Валерик же продовжував перебувати у закритому закладі із суворим режимом.
Побачення дозволялися лише зрідка. Він привозив
передачі, їм дозволяли побачення, та жодного разу навіть чогось схожого
на розмову навіть не виникало. Валерик супивсь, дививсь кудись униз, сопів і
хитав круглою стриженою головою. За рік на вигляд він був вже майже дорослий
чоловік, високий на зріст, міцної статури і навіть з чолом у зморшках. Що було у цій круглій
голові, розпізнати було неможливо, але швидкий і пронизливий погляд з-під лоба
свідчив, що нічого доброго для близьких і рідних від неї чекати не варто. Після
цих поїздок настрій у нього надовго псувався. Тітка Тамара бачила це і казала,
- нащо ти їздиш до нього. нічого не
вдієш, нічим не допоможеш – тільки душу терзаєш. Покинь його. Доля його
визначена. І йому і усім іншим спокійно лише тоді, коли він за гратами. Це
вбивство для нього не виняток, а правило
. Проти спадковості хіба ти щось вдієш –
вона ж, як для зайця довгі вуха, як для вовка гострі ікла...
Він слухав не заперечуючи, але
і не погоджуючись ніколи.
- Впертий ти наш! –
нарешті говорила тітка Тамара, - і не зрозуміло було, похвала це, чи осуд..
А що ж бокс? Як і раніше він марив ним, бачив уві сні, та відірвавшись від
спортивної школи, від Миколи Опанасовича все більше і більше починав відчувати,
що з кожним днем втрачає колишню форму, що у рингу йому
вже не так легко буде перемагати. Кілька разів через тітку Тамару до
нього доходили новини про колишнього тренера. А іноді Микола Опанасович і сам
неодноразово дзвонив, допитувався, що і
як із ним. Цікавився, чи витримує він таке життя, на яке сам себе і прирік. Двічі чи тричі з’являвся і сам та не так
часто, як бажалося його підопічному. Бо справ, як і у кожного успішного тренера було, як то кажуть, вище
голови, та ще й родина потребувала багато часу. Бо крім двох синочків-близнят
додалася ще й маленька донечка. Дружині ставало все важче витримувати такі
навантаження і вона почала ставати дратівливою і вимогливою до справ чоловіка.
Міська мешканка вона засумувала, хоч і у величенькому, але все ж селі. І марно
чоловік доказував їй, що для маленьких
дітей село справжній рай – їй так не
здавалося, і вона все гучніше почала вимагати, щоб чоловік почав шукати собі
місце роботи, якщо не в столиці, то вже
принаймні десь у місті мілйонику. Микола Опанасович нервував, але більш за все
у світі боявся засмутити свою красуню-дружину. Без неї він навіть і уявити не
міг свого майбутнього життя. Тому і почав підшукувати собі нове місце під сонцем.
Знайомих було багато, і влаштуватися у великому місті була для
нього не проблема. Але ж житло? Отримати від держави нереально. Купити? Та де ж
узяти необхідні кошти? І Микола
Опанасович морщив лоба, чухав потилицю, та поки все марно. Мрії залишалися
мріями, а про їхнє здійснення поки ще не йшлося.
В той же час школа боксу
запачаткована головою багатющего радгоспу і здійснена саме ним молодим
тренером, майже без усякого досвіду набирала все більшої ваги, не тільки на районому, а навіть і на обласному рівні. Кузня чемпіонів, так
зазвичай називали її у засобах масової інформації І були в ній
свої герої. І на одного з них, саме на нього ще зовсім юного, та напрочуд
перспективного покладалися неабиякі надії. І ось раптом він зник. І майже два
роки на жодному змаганні не виступав.
-Що ж сталося? –
допитувалися у Миколи Опанасовича. Та він відмовчувався. Бо правду сказати не
міг, а до брехні був нездатний. Про свого учня він думав часто, намагався
вибудувати якісь плани навколо нього, та вони розсипалися, немов ті карткові хатки, бо не мали під собою
надійного підгрунтя. Ось і на цей раз – гідно заявитися на престижному турнірі
для юніорів не вдалося. Хоч, здавалось ніби то усе, що міг зробити, зробив.
