. Звичайно, після
усього, що трапилось, і геройське ім’я хлопчика потужно пролунало на увесь
район, директриса, власна і впевнена до останньої краплі у своїй непогрішимості
жінка середніх літ, не те, що не натякала
йому про ту різанину, що трапилась в
їхній хаті, а навіть ще й відслідковувала
і вчасно попереджувала усі витоки інформації про його неблагополучну родину, що
могла хоч чимось зашкодити його
чеснотам... А вже у класі - як його заповажали! Йому навіть ніяково часом
робилося, бо кожне слово, навіть
мимохідь вимовлене, лунало для однокласників, мов наказ.. Та на поведінку хлопчика не вплинуло. . Він продовжував поводитися із
усіма чемно.і рівно. Ні до кого не
чіплявся, нікого і ніколи не перекривляв за дурної звичкою багатьх його
однолітків.. Та все ж щось було у його поведінці неприродне і
дивно,. бо,не дивлячись на таку шалену популярність поміж перевесників, він ні
то що друзями, але товаришами не обзавівсь.
А в такому віці як таке можливо, адже дитинство потребує спілкування,
гуртування, проявів відвертості і відкритості. А він завжди тримав усіх на відстані, і ніхто з оточуючих не мав змоги задати йому незручні запитання, стосовно його родини. .
Коли б тільки знали малі і
дорослі , як і коли склалися у хлопчика такі дивні відносини із світом. Чимало
принизливих слів і образ глибоко, мов
скалки, сиділо в потаємних глибинах його серці, та він ніколи не дозволяв їм
висковзнути назовні.
Було йому десь чотири рочки і
побачив він у руках сусідського хлопчика нову яскраву іграшкову автівку. Таких
у житті він ніколи не бачив, тоді і підійшов до хлопчика і простягнув до
автівки ручку:
- Дай мені, я тільки трішечки
потримаю і віддам. Чесне слово!
Та сусідський хлопчик замість
того, щоб відгукнутися на таке прохання, відсторонився від нього, та так швидко
що маленький хлопчик ледь не впав, а потім голосно, верескливо закричав на усю
вулицю:
- Що руки тягнеш? Вони ж у тебе
брудні. Мені мама і близько наближатися до тебе заборонила. А хто твоя матір –
та п’яничка. І про це
усі знають, усі! Тому тобою ніхто і гратися не хоче. Ось так, і йди звідси геть! Поки по
шиї не накостиляв і шестирічний хлопчик,
значно більший від замахнувсь на нього міцно стиснутим кулачком.
Це і послужило сигналом для інших хлопчиків, що стежили за цим здалеку.
Налетіли, мов згая зголоднілих горобчиків на шматочок хлібу, повалили просто на
сиру землю із чисельними калюжами і
почали бити. Спочатку руками а потім вже і ногами. Він ухилявся, та все одно
отримав чимало потужних ударів. І невідомо, щоб воно б було далі, коли б у це
побиття не втрутився механізатор у брудній чорній робі, вже на добрячому
підпитку, що повертався із МТС після отримання авансу. Він гримнув на
хлопчиків, а коли вони навіть не
зреагували, почав іх відтягати від лежачого на землі закривавленого маленького
хлопчика. Одного з нападників він вдарив
вже надто сильно і того із носу потекла кров. Звичайно потерпілий хлопчик
заголосив на усю вулицю. На цей крик повибігали із хат жінки і почали
вимахувати руками і вигукувати: - Ану, пішов звідси геть, п’яничка. Не заважай
синочкам нашим гратися. Дільничий поруч живе. Швидко до холодної тебе
запроторить.
Та механізатор напідпитку аніяким чином на ці жіночі вигуки не зреагував, а
нарешті діставшись до лежачого під купою тіл малого побитого хлопчика, підняв
його на руки і поставив на ніжки:
- Ну, що малий, добре тобі гляжу дісталося. Та ти молодець – не плачеш –
справжнім хлопцем будеш, коли підростеш. На тримай, - і механізатор простяг
йому довгу цукерку у яскраві й обгортці. Хлопчик затис цукерку у маленькім
кулачці та й стояв мовчки. Тоді механізатор почухав потилиця і узяв малюка за
ручку:
- Ти де живеш?. Я проводжу тебе до фіртки, щоб хлопці знову не причепилися.
- Не причепляться, - відказав хлопчик, - ви доброго прочухану їм дали.
Довго пам’ятатимуть. А вам дядю спасибі. А проводжати мене не треба, я тут поруч живу, а заходити до нас не можна.
