ПОПЕЛЮШКА 14

—А серед них, звичайно, на першому місці були вигадки про аріїв та білу расу.

— Так, — підтвердив Микола.

—Із Ніцше ваш дядечко багато у чому погоджувався.

—Цього я вже не знаю, — зиркнув Микола з-під лоба.

—Зате ми знайшли кілька статей на цю тему, — посміх­нулось високе начальство, відчуваючи наближення нової перемо­ги і розмірковуючи чим і як , нагородити йому свого підлеглого, капітана, випускника істфаку у Києві, що відшукав і проаналізував всі ці факти, але згодом  вирішило, що особливо довіряти цьому капітанові не слід, бо  невідомо, що у нього насправді у голові при такій обізнаності у заборонених і ворожих нашому ладу теоріях. Хай послужить, а ми подивимось, що він робитиме далі, куди сягне і на що посягне.

—Так от, — набираючи суворого і непідступного вигляду, проголосило високе начальство, — обговорювати усі ці проблеми ми не станемо за браком часу. А лише проконстатуємо той факт, що всі ці ворожі і антилюдські теорії були покладені наріжним каменем у фашистську ідеологію.

—Ненависті до людей дядько Андрій ніколи не мав, — тихо, зважуючи кожне слово, відповів Микола. — Надлюдину, як і всі інші узагальнення, можна тлумачити по-різному, як по-різному можна користуватися своїми силами і своїм розумом. Дядько Андрій мав на меті не отримання влади, а навпаки, — завдяки силі, що може бути притаманна людині на її вищій стадії, звільнити усе людство від усякого гноблення, зробити його вільним від забобонів і прирівняти до богів, якщо хочете,

бо кожна душа — це частка духу вищого і мета кожної розумної істоти, а дядько Андрій вважав, що людина це, перш за все, істота духовна, а вже тільки потім тілесна, і тому призначенням людини  вважав не у світі матерії, а у світі духу. Так що не треба, як-то кажуть прості люди, прив'язувати поросячого хвоста до доброго коня.

Високе начальство подивилось на нього з подивом і похитало головою:

— Дивуюсь я вам. їй Богу, дивуюсь. Вам уже говорити нічого, а ви чесно зізнатись не бажаєте. Глибоко, мабуть, покійний дядечко ваш вам цю надлюдину встромив. Та ви все ж спустіться хоч на хвилину з ваших небес на нашу грішну землю. Хіба це не діти ваші, а поруч із ними не ваша дружина? З вами усе зрозуміло. Вирок суду можна майже дослівно і зараз оголосити — розстріл. Ви людина з міцними нервами — це викликає навіть повагу. Та невже, крім цих нервів, у вас більше нічого не залишилося? Всі свідки в один голос і незалежно один від одного стверджують, що людина ви похмура і занурена у власні думки, але з дітьми завжди щирим і відкритим були, вони для вас, як всі казали, найсвітліше і навіть найсвятіше. Так залиштеся хоч у цьому на висоті, не перед людьми, я знаю, — люди для вас нічого не варті, — перед собою залиштеся людиною, бо, не визнавши своєї провини, ви перекладете її на дітей ваших. А вони такі маленькі, їм ще жити й жити, нащо обривати їм життєву путь на початку.

— Ні, — крутнув головою Микола, — я чесний, мені ні в чому зізнаватися. — До дядька Андрія мені ще далеченько, та його приклад завжди у моїм серці, а над ним ви не владні. Вам потрібне тіло моє. Беріть, як гріха не лякаєтесь. Вам потрібне чесне ім'я моє. Ви гадаєте, що заплямувавши його, ви і душу мою заплямуєте. Даремні сподівання ваші. Прийде час, і діточки ще гордитися будуть і своїм батьком, і своїм родом.