Заради цього приїхав до дітки Тамари, розтлумачив їй все, а вона погодилася
допомогти, а для цього знайшла надійну жінку, яка погодилася, звичайно, не за
маленькі гроші посидіти два тижні із матір’ю його підопічного і Алочкою. Тиждень з цього
не такого вже й великого проміжку часу було використано на тренування. І вже
тут Микола Опанасович досвіченим оком відзначив, як багато чого його здіьний учень
втратив. Особливо у плані пересування і утримування суперника на безпечній
відстані. Коли вони проводили спаринги неодноразово виникали ситуації, коли
тренер міг відправити свого учня у нокаут. Хлопчик відчував це, нервував, та
виказати це через свою непомірну
гордість звичайно не міг. А тренер не наважився зіпсувати настрій своєму учневі
перед таким відповідальним турніром.
.І ось
нарешті команда школи боксу у обласному
місті. Поселили їх у готелі, який оплатив щедрий до спортсменів голова радгоспу.
Сам він також приїхав і увесь час був, немов на голках. Увечері перед змаганнями зібрав юних спортсменів у себе в номері.
Микола Опанасович заздалегідь попередив свого спонсора, що його здібний учень
на цей раз у команді Той неабияк зрадів з цього приводу і посміхаючись у сиві
вуса прогарчав із задоволенням.
-
Це добре! Хоча б одне перше місце вже наше.
Микола
Опанасович зовсім не був так вже впевнений у цьому, але не став заперечувати,
бо не хотів свої сумніви втілити у слова і, як то к ажуть, не наврочити.. Під
час зустрічі із хлопцями саме йому голова радгоспу найдовше тис руку, а потім
по-батьківськи, навіть поплескав по
плечу, чого взагалі ніколи не робив, бо був людиною суворою і стриманою.
Розпочався турнір для нього ніби то і непогано. У групі він переміг і із
значним запасом очків. Чверть фінал
виграв за очками. Тепер залишалося головне і найважче. Суперником його у
півфіналі був вихованець престижного спортивного клубу, що вже неодноразово
ставав переможцем багатьох останніх змагань. На зріст він був невисокий,
кремезний, та не зважаючи на важку статуру, реакція у суперника була просто блискавична, а
техніка на досить високому рівні. Та ще у цього суперника і його тренера була у
вжитку своя таємна підступна практика, про яку звичайно ніхто здогадувався, і
поки їм все сходило з рук . Сподівалися,
що так і надалі буде.
Перший
раунд пройшов у обопільній розвідці і не
приніс нікому суттєвої переваги. А початок другого раунду ознаменувавсь тим, що
його суперник почав намагатися скорочувати дистанцію і навіть входити у клинч.
І це не дивувало, бо суперник більш ніж на пів-голови був нижчий за нього. А
потім все трапилося миттєво і неочикувано. За мить до зіткнення суперник зробив
майже зовсім непомітний рух головою, і відразу він відчув, як його ліве око
заливає кров. Брова, - здогадався він,
та як сильно. Тепер бій точнісенько зупинять. І звичайно він не помилився. Суддя
зупинив бій і оголосив його суперника
переможцем. Хлопець знав, що це нечесно, що насправді його супернику належало
оголосити поразку, та ніхто з суддів не помітив порушення, а один доказати - він
нічого не міг Поки лікар, якого викликали, займався його бровою, поки з нього
стягували рукавички, у голові було зовсім
порожньо, ніяких емоцій не виникало.
Проте, коли він вже зійшов з рингу, лють і образа на нечесність суперника
почали буквально захльостували його. Хлопець навіть грубо відштовхнув руку
Миколи Опанасовича і кинувсь до роздягальні.
- Все, досить вже із цим
боксом! – вибухало у ньому, - який тут до бісу чесний двобій двох чоловіків,
про який так полюбляв розповідати Микола Опанасович. Все значно простіше. Можна
ось так підступно повестись із суперником – і перемога у тебе в кишені.
