А справи у боксерській секції, яку він очолював вже більше року, йшли
зовсім непогано. П’ятнадцятирічний тренер і. його команда
ставали все більш відомими не
лише на районому, а вже і на обласному рівні. Тренери поважних знаних клубів на
повному серйозі обговорювали шанси п’ятнидцятирічного
капітана, таке призвісько дали йому у спортивних колах, у майбутній першості. І, за правило, реалії перевищували очикування. Ось і на цей
раз у команди його клубу перших місць
було аж на чотири більше, ніж у клуба Миколи Опанасовича. З цього приводу його
навіть до голови запросили. У кабінеті сиділо кілька чоловіків поважного
середнього віку, а серед них вже дуже вирізнявся монументальною статурою його
дядько Дмитро Всі радісно і збужено посміхались, всі тисли йому руку.
- Ну, сідай, сідай, герою,-
щиро і широко посміхаючись, запропонував йому голова, - молодець! І твої орли
теж! Утерли таки носу нарешті і голові
радгоспу і знаній боксерській школі на чолі із твоїм Миколою Опанасовичем! Наша
перемога, наша! Нікому не віддамо!
Все це було ніби то і
приємно, але щось і дратувало в цих словах, бо утертии носа Миколі Опанасовичу
він ніколи не намагався, а просто
переміг у чесній спортивній. боротьбі. Ось і все! А голова, мабуть вловивши
його думки, додав: - І все ж саме Миколі
Опанасовичу моя шана, бо якби не він, не його піклування про тебе, то нічого б
ми і не досяглись. А тепер розповідай усе, як на духу, про всі свої нагальні
потреби, а ти, Марино, він звернувся до своєї секретарки, молодої стрункої
білявки у коротенькій спідниці, що яскраво демонстрували її довгі стрункі
ніжки, - усе занотовуй, та уважно, нічого не прогав, бо все, що він казатиме, для
мене вкрай важливо.. .
І він почав перераховувати
свої потреби. Серед них були і інвертар, і дзеркала, які так потрібні під час тренувань,
а також і сам ринг, бо вже давно нікого
не влаштовував, бо був саморобний і не витримував жодної критики. Коли ж все
було не тільки занотовано, але й обіцяно, голова підвівся з-за столу міцно
потис його руку і сказав: - Ну, давай! До скорого! Хоч і радість за перемогу аж
переповнює, та справи попереду всього. А ти, Дмитре, - голова кивнув круглою сивою короткостриженою
головою убік його дядька, - супроводи героя, як йому і за чином належно.
У коридорі дядько торкнувся руки племінника, а потім озирнувшися і
впевневшись, що нікого поруч немає, засунув руку до глибокої кишені і витяе із
неї великий конверт.
- Ось, тобі преміальні, за
труди! – сказав дядько Дмитро і простяг йому конверт. Він не став пручатися, а
взяв і подякував, бо за час, що минув із дня першої зустрічі подорослішав і почав розуміти, що, по-пнрше,
усе в цьому світі чогось коштує, а, по-друге,
зайвих грошей ніколи не буває, а навпаки – їх ніколи не висточає. І
дійсно за кілька днів товстенький конверт вкрай схуд, проте для господарства
було придбано багато чого необхідного, а припаси у тісній коморі значно
поповнились. А останні купюри пішли на подарунок Миколі Опанасовичу. Він
зателефонував своєму вчителеві і через день вони стрілися. Для цього він
домовився із сусідкою Мотрею, щоб та приглянула за матір’ю і Алочкою, поки його не буде. .
Микола Опанасович зустрів
його на ганку нового спорткомплексу, що нещодавно було добудовано. У кабінеті,
до якого вони увійшли, було просторо і затишно. Напроти вікна великий письмовиі
стіл із усім необхідним причиндаллям, а десь посередині другий стіл,
низенький і блискучий, а у притул до
столу два фотелі один напроти другого.
- А у вас тут непогано, -
сказав хлопець, роздивляючись на всі боки, - мені подобається. Гадаю, колись і
у мене такі ж апартаменти будуть. Та мабуть, не скоро, їх ще заслужити
потрібно..
- Ну, з цим, гадаю, не
забариться! Поки ти усе робиш для цього. А тепер давай кавою поласуємо. У мене
справжня із самого Відня, товариш був на семинарі і привіз. Щось надзвичайне!
