Коментувати також можна з та

Пт, 19.04.2024, 12:03
Меню сайту
Категорії каталогу
Проза [1017]
Прозові твори друкуються тільки тут
Відеовірші [133]
Аудіовірші [49]
Українцям [2668]
Вірш-пісня [542]
Вірші про Україну [1478]
Вірші про рідний край [805]
Вірші про мову [209]
Збірки поезії, поеми [112]
Абетка [22]
Акровірш [31]
Байка [106]
Загадки [15]
Верлібр [144]
Елегія [51]
Історичні вірші [289]
Вірш-усмішка [997]
Вірші про сім'ю [402]
Вірші про рідню [152]
Вірші про жінок [661]
Вірші про чоловіків [110]
Вірші про військових, армію [209]
Вірші про Перемогу, війну [409]
Вірші про кохання [3366]
Вірші про друзів [713]
Вірш-казка [132]
Казка (проза) [29]
Проза для та про дітей [19]
Вірші для дітей [333]
Вірші про дитинство [321]
Вірші про навчання [58]
Вірші про професію [82]
Вірші про eмiгрантів [147]
Вірші в перекладі [705]
Вірші про свята [203]
Вірші про спорт [18]
Вірші про природу [1216]
Вірш-тост, вірш-привітання [114]
Для мене поезія - це [191]
Поети [272]
Поетична майстерня [51]
Оповідання, про поетів, творчість [24]
Релігія [290]
Щастя - ... [597]
Жінка - ... [260]
Життя... [4422]
Філософам [1293]
Громадянину [864]
Метафізика [154]
Опитування для Вас:
Дайте оцінку сайту української поезії
Всего ответов: 607

ШЛЯХ до ТВОРУ:  

         
Вірші/статті категорії та розділи української поезії, українська проза
    Твори за тематикою категорії та розділи української поезії, українська проза Проза
 

Cвіт у твоїй голові

Світ у твоїй голові

Молодий лікар-психіатр Лавриненко Максим Іванович сидів у своєму просторому світлому кабінеті, який отримав лише тиждень тому, і намагався заспокоїти жінку, яка заливалась гіркими сльозами. Нічого не виходило, Максим вже починав сердитись на долю за те, що його, після медичного університету, направили працювати саме в Кривий Ріг, бо „від цього місця самі лише неприємності та ще й немає чим дихати”.
- Ой, донечко моя єдина-а-а-а! Що з це з тобою, ріднесенька-а-а-а?! Чим же ми з татом твоїм не догодили тобі? Що ж тебе налякало, моя кровиночка єдина-а-а! – продовжувала ридати і стогнати жінка, під вагою якої вже починав трохи потріскувати непевний дерев’яний стілець.
- Тетяно Дмитрівно, заспокойтесь ви нарешті. Я розумію, що це для вас велике горе, але я роблю все можливе, щоб вивести Маріанну з цього стану. Я обіцяю, що зможу вилікувати її. – Щодо останньої фрази Максим і сам був непевний, бо Маріанна Петренко – то був особливий випадок.

Відклавши книгу, де були зібрані листи Оскара Уайльда, змахнувши декілька раптових сльозин з обличчя, дівчина на ім’я Марта Старицька, донька відомої модерної письменниці, вимкнула світло і вирішила спробувати заснути. Нічого не виходило. Дівчина знову й знову згадувала нового члена клубу „Богема”, молодого високого красеня років тридцяти з приємним голосом, великими руками і проникливими очима. Але навіть не його зовнішність так турбувала її, а ті слова, що він говорив. Вона уявила себе Доріаном Греєм, який вперше на собі відчув магію слова. Марта не могла забути як рухаються його губи, як дивиться він дуже лагідно, а світло коричневого бра мерехтить в його сірих очах. Але те, що він говорив, то було набагато цікавіше – чудернацьке, парадоксальне і не схоже на інше, що вона звикла чути в цьому клубі. Геннадій Ворон. Поет, драматург, памфлетист, музикант, відомий режисер. А головне було те, що він жодного разу, коментуючи її вірші і розхвалюючи її талант, не сказав про її матір.

