ПОПЕЛЮШКА 2-4

Головне в тому, що закоханий він у Тамару без пам'яті і нікого не помічає крім неї, хоч на такого красеня, як він, багато дівчат заглядається та усе дарма – він зробив вибір і каже, що на усе життя. Варто лише подивитися, як він несміливо торкається на людях її гладенької ручки, як задумливо дивиться їй услід, коли вона кудись йде від нього. Слава тобі, Господе, що не прийшлося ділити одне щастя на двох. Кожна знайшла своє окреме  і цінує його понад усе.

                        Отак мабуть розмірковує молода дружина, очикуючи свого чоловіка з нічного чергування. Трохи нервує мабуть. Чи все гаразд із ним? Адже місто велике. Стільки злодіїв трапляється. Він, хоч і вправний, та чи зможе впоратися один, коли нападників виявиться вже занадто багато? Дай то, Боже, щоб впорався! За таких, як він завжди лячно, бо невідступний. У будь яких обставинах буде триматися до кінця, поки не переможе, як у своєму боксі, чи  не загине, як може трапитися у звичайному житті у наші непрості часи на небезпечній міліцейській службі.

                        Іноді на неї находить і вона починає  вмовляти його кинути усе і повернутися до села.

                        - Батько замовить за тебе слівце і підеш до райадміністрації, хоча б і охоронцем. Там не так небезпечно, як у місті. Вивчишся заочно. Станеш, ким тільки побажаєш, хоч і тренером з боксу у найпрестижнішому клубі, будеш їздити за кордон, і я із тобою. А тут лячно мені, лячно! Не довіряю я місту – чуже воно мені і тобі теж.

                        Чоловік слухав, та мабуть не дуже вже й уважно. Добра в нього жінка, любить його щіро і відданоо та багато чого не розуміє. Це мабуть з того, що життя в неї завжди легко, мов автівка по швидкісній трасі котилося, і перепон у ньому майже ніяких не було. Єдина улюблениця- доня у батечка-бригадира, завжди доглянута і нагодована, завжди добре вдягнена, ані іграшок, ані подружок в дитинстві їй ніколи не бракувало… От йому дісталося, так вже дісталося. За усіх мабуть…

                        Батька свого він ніколи не бачив, тільки чув від матері добрі, а від сусідів лише лайливі брудні слова. І з тих слів виходило, що був його батько закінчений злодій і місце такому тільки у в’язниці. Туди він  і дійсно потрапив ще до його народження і вже більше так і не вийшов на волю, бо ніколи не приїздив подивитися хоча б тільки краєчком ока на сина. Так це було, чи брехали сусіди, напмагаючись дошкулити малому беззахисному хлопчику, якому і так жилося нелегко, він не знав, та злість, на батька, що десь є, але жодного разу ще не з'явився, не вщухала у чутливій дитячій душі.

           Мати надовго ніколи не полишалася сама. У їхній хаті часто жили чоловіки, та надовго ніколи не затримувалися.  А після них залишалися діти – в нього були молодші сестричка і братик. Всі глузували з них, бо нерозумні були, нездатні до будьякого навчання, а він їм завжди заздрив, бо надто добре усе розумів і відчував. Минали роки, мати почала все частіше хворіти, і вже несила була працювати на фермі телятницею. Кінець кінцем її звільніли. Йому тоді якраз виповнилось вісім років. Він ходив до другого классу. Відмінником ніколи не був, але оцінки  завжди непогані мав. З аріфметики ж самі тільки  п’ятірки і отримував. Вдягнений  був, хоча і не так багато, як деякі інші діти, але завжди чисто і охайно. Та це було до тієї пори, поки мати не почала все частіше прикладатися до чарки. А, як вже почала, то про чистий одяг для дітлахів не стало і мови.

                        Одного разу вчителька відсторонила його від занять і відправила додому з такими словами:

                        - Поки усіх вошей не позбавишся, про школу забудь.

                        Увесь класс чув це і голосно сміявся. Коли він ішов до дверей всі демонстративно відсторонялися. Лють аж кипіла у ньому. Тому і не помітив, як  досягся хати. Мати лежала на канапі, молодші Валерка і Алочка повзали по підлозі. Він вбіг дл кімнати, звичним рухом закинув ранця на гачок і кинувсь до матері, стискаючи брудні маленькі кулачки:

                        - Це ти в усьму вина, це ти… Ненавиджу тебе, п'яниця.

                        Він чекав зворотної реакції від матері, думав, що вона підхопиться, кинеться на нього, вдарить, почне лаятися, та та навіть не ворухнулася. І це страшено налякало його. Він раптом зрозумів, який він беззахисний перед усім великим і таким недобрим до нього світом. Боком просунувся назад до дверей та й висковзнув з хати. Де вештався до вечора, не пам’ятав, а прийшов до тями тільки тоді, коли чиїсь сильні, цупкі, мов залізні пальці узяли його за лікоть і досить таки міцно стиснули: Він злякано озирнувся і побачив над собою високу постать молодого вчителя фізкультури, Миколи Опанасовича.

                        - Пустіть! – вихопилося у переляканого хлопчика: - Чого вам від мене потрібно?

                        Та Микола Опанасович ще сильніше стиснув його лікоть:

                        - Ти, малий, заспокойся зпочатку, а потім роскажи усе, що з тобою трапилося.

                        - А нащо це вам? – вигукнув він: - У мене воші! Я нікому не потрібний! Відпустіть  негайно, а то і на вас переповзуть!

                        Микола Опанасович відпусив його лікоть і поклав на його плече важку натреновану руку:

                        - Хто це тобі про вошей наплів?

                        - Як хто? Та вчителька ж Валентина Іванівна. Давно вже до мене приглядалася, а сьогодні при усьому класі так прямо  і сказала, а мене додому відправила вошей виводити. А як їх виводити – хіба я знаю?

                        - Ну, тоді тобі поталанило, що зустрів саме мене. Я в уцьому добре знаюся. Ходім!

            - Та куди я піду і навіщо? Щоб ви теж, як і Марія Івнівна насміхалися з мене. Краще  вже тут посиджу!

                        - Ну і дурнем будеш, коли так вирішиш!

Цього він вже несилий був стерпіти:

                        - Хай я із вошами, хай я брудний, мов з калюжі, хай! Але не дурний! І добре запам'ятайте це! Коли не хочете…

                        І тут в нього горлянку, мов перекрило щось. Вчитель фізкультури, почухав потилицю, подивився на малого і вимовив, похитуючи головою:

                        - А ти виявляється гордий, і в бійку кинутися здатний, коли ображають… Ну, це зовсім непогано, це навіть добре… Але ж навчись нарешті бачити, хто перед тобою – друг, чи ворог. Я тобі щіро простягаю руку допомоги, і відштовхувати іі це… як би і не дуже вічливо…

                        - Та я, хіба… Я тільки… - і раптом у нього з очей бризнули сльози.

                        - Ну, добре. Добре! – аж замахав руками вчитеь: - Це вже зайве! Ходім.

                        І вони пішли, аж на самісенький край села, де у удовиці Марії, тиждень тому молодий вчитель зняв маленьку кімнату з вікном прямо у садок.