Гадаю, тобі сподобається.
І тут він зрозумів, що
дочекався слушної миті, та й витяг із сумки коробку із подарунком, який давно
хотів, але не мав коштів придбати. А то як же – коштовна річ, хоч здається ніби
і нічого особливого – , а так собі –дрібничка. Дві чашечки із блюдечками,
молочничок і цукровичка. Усе крихке, мініатюрне, майже без розпису, але із знаного
ломоносівського порцеляну, який, як він дуже добре знав, полюбляв його вчитель.
За цим усім їздив аж до вузлової залізничної станції, де була невеличка
крамничка із рідкісним для ціх місць посудом. Микола Опанасович не почав ані
опиратися, ані виговарювати своєму учневі за те, що той так на нього витратився, а тільки посміхнувся
– щіро і по-дитячому широко: .
- Ну, і пам’ять у тебе, наче
на камінні викарбувана – адже стільки років вже минуло. Я гадав, ти і уваги не
звернув на те, як я біля того прилавку із порцеляном зачепився. - ти ще спитав,
що такого цікавого я там побачив. А коли я показав тобі, вкрай здивувався: - такі
маленькі чашечки і мвйже без розпису. Прийшлося
розтлумачити тобі про порцелян
взагалі і ломоносовський зокрема. А тепер завдяки тій давній розмові у мене
цілий сервиз, і я дуже вдячний. . . .
Микола Опанасович довго
приготовляв духмяну каву у великій блискучий кавоварці, ретельно і не поспішаючи розливав її по
маленьких чашевках з його сервизу, а потім вони довго сиділи один напроти одного у нових м’якеньких фотелях, смакували і дійсно неперевершену зя
смаком і запахом каву, ласуючи при цьому
дорогими шоколадними цукерками у
яскравих блискучих огортках. За звичаєм, вони у подробицях обговорили минулі
змагання – хто із їхніх підопічних, як виступив, які із зазделегідь
заготовлених хитрощів спрацювали, а які ні, бо були хибними. . Миколу
Опанасовича вкрай вразив один з прийомів, який використав його юний учень, а
тепер вже і колега, проти його вихованців.
Хлопець у подробицях усе не
тільки розказував, але й демонстрував на прикладі порцелянових чашечок, що слугували
йому за суперників:
- Ось дивіться, мій робить
кілька кроків уперед, але ніби то не
дуже впевнено, а потім нерішуче відходить. Звичайно, що ваш намагається
скористатися цією розгубленістю, різко реагує, намагаючись переломити хід
поєдинку і нанести вирішальний удар... Та
мій, відходячи убік, мов розчиняється у повітрі і удар вашого
встромлюється у пустоту. Звичайно, при цьому ваш частково втрачає рівновагу і
на якусь мить розгублюється. А в цей час
мій, пропускаючи вашого повз себе, розвертається трохи, переносить вагу тіла на
іншуногу і б’є із розвороту у щелепу. Якщо влучає, а це
трапляється майже завжди, нокдаун, а іноді і нокаут для вашого неминучі.
Неочикувано? Так, неочикувано. Я довго покумекав, поки склав все у голові, та
ще більше витратив часу, відпрацьовуючи на прктиці. І, як бачите, результат
може і не блискучий, та, гадаю, цілком задовільний. Відтворилася така собі
провакація. І дуже дієва. Звичайно
протидіяти їй цілком можливо, але ж для цього треба знати про неї заздалегідь.
Своїх хлопців я навчив, як запобігати таким діям, це не дуже і складно, проте ж
ваші не будучи обізнанними у цьому програли більшість боїв.
- Ну, ти і жук! – у захваті
вигукнув Микола Опанасович, - та ні, який там жук. Стратег, справжній стратг. .
А тепер, давай ще раз, та не поспішаючи, і докладніше. Може і я коли-небудь
твоєї розробкою скористуюся.
Він поділився із вчитилем цим і ще кількома своїми задумами,
деякі із них були тільки но
запачатковані, а тому недосконалі, і в результаті обговорення більш досвічений
і обізнаний Микола Опанасович дав чимало слушних прктичних порад. Коли ж боксерські теми були нарешті вичерпані, Микола Опанасович раптом дуже вже
сумно подивився на нього і вимовив
хрипко: .
- А знаєш! Невдовзі прийдеться
мені все це полишати. І до обласного міста переїджати.
