Навідміну від першого шлюбу, у якому чоловік раз у
раз розпускав кулаки і гнобив її разом із свекров’ю, другий протікав у любові і
згоді. Покрівельник дійсно кохав і пестив свою рятувальницю, як він
частенько називав її, навіть при сторонніх
людях, а вона не абияк соромилась з цього приводу. Жодної копійки другий
чоловік від неї не приховував, а заробляв своїми висотними роботами чимало. Діти тягнулися до нього, бо він так
щіро прив’язався до них, як не кожен рідний
батько до власних. Купляв їм іграшки і
різну смакоту, яку привозив їм з райцентру, де працював.
Усе ніби то добре. Та ось звичка і дуже згубна. І
як би в одного когось а то в удвох. І протидіяти їй вони не знали як. Компаній
гучних і галасливих вони не скликали.
Дебоширств у п’яному стані не вчиняли. День і вечір опікувались дітьми і
господарством, а ось вклавши дітей спати, сідали до столу і наливались, як то
кажуть, по самісенькі вінця. А вранці ж на роботу. Він був сильніший і
витриваліший від неї, а руки і взагалі були у нього, мов із заліза. Вона ж
набагато слабша і від природи, а головне з того, що перший чоловік відбив їй не
тільки усе нутро, але й і у голові її щось ушкодив, бо надто вже часто голова в
неї паморочилась, а повітря у грудях, ніби не вистачало. Кілька разів
зверталась вона до лікарів. Та тільки руками розводили і в увесь голос
вмовляли:
- Ви ж така молода і
гарна! Вам ще жити і жити і не самі ви, а із діточками. Про них піклуватися треба. – і повсякчасно – ви
розумієте – повсякчасно! А ви що не день до чарки прикладаєтесь. Від вас вже
так тхне, що поруч і знаходитися неможливо. Зупиніться поки не пізно!
Вона
обіцяла. Сльози так і лилися з її блакитних очей. Лікарі вірили, що нарешті вже
вона полишить свою згубну звичку. Та де там, Того ж вечора після кількох годин
за пляшкою разом із новим чоловіком, вона ледь-ледь доповзала до ліжка і
провалювалася у важкий глибокий сон. А тільки но прокинувшись, бігла до шафи, де стояв самогон, опохмілятися.
Товарки з ферми звикли до такого її стану і майже не дорікали. А за слабкість
навіть жаліли, і як з чимсь вона не встигала впоратись, завжди приходили на
допомогу.
Ось так промайнуло ще два роки. Старший син пішов
вже до першого класу. Вчився не дуже, щоб старанно, але легко, бо навчився
читати ще десь у п’ять рочків по газетах, які вимушивали виписувати його
мати за разнорядкою зверху. Він підходив
до матері, встромляв маленького пальчика у якусь літеру і питав: - Що це?
- Мати відповідала. А він вже
приглядався до іншої літери і щось бурмотів собі. А одного разу неабияк
здивував її, прочитавши легко і чітко великий заголовок аж на три рядки.
Валерик же про якісь там нудні літери навіть і не замисливавсь. Цілі дні
проводив чи на подвір’ї, витоптуючи квіти, перед ганком, чи, як вона не
встигала за ним встежити, вибігав на вулицю, де бавились молодші від нього
хлопчики, і неодмінно вчиняв із ними бійки. Чоловік же, спостерігаючи іноді
за витівками Валерика, казав. Із
усмішкою: Нічого – перебродить, це дитяче. Ще побачиш, який із нього розумник вийде.
Вона ніби то і погоджувалася, та у душі десь на споді, завжди присутня була тривога за
молодшого, бо вона, як ніхто добре знала вдачу його батька.
Другий чоловік увесь цей час працював при
цукровому заводі, де керівництво, не дивлячись на згубну пристрасть, все ж цінувало його як
вмілого і надійного працівника. Навіть крізь пальці дивилися, коли кілька днів
він прогулював перебравши більше міри, бо добре знали – все наздожене, усе
виконає. Та одного разу завітав до їхньої хати його давній приятель і запропонував її
чоловікові перейти працювати до ТЕЦ, де будували у той час новий великий . І чоловік
спокусився, та зовсім не заради великих
грошей, які за звичай отримують висотники, а заради самої висоти. Колись свою
працю він і розпочав саме із таких робот. Керівництво цукрового заводу не
хотіло втрачати його і декілька разів проводили із цього приводу із ним бесіди.
Та він вперся і не піддався. А через кілька днів, уранці вже поспішав до
автобусу, що підвозив робітників ТЕЦ.
. Тієї ж осені він почав говорити із нею про
поповнення у родині.
