Коментувати також можна з та

Сб, 08/08/20, 22:09
Меню сайту
Категорії каталогу
Проза [977]
Прозові твори друкуються тільки тут
Відеовірші [130]
Аудіовірші [49]
Українцям [2485]
Вірш-пісня [525]
Вірші про Україну [1402]
Вірші про рідний край [765]
Вірші про мову [162]
Збірки поезії, поеми [111]
Абетка [22]
Акровірш [31]
Байка [87]
Загадки [15]
Верлібр [141]
Елегія [50]
Історичні вірші [279]
Вірш-усмішка [965]
Вірші про сім'ю [385]
Вірші про рідню [138]
Вірші про жінок [646]
Вірші про чоловіків [101]
Вірші про військових, армію [186]
Вірші про Перемогу, війну [306]
Вірші про кохання [3188]
Вірші про друзів [706]
Вірш-казка [128]
Казка (проза) [26]
Проза для та про дітей [18]
Вірші для дітей [312]
Вірші про дитинство [318]
Вірші про навчання [56]
Вірші про професію [78]
Вірші про eмiгрантів [144]
Вірші в перекладі [617]
Вірші про свята [193]
Вірші про спорт [18]
Вірші про природу [1171]
Вірш-тост, вірш-привітання [91]
Для мене поезія - це [185]
Поети [265]
Поетична майстерня [51]
Оповідання, про поетів, творчість [22]
Релігія [271]
Щастя - ... [558]
Жінка - ... [250]
Життя... [3860]
Філософам [1244]
Громадянину [821]
Метафізика [142]
Опитування для Вас:
Скільки Вам років?
Всего ответов: 1570

І як без статистики?
ШЛЯХ до ТВОРУ:  

         
Вірші/статті категорії та розділи української поезії, українська проза
    Твори за тематикою категорії та розділи української поезії, українська проза Проза
 

ПОПЕЛЮШКА 2-5

Але все обйшлось і Микола Опанасович допоміг  одягти йому свою майже нову накрахмалену білу сорочку і добряче  закотив в ній рукава, щоб руки хлопчика з них хоча то трішечки показалися. Але це ще було не все. Найстрашніше і найнеприємніше чекало попереду..Стара Марія узяла до рук баллончик з діхлофосом, яким за звичай виводять у хатах тарганів і, наказавши йому міцно зплющити очі, почала поливати йому волосся оцією нестерпно смердючою рідиною. Після цього Микола Опанасович натяг йому на волосся кульок з поліетилену і міцно обмотав верх голови шматком білої гончірки. З цим кульком на голові він був вимушений не тільки вечеряти, але й і спати на старенькому риплячому дивані. Тільки вранці його голову звільнили від кулька, але тільки для того, щоб повторити усю цю огидну процедуру спочатку. Тільки на третій день стара Марія продивилася уважно усе його волосся, не двічи і не тричі пройшлася по ньому  гребінцем і мовила: - Ну от тепер все і справді гаразд – вошей ти  нарешті позбувся.

                        Та на цьому війна з вошами не закінчилася. Вона була продовжена вже у його хаті, і він сам приймав у ній найактивнішу участь. Здирав брудні заскорузлі сорочки з Валерки і Алочки. Валерка відчайдушно опирався і все намагався вкусити його за руку, мов те вовчення. Алочка тихенько всхлипувала, їй було холодно і шкіра на ній вкриваючись пупиришками ставала і справді гусячою. Але з малечею ще можливо було впоратися, а от із матір'ю, завжди п'яною і розлюченою впоратися було майже неможливо. Як вона пручалася, як лаяла його найбруднішими словами, як відбивалася ногами, чілячись йому просто в обличчя. Але він впертий був і, не звертаючи уваги на лютий спротив все ж досягсь свого,  і він і уся його родина вошей таки позбулись.  До занять у школі він повернувся, та стосунки із вчителькою більше не складалися. Вона, як і раніше, з презирством приглядалася  на нього, а він, як не намагався, не міг їй вибачити обміркованої і цілком виваженої образи, яку вона нанесла йому перед усім классом.

                        Так тривало доволі довго, та нарешті допоміг щасливий випадок. У сусідньому великому селі збудували велику нову школу, і голова радгоспу, що мешкав у тому селі запропонував Миколі Опанасовичу перейти до їхнього села не тільки викладачем фізкультури у новій школі, але й і започаткувати у радгоспі секцію боксу, прихильником якого ще за юних літ був сам голова. З ним Микола Опанасович був ще з дитинства знайомий, бо поважний голова ходив до тої ж спортивної зали, що і він сам, а мета у них була спільна, опанувати майстерність в боксі. Голові це вже не вдалося, бо надто поважний  вік, а ось майбутній вчитель фізкультири досягсь неабияких успіхів. Став чемпіоном області і навіть бронзовим призером першості України у своїй вазі. До збірної він так і не потрапив, але надії на це ще не втратив. Його частенько запрошували на збори, де він не тільки сам тренувався, а допомогав тренерам і не без успіху. Його учні почали отримувати перемогу за перемогою. Про це дізнався голова радгоспу – і ось така цікава пропозиція..

                        Звичайно Микола Опанасович довго не розмірковував, а майже відразу погодився, бо крім цікавої і перспективної роботи, йому була обіцяна і чималенька двокімнатна квартира, про яку він і мріяти навіть не наважувався. Тепер,, ставши власником житла, міг молодий вчитель освідчитиь у коханні і запропонувати руку і серце  своїй давній обраниці, керівниці хорового колективу в одному із райцентрів, розташованого десь на відстанні двадцяти кілометрів від його села. Зустрічі і побачення були, та не так часто, як бажалося. Сказувались і відстань, і брак часу. А тепер!.. Микола Опанасович навіть і уявити не міг, на яке це щастя перетвориться його майбутнє життя після шлюбу.

