Так минув ще рік. Він став першорозрядником, перейшов до десятого класу і
отримав паспорт. Деякі ж його підопічних, звичайно значно старші від нього,
випередили свого наставника, ставши майстрами спорту. Та він не переймався цим,
бо розумів – прийде його час і він
досягне усього, про що мріяв. А зараз час інших – і хай вони у ньому не втрачають своїх шансів. .
Здоров’я матері увесь час погіршувалось – ця тридцятип’ятирічна жінка мала вигляд справжньої старенької.
Багаторічний нездоровий спосіб життя і тяжка хвороба вкрай спотворили її тіло,
що було колись привабливим і бажаннм для багатьох чоловіків. Колись ще у
старших класах школи хлопці навіть билися заради неї, а їй самй це було тільки
смішно, бо сама вона до них ані чого не відчувала. Як би батьки поставилися б до
неї по-доброму, то і усього жахливого,
що сталося із нею, можливо би і уникла. Та ні, поставили за найвище мертві
догми, відштовхнули доньку, що потрапила до складних обставин, а коли та вже
зламана і зневічена, ще могла бути врятована, не те що рятівної руки не
простягнули, а навпаки заштовхали її до самої багнюки, із якої вороття вже нема І тільки він, старший син, що у ранньому
дитинстві тпк ненавидів так соромився її,
тепер став для неї єдиною опорою і
підтримкою. Тітка Тамара часто дивувалася:
- І як цей хлопчисько
таке життя витримує?. Ані пустощів, ані гульок, ані юрби товаришів навколо.
За усі ці роки тільки в одну дівчину і закохався, а дівчата у його бік дихають
дуже вже не байдуже. І було б хоча заради кого поступатися усім, а то ж повної нікчеми, розбещеної, питущої. А молодші
діти, його брат і сестра? Хіба не
бачила, з ким вступає у зв’язок, від кого народжує. І що ж тепер? Малолітній вбивця,
якого, мов хижого звіра вже змалку
тримають за гратами і
розумовонерозвинута непівноцінна
істота, яка і живе невідомо як і для чого. А він, старший брат піклується
навіть і про таких – регулярно їздить і до колонії, і до інтернату.
Жорстка і навіть
жорстока була тітка Тамара. Своєї молодшої
сестри так досі і не вибачила. Тому і до ліжка її майже не підходила. Молодших племінників своїх також не полюбляла, а ось
до старшого далеко не відразу, але прониклась таки теплими родинними почуттями.
Хоча і із ним особливо ласкавою ніколи не була. Така вже була в неї вдача,
успадкована від батька, який нікому і ніколи
спуску не давав, і навіть найріднішим своїм вибачити найменьшої провини
не міг і не хотів. .
Якось літом поїхав він до
колонії, де перебував Валерик. Побачення із ним дозволялися вкрай рідко.
Поперше, режим суворий, а подруге багато побачень відмінялося через погану поведінки брата.. Але на цей раз раз його
чекало і справді несподіване.
- Втік твій брат і ще трьох
підбив до цього безглуздого вчинку.
Прочесали усе навколо та марно, мабуть вже далеко десь. Та все одно не втечуть.
А тепер і тобі попередження. Коли з’явиться у тебе, а ти не
повідомиш нас вчасно, то і ти слідом за ним підеш. Зрозумів? Ну, от і добре,
Полюбляю справу із розумними хлопцями мати. А тепер не заважай! Йди звідси. Бо
не до тебе! – гримнуло на нього начальство і він слухняно вийшов, тихенько зачинивши двері за
собою, бо добре розумів, сперечатися із кимсь у таких установах недоречно.
Повернувся додому.
Усе було тихо і спокійно, ніхто не прибігав, не турбував. Тітці Тамарі, він
звичайно нічого не розповів. Вона палахлива, наіщо їй іще і це. А сам почав
чекати, бо гадав, - все одно не обмине Валерик у свох блуканнях їхню хату і
колись таки з’явиться. Так нарешті і сталося.
Цього вечора він
затримався на тренуваннях для старших хлопців аж до пізнього вечора..Все
відпрацьовували потужні вирішальні удари. Бо вже за місяць мала відбутись
першість району, на якій він із своїми хлопцями прагув посісти, як не перше
місце, то хоча б друге Вже із порогу побачив довгу косу тінь на
підлозі, що витікала чорною плямою. із
кімнати матері і відразу здогадався та навіть не здивувався – Валерик. . Коли
старший брат увійшов, молодший не то що не змінив пози, а навіть не ворухнувся. Привітатися він також не
привітався. Кремезна статура, кругла стрижена голова. Важкий погляд з-під лоба.