Ось так! І він насупив високе дитяче чоло, від чого його перетнула глибока не
дитяча зморшка.
Той день і ту допомогу він запам’ятав на усе життя. І вирішив для себе таке:
- На мене накидаються, мене женуть звідусіль,
не бажають не те що гратися, але й навіть і розмовляти. Та ні всі такі, а
тільки ті, що живуть поруч. Бо їхні матері бачать, яка в мене мама. Та на
дальніх від хати вулицях про маму ніхто не знає туди можна ходити і спокійно
гратися з усіма.
Так він у майбутньому і вчиняв.
І ще один важливий висновок зробив: - Ні за яких обставин не ділитися ні з ким
хто він такий і із якої родини . Інакше знову відштовхнуть із образами. А зло на хлопчиків він не довго тримав. Вони
не самі такі, Їх на погані вчинки дорослі підштовхують. А вони ще власним
розумом не живуть. А йому подітись нікуди. Треба мозгувати, щоб остаточно не
загинути. І ще з кожним окремим хлопчиком можна знайти кінець кінцем спільну
мову. А ось коли їх ціла юрба, то вони починають діяти не за розумом, а першим
почутим словом, і тоді можна спдіватися від них чого завгодно. Тому краще
ніколи не потрапляти до лап юрби і николи в неї не розчинятися. Так можно дуже
легко втратити людське обличчя.
Ось такий кодекс поведінки він
склав для себе ще у юному віці і завжди
виконував його чіткі настанови.
А час спливав, і у його неблагонадійній родині почали відбуватися, якщо і не зміни, то вже точно
зсуви. Після того страшного, що
трапилось поміж ним і Валериком, мати практично припинила прикладатися до
пляшки. Єдине виключення, яке вона дозволяла собІ, відбувалось глибокої ночі,
коли діти міцно спали. Тоді вона
тихенько підводилась, не вмикаючи світла, прокрадалася до кухні, де у
потаємному куточку завжди чекала її пляшка із самограйчиком, яким її щедро
постачала майже за безцінь, сусідка Марина, .бо надто добре розуміла її і
намагалася, хоч таким чином, а допомогти. І пила тепер мати не до запаморочення,
а досить помірно. Випивала спочатку повну та зовсім вже невелику кришталеву чарочку на тоненькій ніжці, яку завжди тримала
для цього десь поблизу, потім
відщипнувши і проковтнувши шматочок хліба, наливала знов, та тепер тільки
половину, а у третій раз лише чверть і на цьому закінчувала. І посидівши трохи
за столом у повній тиші і темряві, відправлялася спати,
і вже до ранку аніякі примари хибної пристрасті не допікуляали її. І з часом, таким дивним
чином, проти якого виступає більшість фахівців, вона майже пригасила у собі
колишню невгамовну жагу до спиртного, що перетворила колись її, молоду і
вродливу жінку, на майже примарну огидну істоту із сірим кольором обличчя,
глибокими зморшками на обличчі і синіми набряками під очима.
Одного разу він,
прокинувшись серед ночі, зістав свою
матір на кухні із чаркою у руці.
- Що це ти тут робиш, мамо, у повній темряві,? - безглуздо запитав він,
бо його, хоч і вузесенькі, мов у порося очі, напрочуд добре бачили у темряві –
і чарку він помітив у першу чергу.
- Та ось не спиться мені чогось,
- не дуже щиро відповіла мати, у той же час ховаючи злополучну чарку якомога далі від сина. Той
помітив це, та відчуваючи, яка розгублена, яка засоромлена вона, не став ані
дорікати, ані заперечувати. Напроти,
таким же тоном, як і мати, відказав:
- Знаєш, а мені теж не спиться
чомусь, і , якщо ти не проти посиджу тут із тобою.
Мати, яку, мов огорнула, легка
хмаринка любові, що випромінювалась душею старшенького, мовчки посунулась убік, а лише потім промовила тихо, але
виразно, і слова її прошелестіли у повітрі, мов крильця нічного метелика:
- А чого ж мені бути проти,
сідай – порозмовляємо, бо серед дня все біготня, все маячня – завжди ніколи.
Так вони і просиділи поруч майже до ранку, розмовляли про що завгодно. Ну перш за все,
про Валерика. Як йому там у психлікарні. Що потрібно передати із найнеобхіднішого. Шо із
ним робити, як він вийде ..Як поводитися,
щоб не підбурити на нові безглузді і небезпечні витівки. І тут
мати уперше пожалілася на те як страхає її майбутня доля молодшого сина. Яким
жорстоким і непередбаченим був батько Валерика, а тепер їй здається, що з
кожним днем і сам Валерик все більш стає схожим на свого батька.