                        І раптом його очі зіткнулися з великими сумними очима хлопчика, якому він допоміг позбутися вошів і долею якого, хоча і не дуже щільно все ж опікався.

                        - Що трапилось, малий? – запитав він у свого підопічного.

- Ви їдете?.. Ви точно їдете? – майже крізь сльози вигукнув малий.

                        - Їду… - зніяковіло відповів вчитель.

                        -  І їдьте, їдьте собі, я про вас навіть і згадувати не буду – вже не промовляв, а видавлював із себе крізь сльози вісьмирічний хлопчик.

                        Микола Опанасович неабияк розгубився, та очі були встромлені йому просто у серце і вимогали не тільки відповіді, але й відповідного рішення. Він довго розмірковував і нарешті вирішив.

                        Через місяць хлопчик вже вчився у новій школі серед нових однолітків, з яких жоден не знав про його родинні обставини. І ніяка більше Валентина Іванівна не могла дорікнути його тим, що на ньому повзали воші. Це було головне. А незручності? То дрібниці – автобуси ходили часто. Гроші на квитки на майбутній тиждень видавав йому Микола Опанасович. Хлопчик звичайно опирався, крутив головою, та вчитель усе переводив на жарт:

              -Я тобі не даю гроші, а лише позичаю. І коли вироростеш і станеш там якимсь академиком, повернеш мені усе до копійки. Ти ж тепер мій хоч і дальній, але ж родич – троюрідний брат. Пам’ятай про це. Як би я не сказав цього голові радгоспу, хто б тебе взяв до цієї школи. Та, не суп, не суп свої брова! Ну, справжній вовчисько! Заспокойсь – я тільки шуткую. Серед чоловіків завжди так, один одного підначувати, інакше і життя не цікаве. Хіба не так?

            - Так, так! – відповідав хлопчик і посміхався. Хоча причин для сміху небагато у нього було. Мати все частіше хворіла і майже не підіймалася із ліжка. І усе господарство було на ньому. Ні, він не вередував, не зривав лють втоми на молодших і слабших. Він все робив заради родини. Та пересилити себе не міг, а все супив і супив брова.

            Так минуло два роки. Він помітно підріс, і обличчя у нього помітно витягнулось, а ось очі ще більше звузилися. Він дивився у дзеркало і не подобався собі.

             - Невже ця потвора це і насправді я? – питав він у дзеркала, хоча добре і  знав відповідь.

              Тієї ж осені Микола Опанасович розпочав з ним заняття боксом. І діло пішло., бо і статура і природна сила, і блискавична реакція всі були на місці – їх тільки потрібно було спрямувати у потрібне русло. От тільки вага у хлопчика була замала – він не вписувавсь ще, навіть у найменшу вагову категорію, а вже поривася до змагань. І Миколі Опанасовичу коштувало багатьох зусиль втримувати до пори норов свого невгамовного учня

            За віком для боксу хлопчик  ще був малий, але вчитель  відчув у ще зовсім  тендітному  хлопцеві, із занадто  сильним навіть і для дорослого характером , неабиякі боексерські здібності. Високий, худорлявий, мов тростинка, із  довгими тонкими та дуже сильними від природи руками хлопчик цей втілював мрію будь-якого тренера віднайти, навчити і звести на спортивний Олімп чемпіона.   . Сам Микола Опанасович був на той час  кандидатом у майстри з боксу у середній ваговій категорії. Та більш, ніж про власну спортивну кар'єру у якій, як він і сам добре відчував, досягсь  майже межі, мріяв він про  кар'єру тренерську. І це були не пусті мрії. Недарма ж голова радгоспу, боксер-любитель із багаторічним стажем запропонував саме йому очолити секцію боксу, а згодом, як мріялось йому, і школу бокса, куди будуть приїздити молоді обдарування із найдальших куточків їхнього краю.

                        


Додав: вершник (28/10/12) | Автор: © Юрій Іванов
 
Розміщено на сторінці: Проза
 
Переглянули твір - 1868 чол.
 
  
  у Вас # закладок

автору
за твір:

 



Автор чекає на Вашу оцінку та коментар
Всього коментарів: 1
avatar
1 malovana • 13:01, 29/10/12 [Лінк на твір]
важлива тема


Додати коментар:

Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
avatar

загрузка...

ОСТАННІ 10 КОМЕНТАРІВ до ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ

(50 коментарів Ви можете переглянути на сторінці "НАШ ТОП ++")


           Украина онлайн


Форма входуу
Логін:
Пароль:
Інформації:     
Випадкове ВІДЕО з сайту:
Репецький - Лукаш?
00:06:40

ПОНОВЛЕНІ ТЕМИ ФОРУМУ:

ОНЛАЙН - РОЗМОВНИК    
    (міні-чат)

    АВТОР-АДМІН САЙТУ:
    Сайт: uid.me/vagonta
    Facebook,
    Instagram,
    Viber: 0680839579
    E-mail: vagonta@gmail.com, virchi@yandex.ru

загрузка...

НАЙПОШИРЕНІШІ
КЛЮЧОВІ СЛОВА
Copyright MyCorp © 2006 Хостинг від uCoz