ПОКАЖИ МЕНІ СВОЮ ДІВЧИНУ

Покажи мені свою дівчину

Це трапилось восени, саме тієї осені, коли моє серце забилось частіше, ніж завжди, а яблука були як ніколи солодкими, неначе вони – вуста моєї дівчини. Я та мій друг кружляли парком, як і мої думки, що мандрували замкнутим колом, як і у всіх закоханих, а слова переплітались та заплутувалися з єдиним іменем – з іменем Єдиної. Я відчував себе метеликом, бо я закоханий, та раптова фраза мого друга повернула мене з небес на землю, немов махаона, якому вітер поламав крильце. «Покажи мені свою дівчину», - самовпевнено заявив мій друг (точно друг?). Не попросив, а саме заявив, з глузливою посмішку заявив, неначе моя кохана – експонат виставки, на який він хоче подивитися. Якби ж він хоч попросив, якби хоча б сказав «познайом мене зі своєю дівчиною», але ж ні, це нахабне створіння, що вважалось мною хорошим другом, харкнуло мені в душу, спустило мене-махаона з рожевих небес і змусило мої думки та слова заплутуватись з лексиконом середньостатистичного кочегара. Та я взяв себе в руки, немов безстрашний Дон Кіхот, якого чекає запеклий поєдинок із млинами, та відповів йому віршем, як і має відповідати справжній Дон Кіхот, себто я:

В коробочці серця у грудях моїх

Лежить діамант неземної краси,

Та сяяння граней його не для всіх,

Тому показати мене не проси.

Побачиш – захочеш, я знаю тебе,

Усім же потрібен такий оберіг,

Не пишуть газети, не бреше ТБ

Про той діамант, що я в серці зберіг.

Але мій друг (точно друг?) не відступив навіть після такої римованої сповіді, він вистрелив ще одною кулею, кинув ще одну атомну бомбу, хоча я й не Хірасіма, тобто він сказав ще одну фразу, ще гіршу фразу, надіючись захопити мою Бастилію, потопити мій Титанік, відвезти мою Єлену Троянську, тобто таки переконати мене показати йому мою дівчину. «Кого б ти вибрав: мене чи її?» - запитав у мене він і сльози залили йому ліве око (він сьогодні договориться, що від мого кулака й з правого сльози потечуть). Та я, неначе відважний лицар Айвенго, який за свою леді Ровену готовий підірвати світ чи навіть зірвати свою сорочку, мужньо відповідаю ще одним віршем:

Життя – це вибір, непроста дилема,

Ще й доленосні шальки терезів,

Нам обирати треба: хто ми, де ми,

І прагне кожен те, що захотів.

Кохана й друг…Чи можна вибирати,

Чи це такі ж безцінні відкриття,

Як рідна край і хата, й мама з татом,

Яким повік завдячуєш життя?

Тож обирати – марна, друже, справа,

Душі не треба болю та образ,

Допоки сонце світиться яскраве

І зігріває кожного із нас

Тебе я не забуду, любий друже,

Але кохана – найдорожчий скарб,

Яку кохаю я нестримно, дуже,

Бо я – король її, а, може, й раб.

Не хочу обирати, та й не буду,

Ти зрозумій та не наполягай,

Любов і дружбу ви цінуйте, люди,

Тоді земля Вам подарує Рай.

Після цього поетичного удару мій друг остаточно визнав поразку, сказавши фразу: «Проти поезії не попреш. Саме тому я її й не люблю. Може, сходимо на пиво?». А це явна ознака його білого прапора.