- Ви? – із зростаючим
хвилюванням вигукнув аін, - а як же школа боксу, а як же учні ваші, адже серед
них не один майтер спорту!
- Та, не так вже і важливо, -
зітхнув тренер, - кого полишати майстрів чи новачків, в кожного із них щось
вкладено, а як так, то щось і прорасте -
та я, на превеликий жаль, цього вже не побачу.
- А що вас головним тренером
беруть? – із раптовою здогадкою запитав хлопчик, і обличчя його розпливлося у
посмішці.
- Коли б так, - сумно промовив
Микола Опанасович. – тільки помічником
головного і то не першим.
- Так вам і їхати тоді не
варто! – вигукнув хлопчик і навіть підхопився, - дочекайтеся посади, якої ви
варті, а так навіщо?
- Та це хіба моє бажання,
- розвів руками тренер, - так, на жаль
обставини життя складаються. Діточки вже наступного року до школи майють йти, а
моя Тетяна вкрай не бажає, щоб вчилися вони у селі. Вона і придивилася вже до кількох шкіл у місті з викладанням двох
іноземних мов з першого класу. Та і сама ж вона не сільська, як ми із тобою, набридло їй
тут, до великого міста поривається, тільки ним і марить. Не можу ж я постійно
йти проти волі дружини, вона ж для мене завжди була найрідніша і найдорожча...
-
А тепер? – мимоволі запитав хлопець.
- Микола Опанасович
здивовано подививсь на нього і тихо промовив, - а ти вже дорослий, все
розумієш. Ну, тепер давай до іншого. Це торкається твоєї Алочки. Скільки
їй вже?. .
- Та десять нещодавно
виповнилось. А чому ви питаєте? – раптом захвилювався він, - Чим їй можна допогти? Душа у мене болить,
коли про неї думаю. Та мабуть все марно
Тренер насупив брова,
вибираючи слушні слова, потім потер
перенісся і сказав
- Звичайно, тут
треба усе зважити, щоб гірше не наробити. Та може саме у цьому і криється
справжній вихід. Ну, а тепер до справи, бо не люблю зволікати. Є у мене один
давній знайомий, ми колись із ним у одній групі навчалися, у одній кімнаті
мешкали. А тепер він займається проблемами таких дітей, як твоя Алочка, і досяг
у цьому, як кажуть люди, неможливого. Його вихованці, виходячи з його інтернату
цілком придатні до самостійного життя у цьому світі. Як це він робить, не знаю,
а брехати не люблю. Ну, я пропоную тобі отщо. Поїдемо до нього разом – тут не далеко, і Алочку прихопимо із собою. Дай Бог,
може щось і вирішимо для неї.
Він не став нічого говорити
на це, а тільки схвально хитнув головою. І вже за кілька місяців Алочку було
влаштовано до інтернату, у якому директором був знайомий Миколи Опанасовича.
Інтернат знаходився у сісідньому районі і діставатися туди було не так вже і
важко. Навчання в ньому проводилось по
якійсь спеціально розробленій програмі,
Навіть і закордоні методики
використовувалися.. До кожної дитини підхід був сутуло індивідуальний,
викладачі використовували всі її здібності і нахили. Так, для Алочки у кімнаті було встановлено швейну
машинку, і вона цілими днями із захопленням обшивала ляльок, яких у інтернаті
була безлич. Він приїздив до сестри десь двічи на місяць. Привозив печиво і
цукерки, яблука і апельсини. Алочка
завжди зустрічала його привітно, обхоплювала руками і щось у захваті мугикала, вимовляти
слова по-справжньому вона так і навчилася, хоча досвічені педагоги інтернату
прикладали чимало зусиль у цьому напрямку. На душі ставало тоскно і болісно.