— Так уже і гордитися? — знизало пухкими вузенькими по-жіночому плечима високе начальство, — та який такий привід до гордощів? Взагалі, чи можуть  вони у байстрюка бути? А ви не перший байстрюк у роді, а принаймні другий. Ми глибоко розбирались у вашій справі. Щоб зрозуміти ваші мотиви, треба було шар за шаром підняти минуле і ваше, і ваших предків. От у вашій родині було двоє братів — один простий селянин — неписьменний, так званий ваш батько. Яка ж то в нього зовнішність була? Ось, будь ласка. Середній на зріст, русявий, очі блакитні, ніс кирпатий, обличчя кругленьке. Тепер роздивимося далі — дружина його: селянка, звичайно, неписьменна, на зріст мала, тендітна, волосся не те, що русяве, а біляве, очі світлосірі. Тепер роздивимось третього — вашого дядечку Андрія. На зріст високий, плечі широкі, обличчя видовжене, ніс великий, горбатий, губи товсті, шкіра смуглява, волосся чорне аж з синім відливом. Звідки у селянина, де і батьки, і прадіди були русяві та біляві, кремезні і невеликі на зріст, з'явилося таке чудо-юдо? Загадка? Але ми і цю загадку відгадали. Бабуся ваша у молоді літа покоївкою була. Пан, хазяїн її, походив з шляхетного старовинного роду, де і поляки були, і німці, а пізніше, грузини і татари. Якщо хочете, можемо відтворити вам прототип одного з ваших предків. Якщо місяць не будете голитися і вдягнетесь за модою минулого століття, то відрізнити вас від предка вашого, хоч ніде і не означеного, буде неможливо. І від так званого дядечка вашого, звичайно, теж.

Беручи до уваги все це і маючи дані про вашу бабусю, неважко зробити вже не припущення, а справжні висновки: ваша бабуся завагітніла від цього пана. Він був ще молодий, а тому запальний і нерозсудливий, до того ж гаряча південна кров і таке інше. Треба було ховати кінці у воду. І вашу бабусю швидко віддають заміж за так званого вашого дідуся. Через кілька місяців народжується ваш дядечко Андрій, а насправді, ваш батько, а двома роками пізніше і ваш, ну, звичайно, тільки за документами ваш батько. Той молодий пан встряв до якоїсь есерівської банди і його було заслано на каторгу до Тюмені, де невдовзі він і помер. А Андрія, справжнього вашого батька, у дев'ять років віддають спочатку до гімназії, а потім, за його бажанням, до семінарії, де він, як і його справжній батько, вражав не тільки своїми і справді дивовижними здібностями, а й ще більш своїми дивовижними вчинками та витівками. Кілька разів його виключали, та покровителі в нього були занадто вже впливові і вивчили таки. І не де-небудь він завершив освіту, а у Петербурзі. І там же після посвячення у сан його було і залишено.

Як гадаєте, чи вдалось би йому це, якби був він насправді простим селянином? Ви ж розумна людина, щоб зробити правильні висновки. Ну, подальші події нам усім відомі. Не будемо повторюватись. Врешті-решт, від церкви його було відлучено, бо дух протидії виявився в ньому сильніший за розум. Спочатку він ніби і повернувся до домівки, та що в нього могло бути спільного з простими неосвіченими селюками? Ну, погравсь трішки у толстовство, походив босий по ланах, оголосив кілька гучних промов, привернув до себе громадську увагу, законфліктував з представниками влади, така в нього вже родинна риса була, успадкована від справжнього батька, замість корисної праці віддавати пере­вагу хоч безглуздій, але боротьбі, а до справжньої продуктивної праці на користь людям не мав ні терпіння, ні, мабуть, і справжніх здібностей. Та це, мабуть, і не риса, а успадкована психічна хвороба — відрізнятися від усіх і діяти проти усіх. Після цього невдовзі ваш дядечко, а насправді, батько, опинився на службі у багатія-латифундиста і служив йому вірою і правдою більше десяти років, і, дивна річ, у службі цій його все влаштовує; і звіряча експлуатація, і вороже ставлення хазяїна до Росії, і відчайдушні фінансові махінації із хлібом, завдяки яким його двічі разом із цим німцем притягали до суду та двічі чиясь невідома, але впливова рука рятувала. Гадаєте, теж везіння?

