Микола Опанасович уважно вислухав.і, потираючи долонею спітнілого лоба, сказав:
- Тримайсь, ти єдиний чоловік
у родині і лише на тебе тепер вся надія. Ходім дзвонити, перш за все потрібно дізнатися, де твоя мати і що із нею.
А все інше на данну мить неважливе.
Ані з першого, ані з другого
разу дізнатись нічого не вдалося. І лише
вже мабуть із п’ятого з’ясувалося у якій саме лікарні перебуває
мати. Поїхали утрьох. Алочку залишити було ні на кого. Спочатку на автобусі, а
потім кілька зупинок на електричці. До палати не пустили. - Стан хворої надто важкий, але,
на щастя, стабільний – відказали на вході реанімаційного відділення.
А які потрібні ліки?
– запитав Микола Опанасович. Медсестра пішла до лікаря і через деякий час
повернулася: - Ось, це найнеобхідніше. А що надалі, то вже потім з’ясується.
У аптеці все
порахували, і виявилось що потрібна чималенька сума. В гаманці Миколи
Опанасовича такої на знайшлось. На щастя
із собою у нього був паспорт, і завідуча дозволила частину ліків дати у
борг. У лікарні медсестра прийняла ліки
і простягнула маленький папірець із номером телефону. – Можете дзвонити –
тільки не набридайте. Пацієнти важкі, із ними і без вас, повірте, клопоту вистачає. А тепер
повертайтеся додому. А тут ви нічим їй ви тут не допоможете.. Передачі ж вашій хворій ще непотрібні, а ось через
кілька днів – побачимо, як будуть йти справи.
Та і через тиждень
стан матері суттєво не покращився. Її паралізувало, розмовляти вона була
нездатна. Тільки ледь-ледь ворушила правою рукою. Він сидів біля ліжка матері і
серце його стискалося від болю. Невже ж так і залишиться назавжди, невже нічого неможливо вдіяти. На протязі його ще
недовгого, але вкрай насиченого різними прикрощами життя, стосунки із матір’ю були часом вкрай складні. Іноді він ненавидів
її, та так, що кидався на нею із кулаками, іноді ображав усіма лайливими
словами, які тільки знав. Часто соромився її, чувся багато чого про неї від
сторонніх людей. Та згодом, коли вона важко захворіла, коли змарніла з обличчя,
коли очі стали невпевнені і беззахисні,
коли подорослівши відчув, як їй важко із
Валериком і із Алочкою, тоді уперше в ньому зародилася жалість, яка часом
переростала у якусь пекучу ніжність, від якої на очах з’являлися сльози і він
крадькома, щоб ніхто не побачив, утирав їх. Тепер же, коли вона перетворилася
на майже нерухоме тіло, коли обличчя в неї перекривилось так, що і впізнати її
колишню було неможлив,. серце його , то завмирало від безнадії, то починало
шалено битися від жалю і любові до неї. Він тільки тепер відчув, що для нього
насправді мати, які хвилі захисту струмляться від неї, що більш ні з ким у
цілому світі не буде йому так затишно..
Та крім цього життя приготувало йому і нові іспити. Справа Валерика греміла
на увесь район. Одинацятирічний хлпчик, і лютий безжальний вбивця водночас,
викликали у всіх лище відразу і ненависть. Коли із Алочкою із лікарні повернувся додому, уся хата усередині
виявилася розтрощена ущент. Валерика увезли, і вкрай збуджені і розлючені люди
відігралися на безвинних речах по повній. А тим часом тривало слідство. Його
самого допитували безліч разів,
- Ти ж знав, який насправді твій брат!
– вже не говорив, а гримав на нього слідчий, - Ти надто добре знав, бо саме
тебе він ледь не прирізав. Невже ж все
так добре із ним було усі ці роки? . Невже
не траплялися рецедиви? Та не повірю – певно траплялися. Та ви разом із
пропойцею матір’ю покривали
майбутнього вбивцю. Але знай – ти не меньш винний, ніж він. Навіть і більше, бо
усе знав і приховував. До колонії підеш! Ось так!
Може і насправді загримів би він
до колонії, а Алочка безхахисна, сам на
сам із цілим світом опинилась би в якомусь закладі для розумововідсталих та
вчасно втрутивсь голова радгоспу, що організував у себе школу боксу. З ким і
які бесіди він мав, невідомо, але слідчі відчепилися від нього. і він
продовжував жити у порожній розтрощеній хаті разом із Алочкою. Сусіди обходили іхню хату десятою дорогою, ворожі погляди сусідів, мов гострі леза,
встромлялися йому у спину, коли він проходив вулицею.