Маріанна Петренко, напрочуд вродлива блондинка з яскравими синіми очима, потрапила в лікарню два дні тому в стані повного ступору, постійно дивлячись кудись, вона не говорила ні слова і навіть не реагувала на зовнішні подразники. І за ці два дні її мати дружина, простого шахтаря, сорокатрирічна Тетяна Дмитрівна майже доводила Максима до сказу. Він вже вдруге викликав її до свого кабінету, тому що хотів з’ясувати всі подробиці життя своєї пацієнтки, але не міг видобути з її уст нічого, крім ридання і нарікання на „свою безталанну долю”. Хоча розповідати Тетяні Дмитрівні було майже нічого. Вона досить мало знала свою доньку, завжди мовчазну і відлюдкувату, яка за все своє вісімнадцятирічне життя промовила хіба що кілька слів. Можливо, тому що не могла вставити й слова в мовленнєвий потік матері, а можливо просто знала, що навряд чи вона її зрозуміє.
З самого народження бідолашна Маріанна ненавиділа своє власне ім’я. Вона завжди намагалась зрозуміти, за що їй така кара небесна – не співвідносність імені, по-батькові та прізвища. Маріанна Степанівна Петренко звучало не лише дивно, а й безглуздо. В якомусь екстатичному пориві Тетяна Дмитрівна, після перегляду останньої серії „Багаті теж плачуть”, назвала так свою доньку на честь героїні улюбленого серіалу, бажаючи, щоб донечка зустріла в майбутньому якогось Луїса Альберто і також була багатою, тільки плакала поменше. Коли батько, Степан Степанович, повернувшись з Москви з заробітків, про це дізнався, то добре відлупцював дружину, але та все одно стояла на своєму, захищаючи свою „мильну” мрію.

Матір Марти, письменниця Софія Старицька, або, на французький манер, Софі, як називали її колеги по перу, - новаторка в галузі інтелектуальної прози, перша жінка, яка змогла довести, що з прекрасного полу не гірші аналітики, ніж з чоловіків, вона перетворювала тривіальні сюжети на гру інтелекту та уяви і навіть своє життя вела за власним сценарієм, де тільки сама мала право приймати чи прибирати персонажів. Єдине, що було поза сценарієм – дочка Марта. Вона ніяк не входила в плани артистки, бо Софі завжди казала, що в неї народиться талановитий хлопець, в майбутньому геніальний піаніст. Марта не була ні тим, ні іншим, саме тому з самого дитинства відчула, що таке бути поза сценарієм. Дівчинка ще якось намагалась вчитися в музичній школі, але досить швидко Софі забрала її звідти лише після однієї необережної фрази викладача: „В дитини, безперечно, є хист до музики, але, можливо, вона захоче спробувати якийсь інший інструмент?” Після того випадку Софі почала ігнорувати Марту, навіть не помічаючи, що дівчинка все більше зовнішньо і внутрішньо ставала копією матері. Чорна зачіска-каре, чорні великі очі, незвично бліда шкіра, саркастична посмішка дияволиці-спокусниці. А головне – надзвичайне чуття слова, вміння гратися з образами і аналізувати кожну подію.

Йшли роки, Маріанні виповнилось вісімнадцять, вона закінчила школу і отримала атестат з відзнакою – срібна медаль. Дівчина була напрочуд талановитою, писала вірші, які читала вся школа, цікавилась книгами, в яких її батьки могли второпати лише знайомі літери, займала призові місця на учнівських олімпіадах. Але її матір здебільшого турбувало, чому Маріанна, яскрава та гарна ззовні, відмовляє всім „хорошим, працьовитим хлопцям”. „Принца чекаєш зі своїх книжок? Я вже в твоєму віці тебе виховувала і від твого тата синці отримувала. Що ти собі думаєш? Ми з батьком вічно не будемо тебе годувати” – була її улюблена тирада. Маріанна завжди мовчала під час маминих виливів гніву, які наступали після сварки з батьком. Одного разу вона спробувала вставити слово, стиха, не сміливо і якось зовсім не впевнено: „Я б хотіла... до у-університету...” Але в цю ж секунду сто разів пошкодувала, що взагалі відкрила рота, бо на неї звалилося цунамі материних слів про „немає грошей” і „що в тебе за забаганки панські”, які були гіркою правдою, що боляче вдарили по мріям Маріанни про подальше навчання. Вона якось одразу знітилась, і навіть стала менше говорити, ніж раніше.

