізнав: саме з цього голосу
розпочались нічні кошмари.
—
Чим ви
незадоволені? Що вас так стурбувало? Ну, відповідайте! Спочатку стільки галасу, а тепер
мовчите.
Мовчання Миколи походило не з того, що злякався, а з того, що почав здогадуватися про причини усього, що
сталося.
Запис,
запис на плівку. Власного магнітофона у
нього не було, та у місті
він бачив такий в одного приятеля, запеклого
радіоаматора, який з різного мотлоху створював дивовижні речі. Він навіть записав
Миколин голос і дав послухати. Записаний Записаний
голос здавався
незнайомим, але це тільки здавалося, голос звучав однаково, що на плівці, що наяву.
«Так, — думав він, — голос Катрусин було записано і
усі постріли і все інше теж. Мене хочуть залякати, вибити з-під мене ґрунт, хочуть, щоб я збожеволів. Не
вийде, громадяни, не вийде Так усе лише
спектакль, але ж голос же Катрусі
справжнійій, він був записаний з натури, що могли ці катюги робити із нею, що
вона так кричала і плакала».
Лють запаморочила свідомість, а руки самі кинулись до
горлянки чоловіка у цивільному:
_ - Гади, вбивці, кати, —
закричав він, — нічого людського
не залишилося
у вас, з дворічної беззахисної дитини знущаєтесь, гадаєте, як ви тут, так все і
дозволено. Та зачекайте, буде і над вами суд,
і не тільки Божий, але й
людський. Зачекайте, я ще вийду звідси, і тоді ще побачимо, хто кого.
Він кричав, а його вже в'язали, накинули лантух, що
теж зав'язали, а вже потім, мов колоду, понесли довгими коридорами, кинули
кудись (то була закрита машина) і повезли.
Виявилось, що до психіатричної лікарні. Лагідним,
проникливим тоном лікар, уже в літах із сивиною на скронях, допитувався у
нього, вперше це з ним, чи ні. Микола зрозумів, що усе це навмисно підстроєно, тому і відповідав коротко, уривчастими
фразами, намагаючись не встряти до якоїсь халепи. Та від нього вже нічого не залежало.
Поставили діагноз: шизофренія. Ні, ніхто не збирався запроторювати його до психушки
назавжди. Він їм був потрібний на
суді, зламаний, покірний, який визнав свою вину. Слідству був потрібен привід,
щоб провести психічну обробку, а як він
уже не витримає, тоді не буде
ніяких порушень закону.
І почалися довгі, виснажливі дні так званого
лікування. Тримали його в окремій палаті під пильною охороною. Кожен день його
чимось кололи. Після цих уколів, у нього всередині усе мертвіло, і він уже не відчував
себе самим собою, увесь час хилило у сон. Спочатку він ще опирався, потім
махнув рукою — що буде, хай вже так і буде, головне —
зберегти сили. Кілька разів ночами влаштовували йому спектаклі із тою плівкою, але
він уже вдруге не потрапляв на той самий
гачок.
Чи була у нього хоч яка надія, він і сам не знав, та вперта вдача,
природна сміливість допомагали йому у цій нерівній боротьбі, Тому, коли десь
через місяць спробували знов відновити допити, нічого нового слідчі не отримали.
Тоді його знову перевели до тієї ж камери. Кілька днів тримали у
повній ізоляції, а потім повели вже добре знайомими коридорами до слідчого.
Цього разу він був не один, крім нього біля столу сиділо двоє у цивільному —
один років сорока з похмурими, аж аспидно-чорними пронизливими очима, другий
уже зовсім старий, маленький на зріст, з кумедним баб'ячим обличчям,
кругленьким животиком, але з владними порухами великого начальства. Так, це
саме воно і було. Сьогодні гра повинна була піти ва-банк, усі запаси часу були
вичерпані, вже був призначений день суду, а жодного підпису під жодним папером
так і не вдалося отримати, і тому руйнувалася уся легенда про бойову
терористичну фашистську організацію, бо її голова так і не побажав ЇЇ очолити.
Інші підслідчі дуже сірими і нікчемними були. І такого
епізоду в них не було, як із німецьким генералом, і такої бібліотеки ніхто з
них не зібрав.
Ні, думало вище начальство, тільки на цього можна
робити ставку, всі інші варіанти можуть звести усі зусилля нанівець.
Цього разу допит розпочало саме вище начальство. Воно
добре вміло тримати себе у руках, не виказуючи свого настрою. Воно відразу ж
сказало, що бажало б бесіди задушевної, спокійної, але відвертої. Така сила
волі, яку виявив підслідний, вражає і навіть викликає повагу, але це вже не
допоможе йому, бо зібраних доказів і свідоцтв цілком достатньо для самого
найприскіпливішого суду. І ніхто б більше не турбувався, але ж у нього двоє
малих дітей і про них небхідно подумати, щоб минуле батька не вплинуло на їхню
подальшу долю. Тому, порадившись, вирішили зібрати усіх сьогодні тут і, як
кажуть, по-сімейному дійти згоди усім разом, що і як робити. Дружина і діти у
сусідній кімнаті і зараз їх запросять сюди.
Почувши це, Микола аж напружився. Він не чекав цього.
Ось зараз розчиняться двері і він побачить Василька з кругленьким рожевим
личиком, кирпатим носиком, але з по-дорослому вже серйозними і примруженими
глибокими синіми очима, а поруч зовсім малу кумедну постать Катрусі з темним
чубчиком і напіввідкритим ротиком, звідки виблискують два великих передніх
зуба, а під високим по-дитячому випуклим чолом глибокі і темні, мов вишеньки очі. А довгі вії аж загинаються.
|
у Вас 
0