Микола мовчав. На вигляд він був спокійний і лише у куточках роту ховалась розгубленість. Велике начальство било нижче пояса. Удар слідував за ударом, а відповісти хоч на один з них він був безсилий. Усе, про що говорило начальство, було йому відоме, але не на рівні фактів, а лише здогадок. Двічі байстрюк, двічі скривджений долею, але не розумом. Хай, промайнуло у голові, хай! Злочину в усьому тут ніякого. Будь за якими законами людина не відповідає за своє походження. А всі інші злочини, що шиють йому, вигадані. Буду мовчати. Іноді послухати теж корисно! А начальство продовжувало:

— Ну, от! Нарешті, підходимо і до вашої появи на світ божий. У 1915 році ваш батько, за записом у метриці, перебував на фронті, а дядечко Андрій, я уже і сам плутаюся, хто є хто у цій історії, на фронт, звичайно, не потрапив, хоч здоров'ячком Господь його не обійшов. Та навіщо лоба під німецькі кулі підставляти, як селюки неосвічені є, як от, наприклад, його молодший братик. Та й чи міг би він іти проти своїх покровите­лів. Хазяїн його німець і сам він майже на німця перетворився, бо усі божевільні статейки свої тільки німецькою писав і тільки у Німеччині друкував. І гроші ішли, мабуть, також виключно з німецької кишені. Ну, так от. Отримав дядечко так званий ваш таким чином, мабуть, чимало, бо саме у цей час, скрутний для співвітчизників час, придбав кілька великих ділянок землі. Не виключаю і того, що, може, у всіх цих шахрайствах він лише підставною особою був, а крім ділянок, у кількох містах більш ніж десять будинків багатоповерхових придбав. Цього Микола вже не витримав:

— Даремно ви на мертвого наклеп робите. І дядечко Андрій, і хазяїн його, а точніше, найширіший друг , барон фон Бюлов, про власні прибутки не дбали. Гроші у них були, це так, але ж вони їх чесно заробляли, культурно оброблюючи землю і збираючи нечувані врожаї. На землях, що дядечко Андрій і барон фон Бюлов придбали, багато селян і роботу отримали, і дах над головою, та ще й гроші на старість чи на чорний день відкладати мали змогу. 1 жодного шинку поблизу тих господарств не було, жодного. А у містах будинки використовувались під майстерні, крамниці і гуртожитки. Я вже казав, що погляди дядька були близькі до толстовців, але у дечому, я вважаю, у головному, розбіжності були. Толстой кликав назад до патріархального минулого, і з самого початку був приречений на невдачу у практичному втіленні свого вчення. Дядько ж Андрій, барон фон Бюлов та інші їхні однодумці притримувались прогресивних методів господарювання і досягли дивовижних успіхів. Якби не імперіалістична війна, ще б більшого досягли...

Велике начальство розтягнуло тоненькі синюваті, мов у мерця, вуста у підступній посмішці:

— Що та війна? Дрібниці! Ви вже про головне кажіть — про Жовтневу революцію. Не соромтесь. Ви ж у всьому такий відвертий. Залишайтеся таким і до останнього. Втрачати вам уже і справді нічого. Усе вже ваш дядечко, а насправді батько, піп-розстрига Андрій, втратив у 1917-му році. Ну, годі, я не збираюся провокувати вас. Усі необхідні докази у наших руках, і їх більше, ніж достатньо. Продовжимо ж викладання фактів; Так, тільки фактів, тільки вони чогось і варті, особливо в нашій справі.

Восени 1915 року ваша мати захворіла на запалення легень. Надіслали листа до Андрія, і невдовзі він приїхав. Треба віддати йому належне. За тих часів така хвороба закінчувалась смертю або сухотами, а дядечко Андрій підняв матусю вашу на ноги і усього страшного вона уникла. Старшому братикові вашому на той час виповнилось п'ять років. На час хвороби вашої матусі його було відправлено до дружини дядечка Андрія, де він і перебував майже рік. Таким чином, мов голубки, вони залишилися сам на сам