Коментувати також можна з та

Сб, 26/09/20, 23:00
Меню сайту
Категорії каталогу
Проза [977]
Прозові твори друкуються тільки тут
Відеовірші [130]
Аудіовірші [49]
Українцям [2490]
Вірш-пісня [525]
Вірші про Україну [1402]
Вірші про рідний край [767]
Вірші про мову [162]
Збірки поезії, поеми [111]
Абетка [22]
Акровірш [31]
Байка [87]
Загадки [15]
Верлібр [141]
Елегія [50]
Історичні вірші [279]
Вірш-усмішка [965]
Вірші про сім'ю [385]
Вірші про рідню [139]
Вірші про жінок [648]
Вірші про чоловіків [101]
Вірші про військових, армію [187]
Вірші про Перемогу, війну [306]
Вірші про кохання [3201]
Вірші про друзів [706]
Вірш-казка [128]
Казка (проза) [26]
Проза для та про дітей [18]
Вірші для дітей [313]
Вірші про дитинство [318]
Вірші про навчання [56]
Вірші про професію [78]
Вірші про eмiгрантів [144]
Вірші в перекладі [621]
Вірші про свята [193]
Вірші про спорт [18]
Вірші про природу [1172]
Вірш-тост, вірш-привітання [91]
Для мене поезія - це [185]
Поети [265]
Поетична майстерня [51]
Оповідання, про поетів, творчість [22]
Релігія [271]
Щастя - ... [558]
Жінка - ... [250]
Життя... [3916]
Філософам [1245]
Громадянину [821]
Метафізика [142]
Опитування для Вас:
Де Ви працюєте?
Всего ответов: 636

І як без статистики?
ШЛЯХ до ТВОРУ:  

         
Вірші/статті категорії та розділи української поезії, українська проза
    Твори за тематикою категорії та розділи української поезії, українська проза Проза
 

СОФІЯ (ч.ІV)
Не діждала мужа Софія з війська додому …
Звістка про те, що Андрій по закінченні служби оженився в чужім краї, і додому вертати не буде, якимось дивом миттю облетіла ціле село. Марися з болем і неспокоєм дивилася на Софію, а та наругу терпіла мовчки, міцно стуливши вуста, не обзиваючись ні півсловом. Лише вночі гірко ридала в подушку, як гадала, що всі уже сплять і не чують її плачу. Або виходила крадки надвір, і давала собі волю в сльозах і тихому голосінні, бо не могла вмістити муки в обвугленому серці.
- Господоньку мій милий, як я тепер маю жити на світі? Де дітися маю, Боже мій?! – Здіймала руки до зоряного неба.
Аби не мала дитина та не Марисина доброта – вже певно смерть би собі заподіяла. Але Марися була лагідна, як мати. А Софія не сміла образити сю жінку чорною невдячністю, хоч розуміла, що лишатися в неї далі не має ні охоти, ні права. Додому йти не хотіла. Не сміла навіть думати про се, хоч тепер уже батько готовий був її прийняти.
- Май гонір хоч тепер, Софіє! Вертайся додому, нема чого моїй доньці та внукови у чужих людей жити. Чи ти гадаєш, що вернеться ще до тебе той пес шолудивий.
- От через гонір, тату, й не верну. Треба було мене додому приймати, як я просилася у Вас… А тета Марися хоч чужа мені, та не чужа моїй дитині. А що добра до мене і до Назарка, котрого мені вибавила і любить, як свого рідного, то я лишуся в неї. Я дам собі раду. А на него не чекаю, не журіться!
Серце уривалося при тій бесіді, але Софія вперто стояла на своєму. Боліли гіркі батькові слова, огорнені гіркою правдою, боліла й ошукана гордіть і честь спаплюжена, не знати за які гріхи і провини, що знайшла її така напасть.
По якомусь часі влаштувалася Софія на роботу до сільського медпункту прибиральницею. Між людьми за роботою і за хатніми клопотами, хоч тяжко було, а так-сяк перебивалися з Марисею. Грошей у батька не просила ніколи, як би важко не приходилося, але, як помагав на дитину одежиною – не відмовлялася.
Якось покликала Софію до себе в гості родичка її близька, Марія. Молода, але вже заміжня, що мала двоє діток і жила недалечко.
- Прийди коли до мене, Софіє, понад вечір, як не будеш мати роботи, посидимо собі, побалакаємо. Таже нудно тобі десь в хаті лиш з Марисею та й Назарком. А так хоч трошки забуватися будеш.
- Прийду, Марусю, візьму собі вишиття і прийду, зачнеш мені на таку сорочку, як в тебе. – Втішилася Софія.
День попри день, стала Софія веселіти потрошку.
Аж одного вечора, як вертала від Марусі, стрів її на дорозі Петро. Була зима. Софія бігла скоренько додому і хухала на голі руки, картаючи себе за те, що забула дома рукавиці.
Петро вигулькнув перед нею з темноти, як мара, ніби з-під землі виріс, аж сахнулася:
– Йой, то хто се?
- Не бійся, Софіє, то я, Петро.
Від наглої несподіванки Софії аж мову відібрало.
- Я не хотів тебе напудити, Софійко. То так вийшло… Агій, та що мовчиш, ніц не обзиваєшся. – Промовив стиха, усміхаючись.
- Та якось не сподівала-м ся тебе тут, Петре здибати… Таки трохи перестрашив ти мене.
- Відки ти біжиш, серденько? – Спитався зазираючи при місячному сяйві їй у перелякані очі. – Та ти змерзла…
Петро взяв у свої теплі долоні задубілі Софіїні руки. А вона не знала, як має себе повести.
- Петре, мені треба йти… Я кваплюся.
- Не квапся, серденько. Я розмову маю до тебе.
- Яку розмову? – Серце Софії чомусь схвильовано заспішило.
- Давай, я проведу тебе і побалакаємо по дорозі.
Йти було не далеко. Софія мовчки кивнула і вони поволі рушили. Петро руки її не відпустив. А вона не знала, має забрати, чи йти, гріючись від його тепла…
- Софійко, я не буду багато балакати. Я хочу лише сказати тобі, що люблю тебе, як колись, а може й навіть більше… І хочу аби ти знала про се… Тихо, Софійко, тихо, серденько, не кажи ні слова тепер, - заговорив скоромовкою, як уздрів, що вона спинилася і вже відкрила рота, аби щось відповісти. Притулив лише тремтячі і враз схолоднілі пальці до її вуст, а тоді заговорив далі. - Не мусиш мені вже відповідати. Я наперед знаю, що ти зараз сказати можеш. Тільки не треба квапитися. Я хочу аби ти подумала над тим, що я тобі говорити буду. 
Софія мовчки слухала його і відчувала, як зрадливі сльози набігають на очі, і затуляють собою зір, прибуваючи у них скоро, як вода повенева, аж доки не хлюпнули бистрими стумочками по розпашілих, чи то від морозу, чи від хвилювання щоках.
- Я хочу аби ти була моєю, Софіє. За дружину тебе хочу. Мене не обходить, що в тебе є дитина від другого, я буду обох вас любити. - Петро захрип, а відтак перейшов на шепіт. - Лише не відмовляй мені тепер. Не кажи мені нині. Я дам тобі стілько часу, як тобі буде треба. Лише не квапся відповідати, чуєш, серце моє? 
А тоді взяв у долоні Софіїне обличчя і, зазирнувши в глибину її заплаканих очей, палко припав до її пошерхлих вуст. Софії аж в голові запаморочилося. Кров стугоніла у вухах і, перебувши якусь хвилю німого заціпеніння, вона рвучко видерлася з Петрових обіймів. 
- Спинися, Петре, спинися, прошу тебе! Пусти мене, мені додому треба, там дитина моя і Марися…
- Йди, Софієчко, я не тримаю… - Відпустив її Петро. – Йди, лиш подумай про слова мої…
- Добраніч, Петре…
- Добраніч, кохана…

