Микола Опанасович повірив Мишкові, та той у
підступній голові тримав зовсім інше. Коли хлопчик вийшов у ринг, коли йому перебинтували руки і
одягли рукавички, а потім сунули до рота, недавно замовлену справжню капу, він
так перехвилювався, що в очах у нього все попливло. Він чув вугуки у залі,
тупіт ніг, пронизливий свист у задніх рядах, та облич не бачив, усі вони
злились у якесь метушливе мерехтіння. Пролунав гонг. Він із важкістю відновив
різкість зору і тільки тоді побачив вже у самого обличчя кулак суперника.
Машинально ухиливсь убік і затуливсь руками. Та Мишко знову йшов у наступ, він
був прибічник ближнього бою, легко входив у клинч, а вже із цього, хоч і не дуже зручного положення любив і вмів наносити важкі і непередбачені удари, якими за звичай
і завершувався бій.. Він же напроти, хоч ще і не мав бойового досвіду тяготів
виключно до дистанційного бою - сопіння і кряхтіння клинчу його аж ніяк не
приваблювали. Тому деякий час, як не намагався Мишко, але підступитися до нього
у притул так і не зміг. Пролунав гонг, він сидів у кутку і важко дихав, а хто і що підказував йому, не бачив і не чув. Перерва минула швидко.
Знову сунули капу до рота і він підхопивсь на ноги, а Мишко вже тут, як тут.
Він хотів ухилитися, як завжди, та на цей раз Мишко вгадав його намір і наблизився
так, що вони зіткнулися грудьми. Цього він ніяк не очикував і на якусь мить
розгубився. І цієї митті висточило Мишкові, щоб нанести потужний удар у
підборіддя. Він втрачав свідомічсть повільно. Спочатку навіть конторлював свої
рухи, відчув, як коліна торкнулись підлоги, як він почав хилитися убік і тільки
тоді наступило повне провалля. Нокаут виявився вкрай важкий і глубокий. Він
довго не приходив до тями, а коли все ж таки прийшов, був такий слабкий, що
ледь втримувався на тремтячих ногах. Але
ось вже і мислення потроху почало повертатися. І найперша думка – та як же так?
Як я припустився такої помилки.? Та чи вірно я обрав бокс. Може він і зовсім не
для мене, а для таких, як Мишко. А у цей час суддя вже підіймав Мишкову руку, а
його руку залишив унизу. Коли ж він сходив з рингу , то чув, як всі схвально
відгукались про перемогу Мишка, який так класно підловив суперника і приклавсь
до нього по повній.
Вже у автобусі, повертаючись додому він вже не втримався і заридав у голос.
Незнайомі люди заметушилися навколо:
- Хлопчику, що із тобою? Чи не загубився ти часом? Так ми тобі допоможемо, скажи тільки з
якого ти села.
- Я і не із села зовсім,
- заверещав він, - я із міста, і відстаньте вже від мене. І так
мені жити важко!
- Ти дивись, який
невихований! – загукали розлючені дорослі, - не хочеш по-людськи розмовляти,
тоді і викручуйсь сам із своїх негараздів.
. Тиждень він не приходив до зали, а коли нарешті з.явився, заявив Миколі Опанасовичу майже із
порогу: - Усе! Виключайте мене із секції! Я нездатний до боксу. А як так, навіщо
тоді кулаками перед грушею вимахувати? Не хочу більше ніякого боксу.
Микола Опанасович не став його заспокоювати,
а навпаки відказав насмішкувато: - не
хочеш? Так навіщо з’явився?
Йди геть і не повертайся більше. Навіть і не варто надалі опікуватися
спортсменом, що після першої поразки вчиняє такий галас..
Він не вийшов із зали. Він стояв
і розгублено дивився в усі боки. А тут підійшли і інші хлопці: - та ти не
сприймай все так близько до серця. Бокс – на те він і бокс, щоб одного разу
опинитися у нокауті. Ти ж ще зовсім зовсім малий і у тебе іще все попереду. Тренуйся і вір, що
буде і у тебе в житті перемога.
Він заклипав вузенькими
поросячими очиськами та на цей раз втримався і не рознюнивсь. А Микола
Опанасович поклав на плече йому руку і сказав: - ну годі вже базікати. Йди до
роздягальні та хуткіш, бо час вже розминатися.
Всі підходили до нього, всі тисли
йому руку, і тільки Мишко тримався осторонь. Після прочухана, що завдав йому
Микола Опанасович після бою, він ще більше зненавидів цього малолітку, що
намагався поводитися, так ніби він рівний значно старшим від себе, і потихеньку
сичав крізь затулені губи: - Ну, зажди, малий! Ще не раз і не два на тобі
відіграюсь. І ти нарешті навчишся
поважати старших..
І знову пішли тренування. Тричі
на тиждень по три або по чотири години. Микола Опанасович ледь не виштовхував
його із зали до роздягальні:
- Охолонь! Ти вже
перейшов усі межі. Якщо щось із тобою станеться від перевтоми, хто буде винний
– та тільки я. А чи потрібно це мені?
- Та мабуть, що ні, -
погоджувався хлопчик, - але ж я так ганебно програв і не можна більше допустити
цього. А тому потрібно надалі мені
тренуватися, тренуватися, і ще раз тренуватися. І тоді ви... і усі побачите на
що я здатний.