Марта вважала себе іншою. Вона ненавиділа, коли її порівнювали з матір’ю, особистість якої завжди переслідувала дівчину: „Така ж талановита як і матір”, „ну прямо як Софі в юні роки” , „ми пишаємося тим, що ти донька великої письменниці” і тому подібне. Всі ці слова доводили дівчину до сказу, хоча Марта не знімала зі своїх чуттєвих вуст наївну посмішку Лоліти.
Вступивши до клубу „Богема”, який її мати ненавиділа через тривіальну, на її погляд назву, дівчина вирішила покласти край своїй фатальній схожості з Софі. Марта назавжди зняла з себе чорну сукню, вдягнувши короткі штанці, темно-зелений піджак, встромила в петлицю квітку і все зробила, щоб отримати в клубі прізвисько „маленька Оскар”, на честь єдиного письменника, якого терпіти не могла її матір. Дівчина друкувалась в солідних виданнях, але тільки не в тих, які публікували твори Софі, і дуже скоро стала конкурувати в популярності з матір’ю в рідній країні, але ж звісно, не маючи сил перевершити її світову славу. У вісімнадцять років твори Софі вже перекладалися 19 мовами, а Марта, перебуваючи в такому ж віці, могла лише про це мріяти. Але найгірше було те, що Софії Вікторівні Старицькій було зовсім все одно, чим займається її донька, бо Марта була поза її сценарієм.

Одного разу, після улюбленого читання книги, де були зібрані листи Оскара Уайльда, книги, яку вона купила сама, отримавши грошову премію за участь в якомусь черговому конкурсі, Маріанна Степанівна Петренко повернулась до вікна своєї кімнати, яке виходило на зелений двір сусідньої п’ятиповерхової „хрущівки”, і замовкла назавжди, пронизуючи блакитним поглядом окраєць неба, який несміливо показувався крізь гілля дерев. В такій позі її й знайшли батьки, які доправили дівчину до психіатричної лікарні в далекому районі шахти „Більшовик”, в якій старанно працював її тато.

Того вечора, в клубі, втомившись від розваг, Марта сиділа на зручному диванчику, мило схиливши маленьку голівку на складені руки, і слухала суперечки про символіку пейзажу в якомусь із творів Софі. Сумно стуливши губи, вона намагалась не пропустити жодного слова розмови.
- Дерев’яні орхідеї – символ сталості і краси буття, - стверджував молодий поет-початківець Роман Тоцький, блакитноокий красень на прізвисько Рембо, на честь поета, якого дуже нагадував у власних віршах.
- Романьо, ти занадто молодий, щоб стверджувати про сталість, - ліниво, повільно і байдуже відповіла йому Раїса Закревська, місцева Жорж Санд, тільки більш жіночніша і зовсім байдужа до чоловіків, – я знаю Софі вже непристойно говорити скільки років. Вона завжди проти сталості. Цей символ означає штучність людської природи, що зовсім не є чимось негативним, навпаки робить життя різноманітнішим на яскраві кольорові маски. До речі, мої слова доводить подальший опис цього краєвиду: „оксамитове небо і металева веселка, дивні тварини в небесному раї...”
Марта іронічно посміхнулась і стиха промовила:
- Це, всього на всього, опис дерев’яної колиски з оксамитовим пологом, яку вона придбала своєму міфічному сину. Ця річ з боків була оздоблена дерев’яними орхідеями, полог тримався на металевому обручі, який нагадував веселку, тому що був розцяцькований різними кольорами, а дивні звірі – це малюнок на стелі. От і все. Софі завжди пише тільки про тривіальні речі, в цьому секрет її таланту.
- А Ви, люба „маленька Оскар” пишете лише про незвичайне? – промовив оксамитовий голос над вухом дівчини. Марта здивовано озирнулась і її очі зустрілись із сірими, безкінечно добрими глибокими очима, одночасно небезпечними, але точно незабутніми.

