Не діждала мужа Софія з війська додому … Звістка про те, що Андрій по закінченні служби оженився в чужім краї, і додому вертати не буде, якимось дивом миттю облетіла ціле село. Марися з болем і неспокоєм дивилася на Софію, а та наругу терпіла мовчки, міцно стуливши вуста, не обзиваючись ні півсловом. Лише вночі гірко ридала в подушку, як гадала, що всі уже сплять і не чують її плачу. Або виходила крадки надвір, і давала собі волю в сльозах і тихому голосінні, бо не могла вмістити муки в обвугленому серці. - Господоньку мій милий, як я тепер маю жити на світі? Де дітися маю, Боже мій?! – Здіймала руки до зоряного неба. Аби не мала дитина та не Марисина доброта – вже певно смерть би собі заподіяла. Але Марися була лагідна, як мати. А Софія не сміла образити сю жінку чорною невдячністю, хоч розуміла, що лишатися в неї далі не має ні охоти, ні права. Додому йти не хотіла. Не сміла навіть думати про се, хоч тепер уже батько готовий був її прийняти. - Май гонір хоч тепер, Софіє! Вертайся додому, нема чого моїй доньці та внукови у чужих людей жити. Чи ти гадаєш, що вернеться ще до тебе той пес шолудивий. - От через гонір, тату, й не верну. Треба було мене додому приймати, як я просилася у Вас… А тета Марися хоч чужа мені, та не чужа моїй дитині. А що добра до мене і до Назарка, котрого мені вибавила і любить, як свого рідного, то я лишуся в неї. Я дам собі раду. А на него не чекаю, не журіться! Серце уривалося при тій бесіді, але Софія вперто стояла на своєму. Боліли гіркі батькові слова, огорнені гіркою правдою, боліла й ошукана гордіть і честь спаплюжена, не знати за які гріхи і провини, що знайшла її така напасть. По якомусь часі влаштувалася Софія на роботу до сільського медпункту прибиральницею. Між людьми за роботою і за хатніми клопотами, хоч тяжко було, а так-сяк перебивалися з Марисею. Грошей у батька не просила ніколи, як би важко не приходилося, але, як помагав на дитину одежиною – не відмовлялася. Якось покликала Софію до себе в гості родичка її близька, Марія. Молода, але вже заміжня, що мала двоє діток і жила недалечко. - Прийди коли до мене, Софіє, понад вечір, як не будеш мати роботи, посидимо собі, побалакаємо. Таже нудно тобі десь в хаті лиш з Марисею та й Назарком. А так хоч трошки забуватися будеш. - Прийду, Марусю, візьму собі вишиття і прийду, зачнеш мені на таку сорочку, як в тебе. – Втішилася Софія. День попри день, стала Софія веселіти потрошку. Аж одного вечора, як вертала від Марусі, стрів її на дорозі Петро. Була зима. Софія бігла скоренько додому і хухала на голі руки, картаючи себе за те, що забула дома рукавиці. Петро вигулькнув перед нею з темноти, як мара, ніби з-під землі виріс, аж сахнулася: – Йой, то хто се? - Не бійся, Софіє, то я, Петро. Від наглої несподіванки Софії аж мову відібрало. - Я не хотів тебе напудити, Софійко. То так вийшло… Агій, та що мовчиш, ніц не обзиваєшся. – Промовив стиха, усміхаючись. - Та якось не сподівала-м ся тебе тут, Петре здибати… Таки трохи перестрашив ти мене. - Відки ти біжиш, серденько? – Спитався зазираючи при місячному сяйві їй у перелякані очі. – Та ти змерзла… Петро взяв у свої теплі долоні задубілі Софіїні руки. А вона не знала, як має себе повести. - Петре, мені треба йти… Я кваплюся. - Не квапся, серденько. Я розмову маю до тебе. - Яку розмову? – Серце Софії чомусь схвильовано заспішило. - Давай, я проведу тебе і побалакаємо по дорозі. Йти було не далеко. Софія мовчки кивнула і вони поволі рушили. Петро руки її не відпустив. А вона не знала, має забрати, чи йти, гріючись від його тепла… - Софійко, я не буду багато балакати. Я хочу лише сказати тобі, що люблю тебе, як колись, а може й навіть більше… І хочу аби ти знала про се… Тихо, Софійко, тихо, серденько, не кажи ні слова тепер, - заговорив скоромовкою, як уздрів, що вона спинилася і вже відкрила рота, аби щось відповісти. Притулив лише тремтячі і враз схолоднілі пальці до її вуст, а тоді заговорив далі. - Не мусиш мені вже відповідати. Я наперед знаю, що ти зараз сказати можеш. Тільки не треба квапитися. Я хочу аби ти подумала над тим, що я тобі говорити буду. Софія мовчки слухала його і відчувала, як зрадливі сльози набігають на очі, і затуляють собою зір, прибуваючи у них скоро, як вода повенева, аж доки не хлюпнули бистрими стумочками по розпашілих, чи то від морозу, чи від хвилювання щоках. - Я хочу аби ти була моєю, Софіє. За дружину тебе хочу. Мене не обходить, що в тебе є дитина від другого, я буду обох вас любити. - Петро захрип, а відтак перейшов на шепіт. - Лише не відмовляй мені тепер. Не кажи мені нині. Я дам тобі стілько часу, як тобі буде треба. Лише не квапся відповідати, чуєш, серце моє? А тоді взяв у долоні Софіїне обличчя і, зазирнувши в глибину її заплаканих очей, палко припав до її пошерхлих вуст. Софії аж в голові запаморочилося. Кров стугоніла у вухах і, перебувши якусь хвилю німого заціпеніння, вона рвучко видерлася з Петрових обіймів. - Спинися, Петре, спинися, прошу тебе! Пусти мене, мені додому треба, там дитина моя і Марися… - Йди, Софієчко, я не тримаю… - Відпустив її Петро. – Йди, лиш подумай про слова мої… - Добраніч, Петре… - Добраніч, кохана…
Щастя - річ ефемерна, пані Галино. Не буду забігати наперед. Поволі, розділ за розділом доберемося до фіналу цієї розповіді. Зауважу тільки, що вона не вигадана. Прототипом моєї героїні була жива людина.
Додати коментар:
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
kraynyuk46:Так, зло і підлість трапляються серед людей. Але, на мою думку добрих, чуйних людей більшість. Вони підтримають і допоможуть. Треба вірити в к