Валерика довго перевіряли на різні психичні вади і кінець кінцем з’ясували,
що він цілком осудний, і запроторили до
виправного закладу. Бачити молодшого брата-вбивцю не було у нього аніякого
бажання, та він все ж поїхав на побачення, звичайно із Алочкою, бо її ні на
кого було полишити. Спочатку Алочку не
хотіли пускати, казали що для цього вона ще дуже мала, а потім. добре розгледівши її. всеж погодились, бо
залишатися сам на сам із розумововідсталою дівчинкою ніхто із охоронців не
схотів. Навіть для них, звиклих до всього, морально це було важко. І ось вони
діти одної матері, але такі різні, знову разом, у одній кімнаті для побачень.
Ось би їм і підтримати одне одного, виявити якусь увагу, чи схвильованність. Так ні, сиділи поруч, а думками були вкрай далекі, і ніде не перетиналися Тому і мовчали. тому і не знаходили найпростіших слів, якими
б мали обмінятися. . Нарешті він не витримав і запитав у Валерика, що йому привезти
наступного разу, та той тільки покрутив обритою
круглою, мов та куля, головою і відповів, дивлячись кудись у долівку: -
А мені нічого від тебе і не потрібно. .
І, знаєш, більше не приїзди сюди, бо це неприємно мені, ось коли матуся одужає, тоді і побачусь із нею, із привеликою
радістю..
Побачення скінчилось і вони знову опинились поза стінами, похмурого виправного закладу, де все життя
їхніх мешканців проходить за міцними гратами. Де все дозовано: і сон, і їжа, і
чисте повітря. А замість великого неосяжного неба тільки малий блакитний
клаптим, на якому так рідко з’являється сонечко. Так, Валерик, звичайно, винен, він має бути покараний і
дуже суворо.
Та він карався з того, що не уберіг молодшого брата від скоєння страшного
злочину, не відволік його чимось, і на решті і втримав силоміць.
Адже він ще зовсім малий, Можна ж було на нього, хоч якось вплинути.Та
ніхто не попіклувавсь .не проконтролював вчасно, де і з ким проводить вільний
час, чому так пізно повертається додому. І, парш за все, це мав би зробити він,
старший брат. Та ні, йому не до того було, його хвилювало зовсім інше. І ось
такий кривавий фінал.. На душі стало
прикро і боляче.. І раптом йому
подумалося: - а чому про найрідніших своїх мені споминати так боляче? Може і
краще б було і не мати їх, а відразу від народження опинитися у дитячому будинку. Тоді б певно
йому не довелося так страждати..Але потім дуже швидко засоромись таких думок і вирішив:як рідні є, то будь там що, а
треба ними опікатися.
Він опікався іншими, а над самим вже
нависла загроза. Адже йому ще і
чотирнадцяти років не виповнилось. А
тому він не може залишився один без нагляду дорослих. А де знайти таких: Та жодного
нема. І тоді, що його чекає: Та тільки
інтернат.. Ну, в чомусь мабуть і підуть
йому і назустріч, . І буде цей інтернат
із спортивним нахилом, щоб він і
далі продовжував вдосконалюватися у своєму улюбленому виді спорту. Може це і не
так вже і погано, та на жаль тільки для нього. А як же тоді кинута напризволяще
хвора мати, беззахісна перед усім суворим світом Алочка. Ні, навіть і думки
такою допускати не можна. Треба шукати якийсь вихід..
Водночас із ним вихід для нього
шукав і
Микола Опанасовича, Спортивний інтернат він відсік відразу, бо надто
добре знав свого вихованця. Безпомилковий вихід із цієї непростої ситуації був
один -. Самому оформити опіку і не тільки над своїм вихованцем , але й над
іншими дітьми із родини. Та цьому у дуже різкій формі почала заперечувати дружина, із якою він на той час вже чотири роки
перебував у шлюбі, і яка народила йому два роки тому двох хлопчиків-
близнюків.. Наслухавсись різних пліток і слухів про Валерика, вона навідріз
йому відмовила: - Хочеш щоб і наших
діточок порубав на шматки той клятий
Валерик, а може і твій вихованець, про якого ти стільки мені усього розповідав,
не кращий від свого молодшого брата, а
тільки приховується до часу. Чого можна чекати від дітей такого батька і
онуків такого діда, що людей, мов ті
колоди на шматки рубають.. Треба нарешті заборонити таким назавжди мати дітей. Скільки ж нам усім безвинним від
них потерпати. . Та ти і сам із своїм боксом, гадаю, не далеко від них
відійшов. І де тільки очі мої раніше були? Обрала собі чоловіком боксера. А в
чому сенс вашого боксу. Та тільки в одному
- безжально мутузите один одного.
Звірячі нахили прищеплювати і підсилювати.. А далі що – нові низки вбивств? . І
скажи, що я не права! А про те, щоб синочків наших до боксу віддати навіть і
думати полиш – бо відразу розлучусь із
тобою. І тоді не мене не іх ти більше вже ніколи не побачиш...
|
у Вас 
1