Максим, як лікар, дійсно намагався якось зарадити бідолашній Маріанні. Ні ліки, ні електрошок, ні розмови не допомагали. Він постійно приходив до неї в палату, розповідав про себе, про свої проблеми, намагався почути відповідь, але все було марно. Блакитні очі не повертались в його бік. А хлопцю здавалось, що вона його чує, тільки чимось скута всередині, тому нічого не може відповісти. Насправді, дівчина навіть не здогадувалась про його присутність в палаті. Вона продовжувала дивитися вдалечінь якогось тільки свого фантастичного світу, де ні лікарням, ні лікарям, ні її батькам не було місця.
Одного разу Максиму таки вдалося поговорити з Тетяною Дмитрівною. Він попрохав принести її якісь записи, щоденники, навіть шкільні зошити Маріанни для з’ясування чим взагалі вона жила. Чим більше хлопець їх переглядав, тим менше залишалось надії. Нічого принципово нового він не дізнався, крім того, що Маріанна була старанною ученицею, писала гарним, ніби з пропису, почерком патріотичні віршики про калину, Україну та мову солов’їну. Єдине, що було дивного в цих віршах – їх малий обсяг і незбагненна залежність, яку вони породжували: чим більше читаєш, тим більше хочеться прочитати ще. Та раптом, він помітив незвичайний зошит, майже повністю чистий, але з сильним, навіть різким запахом апельсину на сторінках. Напис був лише на останній сторінці, фраза російською, цитата з якогось безглуздого анекдоту...

- Геннадій Ворон. Поет, драматург, памфлетист, музикант, режисер. Ось моя візитка. – Молодий чоловік, років тридцяти, простягнув дівчині картку антрацитового кольору, на якій вогняними літерами було написано його ім’я та рід занять, а на зворотній стороні – цитата з Уайльда: „Мистецтво абсолютно не приносить користі”.
- Звідки ви знаєте моє прізвисько? – Марта змінила свій здивований вираз обличчя на свою звичайну наївну посмішку Лоліти.
- Ваше прізвисько? То я мабуть випадково вгадав. Ваш стиль одягу і Ваші твори схилили мене до такої асоціації. – Ворон посміхнувся і, лагідно взявши долоню дівчини в свою руку, поцілував кінчики її пальців. Потім сів поруч і запалив сигарету, яка мала знайомий Марті запах опіуму. Такі палила її матір. Тільки дихання її було не таке приємне, не таке солодке. – У вас парадоксальне мислення і унікальне чуття слова....
- Таке як у моєї матері? – додала Марта, не припиняючи посміхатись. Розум її поступово огортався легким, приємним туманом чи то від дихання Ворона, чи то від опіумних випарів.
- Я ж, здається, сказав слово „унікальне”. Це означає, не схоже на інших.
- Чому ж тоді мої твори не друкуються за кордоном мільйонними накладами і не перекладаються на 19 мов? Чому я не подобаюсь?
- Як якось сказав Джон Вілмот, граф Рочестер, одній актрисі: „Люди, яким ви не подобаєтесь або дурні, або вам шалено заздрять. Одні дуже скоро вас полюблять, інші - ніколи”.
- Я знаю цей вислів. Не треба. Я чудово розумію, що всі порівнюють мене з Софі.
- Я хіба щось казав про Софі?
- Ви про неї подумали.
- Я не люблю дерев’яні орхідеї.
- Ви про штучність чи про сталість буття?
- Я про колиску з оксамитовим пологом.
- Ви підслуховували?
- Ні, я уважно читав.
- Моя мати пише сценарії власного життя.
- А я – режисер. Хочете зіграти головну роль?
- Я – поза сценарієм.
- Ви – понад сценарієм. Ви – першоджерело. Це – різні речі.
Раптом Марта розізлилась. Їй набридли теревені цього чоловіка. Що він собі думає? Що вона повірить в те, що є хтось геніальніший за Софі і цей геній – Марта Старицька? Дівчина рвучко підвелась і голосно заявила:
- Годі цих лестощів. Якщо ви хочете затягнути мене в ліжко, то могли б просто налити мені ще одну склянку нерозбавленого джину з льодом і я б була не проти піти з вами куди завгодно, тим більше, ви мені подобаєтесь. Навіщо ці пустопорожні тиради про мою геніальність, коли всі критерії генія сучасності втілилися в моїй незрівнянній матері? Ворон раптом засмутився, погасив сигарету і, збираючись піти, промовив:
- Хочете знати, чому ви ніколи не станете справжнім генієм? Ви зовсім не ненавидите свою матір, а обожнюєте і захоплюєтесь нею. А ще ви твердо опираєтесь руйнуванню свого власного міфу про недосяжність висот богині від літератури Софі Старицької. Звільніться від обожнювання людей і почніть закохуватись в мистецтво. Це ваш єдиний порятунок, інакше вашу творчість скоро забудуть. До речі, якщо Маріанна Петренко прийде до тями, ви також зникнете в небуття. Прощавайте.
Ворон пішов геть, сумно посміхаючись Марті, яка намагалась осягнути, куди вона зникне і хто така Маріанна Петренко. Але опіум поступово заволодів її свідомістю і вона почала повільно провалюватись у якісь чудернацькі кольорові сни.