Побавився і годі – треба повертатися до матері, ось де він і дійсно буде на
своєму місці. Хлопці кликали його повештатися великим місцем, та він від них
відмахнувсь і пішов до готелю. У кімнаті нікого не було. Вже темнішало, та
світла вмикати він не став. Скинув одяг і відразу до ліжка. Щось
крутилося у голові, та раптом він поринув у такий глибокий сон, що Миколі
Опанасовичу, що прийшов до його кімнати з якимсь незнайомцем, прийшлося
покласти чимало зусиль, щоб привести його до тями. Декілька хвилин він сидів у
ліжку і незадоволено поглядав на свого тренера, що із незрозумілої причини відволік його від приємного сну, і примусив знов пригадати
усе ганебне, що відбулося із ним під час
бою. Та чоловіки виявилися наполегливими і хлопцю прийшлось зосередити всю увагу,
на тому, що вони намагалися втокмачити йому.
А Микола Опанасович говорив:
- Це дуже добре, що
ти такий гордий і до того ж такий щедрий, що можеш подарувати перемогу
негідникові. Ну, ось лежиш тут на самоті, караєшся...
- Я не караюся, я сплю, - насупивши
брова, відказав хлопчик, - і взагалі
бокс, у якому перемогають не той, хто сильніший, а той, хто хитріший, мене не
цікавить. Ось так! – І він, як і у перший день знайомства із своїм
наставником різким помахом руки, мов
відрубав усі претензії співрозмовника, як недоречні. Це примусило Миколу
Опанасовича трохи відступитися від ліжка та замислитися. Але тривала тиша
недовго, і порушив її незнайомець, що прийшов разом із Миколою Опанасовичем.
- Невже ти і справді такий бовдур, яким
намагаєшся виставитися перед нами? Хто
як, а я до сьогодні був ліпшої думки про
тебе. Вважав впертим, завзятим, здатним
до боротьби. А ти від дрібниці розкисаєш, мов якась там істеричка, і вже ні на що не здатний. Тоді і справді
тобі у боксі не місце.
- А це чому? – обурено
вигукнув хлопчик, - хто вам дозволив казати мені таке? Знаєте? За це можна і
наразитися.... .
- Цікаво б було
подивитися, що ти маєш на увазі... – посміхнувсь незнайомець, і тільки тут
хлопчик зніяковів і почав приходити до тями. А коли прийшов остаточно, то почув
таке:
- Ти гадаєш,
що один тільки і потерпів від цього
негідника? Помиляєшся – інші теж. Але на відміну від тебе не склали руки, не
впали до ліжка відвернувшись від усього світу, - продовжував незнайомець, - а
знайшли засіб вивести цього негідника на чисту воду, і сьогодні вивели такі.
Для цього ми засняли на плівку твій бій. До речі, плівку вже проявлено, а на
ній можна побачити, як на долон, той підступний рух головою, який привів тебе
до поразки. А тепер уставай з цього ліжка, яке, як я зрозумів, ти полюбляєш
значно більше за ринг, і будемо разом писати протест. Ніхто йому не зможе
заперечити, бо плівка незаперечний доказ. Тепер цей малолітній шахрай добре
задумається, перш ніж надалі вчиняти таке.
-І дійсно, наступного дня результати поєдинку були скасовані, а його суперника
дискваліфікували. Таким чином він потрапив до фіналу, де зустрівся саме із
підопічним того самого незнайомця, що увечері приходив із Миколою Опанасовичом
до готелю. На жаль переграти свого суперника він не зміг, той бачив його
наскрізь і відсікав майже усі його спроби перейти до атаки, а тому увесь час
він залишався, як висловлювалися у таких випадках, хлопчиком для побиття, або
ще більш принизливо – живою боксерською
грушею. Два рази він побував у нокдауні, після чого Микола Опанасович був
вимушений викинути рушник, і бій було припинено. Це звичайно було неприємно, бо
зачіпляло його гордість, але образи він
не відчував аніякої. Суперник переграв його чесно за всіма
дозволеними правилами. Він щиро простяг до нього руки і вони обнялися перед
усією переповненою залою.
Друге місце на такому турнірі, це дуже і
дуже не погано! – сказав, коли вже закінчилися усі церемонії нагороження,
Микола Опанасович. Я чесно навіть і не сподівався на таке. Бо тренировок, чесно
кажучи, тобі бракувало, а у боксі фортуна карає за це. Звичайно, ти не винний,
бо такі обставини, але все ж варто подумати про твою боксерську долю, звичайно,
коли вона і дійсно тебе цікавить.
|
у Вас 
1
