ПОПЕЛЮШКА 13

абстрактних далеких цілей відмовлялась від сьогоднішнього по­кращання якщо і не долі, то хоча б умов існування.

На своєму довгому віку начальство багато чого надивилось, багато разів перебувало під слідством і мало з цього неабиякий досвід. Яких собак на нього тільки не вішали, у яких злочинах не звинувачували. Та хіба він насмілився хоча б у думках спробувати заперечити версії обвинувачення? Ні, він завжди погоджувався з нею,  та ще й додавав до неї кілька дрібних, зате характерних подробиць, і обов'язково з цих подробиць виникала ще одна невідома слідству особа, і не проста, а впливова, через яку можна було вийти ще на багато кого і, врешті-решт, дійти до тих, хто саме його і допитував.

На кожному допиті цих подробиць ставало все більше, слідчих починав охоплювати жах і поступово вони залишали його у спокої, а через деякий час випускали за браком доказів чи у зв'язку із тим, що на нього був зроблений наклеп, а сам він ні у чому не винний. Також ішло і просування по службі.

Щоб зайняти чергову посаду, треба було когось усунути від неї, а напряму це неможливо, але через третіх і навіть будь-яких ще осіб це було зовсім неважко, головне, щоб через них, усіх цих осіб, довести ланцюжок, мов бікфордів шнур,  саме до тієї особи, яка йому у даний час заважала. А коли вже підвів, залишається одне - натиснути на потрібну кнопку і чекати. За деяким винятком така тонка і передбачлива тактика діяла бездоганно, і  він дійшов висновку — для того, щоб виплутатись самому, треба вміти перекласти тягар звинувачень на інших. Якби Микола  зробив саме , він би  зрозумів і навіть підтримав би. Але тут заперечувався не лише факт його участі у злочині, але й сам злочин. Це було занадто, це вже було небезпечно для усіх гілок влади,  і таке треба було зарубати у зародку. Є справа, і за нею   викрита банда злодіїв. Зібрано велику кількість доказів. Одержано свідчення, зроблено доповідь Яка вже потрапило аж  до Москви, до найвищого керівництва. А  залишилося на цьому довгому і важкому шляху зовсім вже  небагато — суд і вирок. Такий сценарій, і ні в кого не має  права його  переписувати, нікому.

— Отже, — всміхнулося велике начальство, трішки кривувато, але зі стороннього погляду достатньо щиро, — уся родина в зборі, можна приступати до справи. Миколо Олексійовичу, ми усі люди, у нас усіх є близькі і рідні. Ви заплутались у своєму житті, фактично загубили, знищили його, особисто вам уже нічим неможливо допомогти, але ж ви залишаєте після себе двох спадкоємців, вашу кров, вашу плоть, так не робіть хоча їм шкоди, не позбавляйте їх права на щасливе дитинство. Я не вимагаю від вас подробиць, не примушую виказувати когось, ви лише повинні визнати факт, безперечно доведений великою працею слідчих органів про вашу багаторічну ворожу діяльність проти радянської влади. По-людськи мені шкода вас. Людина із такими здібностями повинна була реалізуватися. Замість цього ви ще із зовсім молодих років пішли темною кривою  стежиною разом із ворогами нашими. Нещодавно нами отримані нові матеріали про вашого дядечку попа-розстригу, у домі якого ви виховувались майже дев'ять років. Цікавий дядечко, між іншим. З цього факту стає зрозумілим багато чого: і ваша обізнаність у науках, далеких від вашої діяльності, і ваша жага до книжок, і, головне, ваша ненависть до нашого ладу. Якщо хто і винен у вашому падінні, то саме він — Андрій Степанович Колісник. Що, не чекали такого, але від нас ніщо і ніхто не сховається. Микола облизав сухі губи і вимовив:

—       Так, прізвище, ім'я та по батькові ви вказали точно, правда і в тому, що саме йому я зобов'язаний першими поштовхами до знань, до читання і багато у чому. А   іще я йому зобов'язаний, навіть, своїм  життям, бо якби не він, неодмінно  помер би голодною смертю, бо матір була неспроможна після смерті батька прогодувати двох синів. Але на цьому і кінчається ваша правда. Ніякої ненависті ні до кого дядько Андрій мені не прищепляв, він був глибоко віруючою людиною, він усе живе любив і мені заповідав. Він послідовником Толстого був і бачився з ним у Ясній Поляні, єдиного Бога для усіх людей шукав, він вважав, що не повинно бути окремих релігій, що всі повинні єдиному Богові поклон­ятися. А свої вікові свари забути. От у чому його кредо.