Він заспокоював її, як міг, і нарешті це йому вдалося. Обличчя матері прояснилося
і на ньому розцвіла посмішка, якої раніше він ніколи не бачив. Яка ж
вона гарна насправді, - подумалося йому, - це мабуть з того, що у кімнаті
напівтемрява і неможливо бачити усі зморшки, усі плями, що так спотворюють її
обличчя удень. І яка вона нещасна і самотня. Якийсь кавалок стиснув його горло,
він проковтнув його і вимовив хрипко:
- Мамо! Ти не хвилюйся, я ані тебе, ані кого з родини, не покину, щоб не трапилось. Знай
про це! І не побивайся так. І в нас ще
буде затишно у хаті. Я тобі обіцяю.
Далі він не міг говорити, бо той же кавалок знову стис його горло, а із
вузесеньких поросячих очисьок, що завжди відсвічували впевненістю і рішучістю,
бризнули гарячі пекучі сльози. Мати обхопила його за міцні, але по-дитячому ще
худенькі плечі, і заговорила із ним так,
як ніколи не говорила навіть тоді, коли
він був маленький – хіба тоді їй до того було? То один чоловік, до другий, а
потім і третій. Тепер же, коли залишилась сама, нікому не потрібна у цілому
світі і зовсім хвора, життя повернуло їй майже вже втрачену, але повернуту
тепер любов старшенького, єдиного синочка, що попри все лихе, буде завжди
поряд, ніколи не полише, завжди порятує і захистить. А тепер йому болісно і
гірко, а тому так потрібні її теплі материнські слова. І вона віднайшла їх, хоч
ніколи не здогадувалась, що вони все ж є у її серці:
- Любий ти мій, - шепотіла вона, - все добре, твоя мама із тобою і не
полишить тебе ніколи. Завдяки тобі, тільки завдяки тобі я вже інша. І хай прикладаюся ще до чарки, та зовсім не так, як раніше, а в невдовзі і зовсім
полишу звичку цю огидну, і тобі більш не прийдеться соромитися мене. Ось
побачиш. Я тобі обіцяю.
І тепер вже із очей матері
великих і глибоких, у яких колись потонуло чимало хлопців, теж бризнули сльози,
та були вони не гіркі, не обтяжливі, а чисті
і облегшуючі, від яких стає так спокійно, так радісно і так безжурно.
Вранці вони
поставали одночасно. Він натягав з криниці води на цілий день, вона приготувала
смачний сніданок. Поснідали разом і розійшлися по своїх справах, він до
автобусу, що мав відвезти його до школи, вона до ферми, де на неї чекали вже
зголоднілі з ночі телята. Але у мозку він ще не двічі і не тричі відновлювяв
події тїєї знаменної ночі, коли нарешті до нього повернулося відчуття
нерозривної родинної єдності, материнського тепла і любові. Так, зовні мати не
варта аніякої уваги і співчуття – вона ж бо
не дуже опікувалась тим, кого обирає наступним чоловіком і батьком своїх майбутніх діточок.
.Вона поринула до безодні із якої для переважної більшості жінок нема вороття.
Але не все так однозначно. Вона ж боролася за право залишитися із дітьми поруч,
коли її намагалися лишити батьківських прав. І залишилась таки із дітьми, не
розпорошила їх по інтернатах, як інші. Слабка і хвора та все ж не загинула під
парканами, а навіть і з невгамовною жагою до спиртного все ж продовжувала
працювати із найостанніх сил, щоб утримувати родину, і утримувала таки. Вона
постаріла, змарніла з обличчя, втратила колишню привабливість, навіть останній забулдига оминав тепер її
хату стороною. Але серце і душу вона, хоч і
затьмарені, хоч і розчавлені майже вщент все ж зберегла заради дітей,
яких попри все не полишала любити. Звичайно усе це він відчув лише підсвідомо,
не перевтілюючи почуття у слова. Та серце його вже билось в лад із
материнським. Він ходив, мов навіжений, і промовляв потихеньку тільки одне
слово:
-
-
Мамо, мамо, мамо!
З тієї ночі щось
змінилось у їхніх стосунках. Він ще більше намагався опікуватися хатніми
справами, хоч часу завжди було в нього обмаль. Школа , тренування – іншому і
цього б було вище голови, а він вправлявся ще і багатьма іншими справами.
- Хазяїн, справжній хазяін у хаті. Ніколи такого у мене ще не було – раділа
мати і поглядала на старшенького із ніжністю і любов’ю
-
-
-
-
|
у Вас 
1