Додав: Адель (07/12/12) | Автор: © Адель Станіславська
 
Розміщено на сторінці: Проза, Федорів Олександра
 
Переглянули твір - 1606 чол.
 
  
  у Вас # закладок

автору
за твір:

 



Автор чекає на Вашу оцінку та коментар
Всього коментарів: 6
avatar
1 Koshkina • 11:02, 07/12/12 [Лінк на твір]
Аж серце защемило, як би тільки кохання з милим..... 55555
avatar
Дякую, пані Ірино.
avatar
3 Oksanka • 12:10, 07/12/12 [Лінк на твір]
Пані Адель Ваша розповідь бринить, як джерельна вода .А далі? :)
avatar
Дякую, пані Оксано!
Буде й далі... :)
avatar
Хоч би щасливий кінць був ...,дуже вже хочеться щастя для героїні.
Гарно читається,бо гарно написано. 55555 hands hands hands
avatar
Щастя - річ ефемерна, пані Галино. :)
Не буду забігати наперед. Поволі, розділ за розділом доберемося до фіналу цієї розповіді. Зауважу тільки, що вона не вигадана. Прототипом моєї героїні була жива людина.


Додати коментар:

Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
avatar

загрузка...

ОСТАННІ 10 КОМЕНТАРІВ до ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ

(50 коментарів Ви можете переглянути на сторінці "НАШ ТОП ++")


           Украина онлайн


Форма входуу
Логін:
Пароль:
Інформації:     
Випадкове ВІДЕО з сайту:
Письмо Украины Крыму
00:04:47

ПОНОВЛЕНІ ТЕМИ ФОРУМУ:

ОНЛАЙН - РОЗМОВНИК    
    (міні-чат)

    АВТОР-АДМІН САЙТУ:
    Сайт: uid.me/vagonta
    Facebook,
    Instagram,
    Viber: 0680839579
    E-mail: vagonta@gmail.com, virchi@yandex.ru

загрузка...

НАЙПОШИРЕНІШІ
КЛЮЧОВІ СЛОВА
Copyright MyCorp © 2006 Хостинг від uCoz