—А ви знаєте, — перебило Миколу велике начальство, — за що вашого дядечка духовного сану позбавили? Мовчите, а дарма…  За розпусту. От вам і святий праведник. Він до таємничих товариств належав, езотеричних, а насправді, сатанинських, вони бажали Бога сатаною підмінити. Вони шабаші влаштовували, вони совокуплялися усією громадою, не при дітях буде сказано. Он який насправді ваш дядечко праведник був, і ясно, чому він вас навчити міг.

—Неправда, — вигукнув Микола, — це наклеп! Уже дорослий я розібравсь з усіма цими питаннями. Дядько Андрій і його друзі у цих гріхах безвинні були, це церква офіційна на них наклеп звела. І розпусником він не був, просто його перша дружина рано померла від  туберкульозу, бо була з незаможної родини і дитинство провела у  сирому підвалі. Дядько Андрій  чотири роки боровся за її життя, та хвороба виявилася сильнішою. Після того він шість років провів самотньо, а вже тільки потім закохався вдруге, він же на той час ще зовсім молодим був, що тут неприродного.

— А те, — вимовило велике начальство, — що священнослужителю удруге одружуватися заборонено, це гріх, а дядечко ваш не убоявся гріха і звернувся за дозволом, а коли йому відмовлено було, став відкрито жити зі своєю обраницею у центрі Петербургу, щоб викликати скандал у суспільстві, до речі, його друга дружина належала, як і він, до того ж  сатанинського товариства, і цілком імовірно, що їхній шлюб був заздалегідь запланований керівництвом того товариства. Усі хотіли розгойдувати устої суспільства, призвести його до хаосу.

—А ви що, — здивувався Микола, — підтримуєте само­державство?

—Не самодержавство, — пояснило велике начальство, — а порядок у суспільстві, без якого неможлива його стабільність. Я для того це вам кажу, що дядько ваш не випадково розгойдував устої, він ще у ті роки германським агентом був.

—Що? — здивувався Микола. — Вам дійсно відоме те, що всім іншим невідомо, позаздрити можна вашій різнобічній обізнаності.

—Служба вимагає, служба і почуття відповідальності, — чи не вловивши Миколиної іронії, чи не бажаючи звертати на неї уваги, з погордою вимовило начальство. — А зв'язки дядечка вашого з німцями лежать на поверхні, та й ви самі досить про них знаєте, бо завжди і в усьому йому допомагали, але раз чомусь заперечуєте. Ну,  я продовжу, щоб ви знали, що від нас жоден факт не сховається, бо ми професіонали, а не аматори, як дехто думає. Так от. Після того, як дядечка вашого було із столиці вислано, куди він подався — до рідних місць, що було б природно.  Бо там і шмат землі, до речі, не такий уже і малий, і нова хата під залізним дахом. Він сам збудував її на власні кошти. Тільки одне не з'ясоване, де їх він узяв, як був порядною людиною, платні рядового священнослужителя на це б не вистачило.

—А він не тільки священиком був, а ще й літератором, тільки, не маючи змоги висловлюватись вільно через свій стан, користувався псевдонімом і друкувався переважно за кордоном.

—А може, ви знаєте і де саме? — спитало високе начальство, примружуючи очі.

—Так, знаю, —■ сміливо відповів Микола, — у Німеччині, бо проблеми, які він підіймав, були близькі для багатьох німецьких авторів.

—Інтересно, а які то були проблеми, — аж захлиналося від задоволення високе начальство. «Ні, — думало воно, — я його таки викрив, і нічого особливого у цьому фанатику немає, тільки впертість, а хитрощів ніяких.  я вішаю брехню, а він - правду, а ми потім корегуємо цю правду у потрібному для нас напрямку, ось і усе».

—Я вже казав, — продовжував Микола, — дядька Андрія хвилювали проблеми об'єднання усіх існуючих релігій в одну, щоб назавжди припинилися свари на релігійній основі. Щоб здійснити це, він глибоко вивчав стародавні релігії і пов'язані з ним потайні доктрини, особливо приваблювали його Індія і Єгипет.