- Двоє синочків у нас вже є. Це добре. Виростуть –
помічниками стануть. А ось мені хотілось би мати ще і донечку. Дівчинка
маленька у хаті – це ж така радість.
А вона і не заперечувала. Як, чоловік так бажає,
хай так і буде. Наприкінці зими завагітніла.
Лікар, до якого їздила, запевнив, що все
протікає нормально, і вона вже майже не
хвилювалася, а жила радістю очікування. Навіть до чарки прикладатися почала
меньше – майбутній дитині це може
ушкоджити.
Тієї останньої ночі чоловік раптово прокинувся і
підхопився із ліжка.
- Що із тобою? – запитала вона крізь сон.
- Та наснилося таке, ніби то лечу, а земля все віддалюється і
віддалюється. Я злякався і прокинувсь .
Їй би вчепитися у нього, заголосити, не
пустити на роботу, перечекати якийсь
час, бо доля вже дуже ясно підказала наступні події. Та вона нічого не відчула
усередині і з легким серцем проводила чоловіка і сама почала збиратися до
ферми.
А в обід вже прибігли люди. Вона їх не знала, бо
ТЕЦ знаходилась далеко від їхнього села.
- Скоріш! Скоріш! Треба їхати! Він з димара
зірвався. Із самого верху. І ще й на бетон впав.
Вибіг завфермою. Почув і, похитуючи головою,
відказав? – Та куди і навіщо тепер бігти? А їй, дружині, у такому стані це і
зовсім непотрібно.
Але вона заголосила, почали вириватися із рук
товарок і кінець кінцем поїхала. Те, що вона побачила, було жахливо. Від її
чоловіка, якого вона, хоч ніколи палко і не кохала, та до якого все ж неабияк
прив’язалася., залишилося, як то
кажуть, одне мокре місце.
- Як же такого до труни класти? – почула вона у
натовпі. На її щастя, це були останні слова, яка вона тоді почула, бо впала,
мов підкошена знепритомнивши, сильно вдаривши голову о бетон бруківки. Прийшла
до тями лише через добу. У її ліжка сидів слідчий. Його цікавила одна річ –
скільки її чоловік випив того ранку перед виходом із хати.
- Та хіба я пам’ятаю? – ледь промурмотіла
вона, - та гадаю небагато, бо уранці він тільки похмілявся.
- А увечері скільки? – запитав настирливий слідчий
– у вашій хаті при обшуку три порожні пляшки були знайдені, це він за один
вечір стільки випив?
- Та ні, чесно зізналася вона, - я теж чималенько
прикладалася.
Ось саме з цієї причини і не сплатили їй за
загиблого чоловіка жодної копійчини. Та вона і не добивалася. Життя втратило
для неї всякий сенс. З ранку до вечора сиділа на кухні за пляшкою якоїсь
гидоти, на яку тепер тільки і висточало її грошей. Як би не старший син, то і до пологів мабуть би не дожила. Але малий пішов по сусідах. Вагітну
жінку у повній відкючці поклали до лікарні, довго чимось лікували, а коли через
місяць повернулася вона додому, то до чарки у буфеті навіть і не підходила. Пологи
пройшли нормально, без жодних ускладнень. Дівчинка народилась міцненька,
здоровенька і ніби то без вад. Та згодом спочатку мати, а потім і братики
помітили, щось не те із нею. Ніяк на
навколишній світ не реагує. Якось дивно викривляє личко, а очі зовсім пусті і
неживі. Довго не наважувалася мати звернутися до лікарів. А коли після
всесторонього обслідування, почула
діагноз – пролунав він для неї мов
вирок. Дівчинка із глибокими розумовими вадами і ніколи не стане повноцінною людиною. Ще кілька місяців
мати трималася, бо треба ж було годувати
хвору донечку груддю. І донечка підростала, немов на дріжжах, навіть жодного
разу не захворівши. Вона вже почала сподіватися на краще. Та тут її знову
запросили до дитячого лікаря, і вона почула на свою адресу стільки звинувачень,
що ледь втрималась від того, щоб не втратити свідомості.
Це тільки одна ви і винні було їй сказано, бо
разом із чоловіком зачали цю бідну
дитину у нетверезому стані, а до того
додалася і та кількість алкоголю, що ви випили за час
вагітності. Її і порахувати важко.
Судити вас треба і позбавити батьківських прав. У відповідь на ці безжальні,
але справедливі слова вона тихенько виправдовувалась, клялась і божилась,
що до чарки більш і не торкнеться. Це
видавалося таким щирим, що їй нарешті повірили. І завдяки цьому дітей не розпорошили по
інтернатах, а залишили при ній. Навіть до ферми узяли на те ж місця, де раніше
працювала.
| 
у Вас 
1