І тільки вуста не то що повні, а навіть і пухлі виказували у ньому підлітка, а
так його можна прийняти вже за дорослого чоловіка. Над верхньою губою. навіть
вже смужка вусів темна пробивалася. Деякий час все так і тривало. Він стояв на
порозі, стискаючи у руці спортивну сумку, Валерик же сидів біля ліжка матері
тримаючи її за руку, що ледь-ледь тремтіла у його могутній долоні Нарешті
Валерик підняв на нього очі і сказав, як би нічого такого і не відбулось:. .
- А я на хвилинку забіг. Попрощатися із нею Потрібно це мені - аж
кортить. Бо виявилось, тільки вона і
варта чогось для мене, а всі інші непотрібні, бо чужі. Ти теж. Ти особливо
чужий.
Ані мамою, ані матусею
молодший брат рідну матір так і не назвав. Ніби соромився чогось. Покусав пухлі
губи і продовжив:
- Мене та інших
серйозні люди підтримують і переховують. Тому і не замели ще. Але це недовго
протриває – заметуть, неодмінно, бо руки у легашів цупкі і довгі.
Валерик обережно поклав руку
матері на простирадло і підвівсь. Потягнувсь, розминаючи м’язи, і тут старший брат побачив сокиру, що було засунуто
за пояс. Вловивши, боковим зором, куди дивиться старший брат, Валерик промовив,
знизуючи широкими плечима:::
- Тепер ми і нею, рідною – не
розлий вода – і торкнувся гострого блискучого леза товстими короткими пальцями,
- вона мене згубила, вона мене і захистить у небезпеці. Не лякайся, нікого
більш рубати нею не збираюся – з цим завершено – назавжди завершено, а ось грізний вигляд її - надзвичайно промовистий,
гріх не використовувати...
І молодший брат хижо посміхнувся:
- І ти знаєш – діє
безвідмовно. Що тот фінак, чи навіть шмайсер? Завжди можна ухилитися, якщо
спритний. А ось від сокири – чи навряд. Вона ніби зачаровує, і люди згодні
віддати усе що у них і на них, аби тільки уникнути потужного смертельного удару.
Мої хлопці, побоюючись наразитися,
поважають мене, геть і не кажи, хоч я і молодший від усіх. Та на відміну від
них маю досвід у цій справі практичний і незаперечний. Ти знаєш, на мене, мов
на зірку яку, приходили дивитися і навіть гроші за це наглядачам сплачували. А
ти гадав як. Твій братик – серйозна і поважна людина. Та не приймай у голову. А
може це я лише жартую. Що ж мені ще залишається. А ось вона, - і він раптово
посерйознішав і прийняв вигляд дорослого і вже побитого життям чоловіка, - це
святе. І заради неї я тут. Не бійся довго не буду, ще до світанку піду – хлопці на мене у надійному схроні очикують.
Я ж для них все – без мене вони, мов ті кошенята сліпі – порозповзуться в усі
боки і усіх відразу пов’яжуть. ..
Йому вже почала набридати
безглузда блатна хвальба Валерика і він запропонував йому:
- Ти мабуть зголоднів, а в
мене дещо є. Зачекай трохи, я зараз, - і він висковзнув до кухні, а вже через
кілька хвилин повернувся, несучи розігріту курку, гречану кашу із молоком і
декілька скиб білого духмяного домашнього хліба, яким зрідка його балувала
тітка Тамара.
- Спасибі, - хитнув головою
Валерик, - а ось для зугріву у тебе хоч щось знайдеться? Ти хоч і великий
спортсмен, та все ж мабуть даєш собі послаблення, як же без них.
Старший брат розчинив
дверцята шафи і витяг звідти півлитрову пляшку самограйчику, який
використовував, як розтирання грудей від застуди..
- Ось, бери, тільки ця гидота
в хаті і є!
Валерик обхопив пляшку обома
руками:
- Це ще ніщак! Там за багато
гірший до крові скубуться. Та я і не дуже вже схильний до цього питва – так, -
лише бавлюсь. А у рідній хаті, де я жодного разу ще не був, гріх не випити.
Поперше, за її здоров’я , - і він вказав
пляшкою на нерухоме тло матері під ковдрою,
- А по друге, за сестричку нашу.