Тренер лише хитав головою і
відходив, Та вже через кілька хвилин хлопчик знову звертався до нього: - Ось
погляньте, чи так я роблю останній шаг перед ударом, чи вчасно б’о іноді мені
здається, що запізнююсь. А із швидкістю як? Може знову виміряти на вашому
приборчику?
- Та віддав я його, віддав, він
же не мій. Та, як хочеш, наступного тижня
знов його візьму і влаштуєш собі перевірку. А тепер йди. Ти ж не один за
тобою аж трійця. Не забувай про це.
І тільки тоді хлопчик
вгамовувався і, глибоко зітхнувши, біг переодягатися.
А вдома його знов чекала та ж гнітюча картина.
Хвора мати, що ледь ледь шкандибала по хаті. Добре, хоч обід була в змозі ще
готувати – звичайно лише з тих
продуктів, що перед школою він витягав із льоху. Алочка щось мугикала, сидячи у
нічній сроці на ліжку. З її ротику невпинно витікали слюні і брудною смужечкою стікали по ковдрі, що
прикривала її коліна, просто на долівку. Він підходив до неї, казав щось
привітне. Втирав їй ротика, притискав на мить до грудей. І вона оживала, починала сучити ручками і ніжками і
щось .белькотіти, незрозуміле, але йому і це було в радість. Як реагує на мене,
то певно щось відчуває, і колись таки
звернеться до нього звичайними людськими
словами. Та це були лише сподівання. Аніяких зсувів у Алочкіному стані не
відбувалось.
- Дебілка! – потихеньку перемовлялися сусідки поза спиною, коли він виводив за ручку її на ганок і
всажував на табурет, що сам і збив із дощечок минулого літа. А Алочка
засовувала пальчика до перекривленого ротика і знов розпочинала щось мугикати.
Нібито і не гучно, та сусідки все одне чули і казали позіхаючи: - Одна їй путь
бідолашній до інтернату для неповноцінних. Та і взагалі...Нащо такій жити,
тільки рідних турботами обтяжувати...
Він добре чув. Часто з’являлося
бажання втрутися, та завжди зусиллям волі він все ж втримувався: - Нащо тільки
їжї сусідкам додавати для нових пліток? Хай вже так. Поговорять і набридне.
Валерик теж допікав та зовсім
іншим чином. Невгамовний і непосидючий – він увесь час кудись поривася. Гасав
по сусідських городах і витоптував їх ущент. Коли ж його прогоняли починав
дражнити ціпних собак, та так, що ті аж ставали дибки і завивали по-вовчому, бо
так понадривалися що нездатні були вже
гавкати. А коли на його шляху траплявся хтось з дітей, накидувався і починав
бити так, що ледь його від них відривали. Скільки мати його лупцювала, скількі
разів прив’язувала до ніжки
столу чи ручки дверей, скільки увіщувала і злими і добрими словами, та на Валерика, це аніяк не діяло. Він вперто
продовжував своє. У першому класі він довго не протримався. Через тиждень
двійця розгніваних вчителек приволокла його до матері і заявила, що таким, як
її синочок, серед нормальних дітей не місце, і по ньому вже і тепер тюрма
плаче. Рік просидів Валерка у хаті, а наступного року, до їхньої хати знов
прийшла молода вчителька і записала Валерку до свого першого класу. І першого
вересня він вдруге пішов до школи. І тут сталася дивна річ. Чи то молода
вчителька, ще майже і сама дівчинка, бо тільки-тільки завершила навчання у
педучилищі, чи то сам Валерик подорослішав і навчився, хоча б трішечки, а тому перший і другий клас провчився у школі без ексцесів. Та на жаль, його
вчителька вийшла заміж і переїхала до якогось далекого від них райцентру, і у
Валерика знов, мов диявол якийсь вселивсь, і після кількох суворих попереджень
його знову було виключено. Цілими днями бовтався він десь по вулицях, завів
собі дружків, серед таких же, як і він, бешкетників і пустунів, а мати вже не
відважувалась до нього навіть і доторкнутися, бо він вимахав так, що майже вже
наздогнав свого старшого зведеного брата.
- Ой, що ж це з нього
виросте? – жалілась іноді йому вечорами мати, коли ані вона, ані він сам не
могли відшукати Валерика. Одного разу нерви в нього не витримали, і він врізав
Валерику по повній. Той не скавчав, не просивсь, але із роз’ющеним носом і закривавленою губою все ж
намагавсь його покусати, бо вдарити брата-боксера аніяк йому не вдавалося. І нарешті старший
брат відступивсь із словами: - Добре,
живи, як знаєш, тільки як потрапиш до якоїсь халепи, а це колись невідмінно
станеться, знай, я заради тебе навіть і пальцем не ворухну.
І ось тільки тоді Валерик по-справжньому злякався і заканючив
по-щенячому: - ти . . вибач мене, я і сам не знаю, що зі мною. Не можу втриматись та й годі. А ось тобі я завжди
заздрю. А іноді і ненавиджу. Та мабуть марно. Ти слухай, от що - навчи мене
битися, як ти вмієш, тоді мене і жоден
не зачепить.
- А ти сам не чіпай нікого, і тебе
ніхто не торкнеться – відрубав старший
брат.
Валерик похнюпивсь і пішов до
умивальнику вмиватися. Але вже на другий день знов звернувся до старшого брата
з тим же проханням: - Ти тільки навчи, а я слухняним буду. Чесно! Хай мені і з
місця цього не зійти
|
у Вас 