Дарма педагоги, із якими він спілкувавсь під час приїздів, намагалися втішити
його, закликали набратися терпіння і чекати, та він вже не
сподівавсь, а лише думав: - Звичайно суттєвого покращення не станеться, та,
нехай вже побуде тут, набереться
корисних навичок. А про те, щоб Алочці
навчитися, хоч колись, у далекому
майбутньому жити самостійно взагалі не
йдеться. І доведеться їй, бідолашній, на протязі усього життя аж до самісенької
смерті, перебувати, у якомусь
подібному закритому закладі, без жодної можливості жити так, як забажається,. і
єдине чим зможе прилучитися Алочка до справжнього життя, а можливо і до цілком
пристойного заробітку - це дивовижна у такому стані її схильність до щитва. Тому і потрібно було
пестити цю схильність і розвивати, чим і займалися занурені у непомітну, але вкрай необхідну і благодійну
справу алочкини наставники. І в кожний свій приїзд до сестри він бачив, хоч
маленькі, але всеж зрушення її стану у позитивному напрямку, і був вкрай
вдячний за це своєму вчителеві і благодійникові Миколі Опанасовичу, який із
ранніх літ став його справжнім янголом-охоронцем.. .
А в той час стан матері не
поліпшувався. Існування її було майже рослиним, і що саме підтримувало життя
у слабенькому организмі часом було
зовсім не зрозуміло, .бо дуже вже часто
траплялися погіршення стану, серцеві напади і все такі інше. Тоді він
біг до контори і викликав швидку. Іноді матері робили укол і залишали вдома, іноді госпиталюзували і тоді він тижнями
просиджував біля її ліжка, засинаючи на дві-три години десь у коридорі.. Тітка
Тамара неабияк дивувалася, як вміло вправляється племінник із такими важкими
обов’язками. Вона б сама, зізнавалася
тітка собі, ні за що б такого не витримала, ані заради чоловіка, ані заради
дітей. .
Школу він майже не відвілував,
урокам приділяв не дуже багато уваги, та
із класу в клас переходив лише із
кількома трійками. Йому погано давалися гуманитарні дисципліни, він нудьгував
над ними, а нерідко і засинав. Проте математика була його улюбленицєю. Він
блискавично вирішував найскладніші задачі не тільки із підручників, але й з
олимпіад. З цього приводу вчитель Йосип Давидович частенько жартував:
- Ну, як там справи у нашого
майбутнього Пифагора. У кулачних боях, він, як і його попередник, справжній ас.
А ось подивимомось як він вправляється із доказом теорами Герона. Він виходив
до дошки. Крейда ставала крихкою у його залізній долоні. Поки записувався
доказ, декілька величеньких шматків перетворювались у кришево. Та вчитель
ніколи не робив йому зауважень з цього приводу – бо завжди захоплювався тим, як
вправно, а часом і неординарно вправлявся він із математичними доказами. Одного
разу він вирішив перевірити здібності
неординарного учня і подарував йому у сьомому класі курс тригонометріі, а десь
вже за місяць впевнився, що, як і завжди, цей завзятий прогульник впорався із
цім складним завданням навідмінно.
- Ну, ти і справді Пифагор! –
вигукнув у захваті Йосип Давидович, - боюся тільки одного, що колись у твоєму
боксі твой дивовижний мозок хтось поневічить. І що ж тоді?
А цей дивовижний хлопець десь
вже у восьмому класі успішно подалав вузівський курс математичного аналізу. Ось
тільки, завжди поспішаючи, допускав у
домашніх завданнях багато арифметичних помилок, та тут же їх і виправляв,
викликаючи подив і білу заздрість у свого вчителя.
- Далеко, ох і далеко піде,
коли звичайно у цьому жахливому боксі
мозок у нього не відіб’ють – говорив він не раз
у вчительській в просутності директриси, а та за факом викладач історії, а тому
добре обізнана у цій царині, заперечувала:
- Гадаю, що із нашим п’ятнадцятирічним капітаном такого ні за що не станеться.
Не сталося ж із Пифагором, а чим наш гірший за того Пифагора? Та нічим! Я особисто
вважаю, що наш учень вже значно перевершив того Пифагора, бо що той
насправді вигадав? Якісь там штани, які ні мені, ні іншим людям так ніколи і не
знадобились.
Всі надто поважали свою
директрису, а тому до її думок відносилися завжди схвально. А вона, що з юних
літ шанувала чоловічу силу і мужність обожнювала п’ятнадцятирічного еапітана і
дивилася крізь пальці на його вічні пропуски занять і погану обізнаність у її
власній дисципліні.
- Мабуть не доріс ще до
історичного розуміння подій, - та нічого - він же здібний -подорослішає все зрозуміє.- думала директриса і виставляла улюбленцеві за чверть четвірку, хоча насправді той і слабенької трійки не заслуговував.
|
у Вас 