Напис був лише на останній сторінці, фраза російською, цитата з якогось безглуздого анекдоту: „Ушла в себя. Вернусь не скоро”. Максим намагався второпати її зміст, але раптом почув голос над головою. Хлопець підвів очі. Перед ним стояла Маріанна, спокійна, усміхнена і, здавалось, цілком здорова. Вона нахилилась і лагідно прошепотіла йому на вухо:
- Хочете знати, хто такий Геннадій Ворон? Це психіатр-дослідник зі світу в моїй голові, який прикидається режисером, письменником, драматургом...


Додав: Дарка (11.09.2008) | Автор: © Дарія Проценко
 
Розміщено на сторінці: Проза

Поділіться цією новиною у Фейсбуці або роздрукуйте:

Переглянули твір - 2428 чол.
 
  
  у Вас # закладок

Автору за твір:

 



Автор чекає на Вашу оцінку та коментар
Всього коментарів: 2
avatar
Затяжке це чтиво для мене, в тому розумінні, що не люблю багато читати. Сказати по правді не деже сподобався мені цей твір, хоча в ньому є щось особливе, не зною що саме. Описано щось типу роздвоєння особистості, показана реальність і нереальний "світ в голові героїні".Написано непогано, але повторься чогось бракує...Бажаю творчих УСПІХІВ і НАТХНЕННЯ!
avatar
0
2 spydut • 14:00, 07.08.2021 [Лінк на твір]


Додати коментар:

Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ComForm">
avatar


ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин

(50 коментарів Ви можете переглянути на сторінці "НАШ ТОП ++")

karas: Ми різні люди , добрі й злі , та правда завжди головна в житті .

karas: Коли не ділимося добром приходить зло , але про це ми дуже часто забуваєм .


     


Форма входуу
Логін:
Пароль:
ОНЛАЙН - РОЗМОВНИК    
    (міні-чат)

    АВТОР-АДМІН САЙТУ:
    Сайт: uid.me/vagonta
    Facebook,
    Instagram,
    Viber: 0680839579
    E-mail: vagonta@gmail.com


НАЙПОШИРЕНІШІ
КЛЮЧОВІ СЛОВА
Copyright MyCorp © 2006 Хостинг від uCoz