Хай їй Бог хоч трішечки розуму дасть. Ну і по третє – за мене приреченого. Хай й же диявол, своєю дорогою блукаючи, душу
багатогрішну мою обмине, а Господь, не допікаючи, як завжди це робив, подарує
мені смерть легку і безболісну. От бачиш, і я, хоч якимсь мудрим словам
навчився. У нас там теж розумників не бракує, - знизав він плечима, - А от за
тебе, гадаю, пити не варто, бо у тебе і так все добре. Де б не переховувилися,
а завжди базікають про п’ятнадцятирічного капітана. Я не відразу і зрозумів, що це
про тебе. А, як зрозумів, то теж загордував трішечки, та тільки потай – не
перед ким не розкрився, що я твій брат. Навіщо тобі такий родич. Ну, добре, а
де в тебе чарки чи склянки? Я, знаєш, до цього незвичний, бо усе в нас тільки з
горла, та з горла мабуть і зручніше, і смачніше.
Він дістав дві чарчини,
Валерикові налив по вінця, собі лише десь на чверть. Вони випили, закусили
трохи, а потім таким же чином іще два рази. Він гадав, що Валерик не
зупиниться, поки не висмокче пляшку повністю, та помилився. Молодший брат
відсторонив від себе чарчину і сказав:
- Здригнулись? Ну, і досить!
А тепер йди звідси, а я із нею побуду. Може вона мене і не побачить, та гадаю,
все ж відчує. Я там стільки про неї мріяв. Вона ж єдина у світі по-справжньому
добра до мене була і любляча. А більш ніхто. Ти ж на мене вовком завжди дивився, хоч і визнаю, піклувався, годував і
обмивав, мов рідний батько, якого чи на горе чи на щастя, я так таки і не
побачив.
Він не опирався, прибрав зі
столу брудний посуд, та й виніс до кухні. Поки перемивав, перетирав, як завжди
ретельно із матереної кімнати ані звуку не висковзнуло, а коли упоравшись із
посудом, повернувся до кімнати, то побачив, що Валерик спить, прямо сидячи на
стільці і тихенько посапує. В кімнаті
було ще одне ліжко, яким він корстувався зрідка, коли матері бувало зле. Він
підхопив Валерика під пахви, відірвав від стільця і дотягнув до ліжка. Валерик
був важкий і нерухомий та ще й
розтікавсь в усі боки, мов лантух із борошном, але, зчепивши зуби, він
все ж впорався із цим, закинув брата на ліжко, прикрив ковдрою і пішов до
себе.
Не роздягаючись приліг, гадав
на хвилинку, та мабуть самограйчик з незвички таки подіяв на нього, і він
непомітно проваливсь, мов в ополонку у глибокий сон, а прокинувсь від того, що
Валерик стояв, схилившись над ним, і з
усією сили тряс його за плече. Від несподіванки він підхопивсь:
- Тобі чого?
- Та нічого, -
відказав Валерик, - просто час мені йти,
хлопці вже зачекалися, та і світанок незабаром. Я і взагалі не хотів тебе будити, та все ж вирішив, що
треба нам братам, хоч і зведеним, попрощатися по-людськи. Роками ти старший від
мене, тобі вже шістнадцять, мені ж
тільки чотирнадцять нещодавно виповнилось, та часом здається, що я вже сто років прожив і усі сто
змарнував. І в цьому ніхто невинний, тільки батько-вбивця, від якого народився,
і певно, дід і прадід, що не кращі від батька були. Отакі справи, брате,. У
тебе, розказували, батько – зовсім
інший, пристойна людина, і все там таке, том і життя у тебе інше. Багато
досягнеш чого, сподіваюсь. А мені – амба. Погуляю ще трішечки – і прощавайте
усі! Одне приємно – не за гратами, де стільки просидів, а на волі, за якою так
скучів. На волі і смерть не така страшна. Вона тільки вихід у щось інше, чого я
ще не знаю, та сподіваюсь виявиться значно ліпшою від жалюгідного животіння
тут. Ти гадаєш я дурний? Може і так, та тільки не зовсім. Якусь клепку у
довбешці маю.Я вже давно вирватися
звідти націлився. І навіть план склав, що мені на волі потрібно зробити. Інші помстою марять. Ось тільки вийду і тому
вріжу і того замочу. А у мене із цим проблем аніяких. Бо і вмазав вже і замочив
– по саму горлянку наситивсь оцим. А потребую тільки одного - натішитися вільним життям наостанок. Удруге
за грати вже не потраплю, щось та гадаю зроблю із собою таке, що позбавить мене життя. А до цього повинен
план, складений довгими безсонними ночами на залізній казеній койці,
здійснити. Ну, перший пункт я здійснив – її вже побачив. . Ти, хоч мені і розказував, яка вона, та я
все ж сподівався якось поспілкуватися із нею, вимовити і вислухати якісь ніжні
слова, як у ранішьому дитинстві. Та не судилося. Зате судилося інше – пізнати,
які вони жінки. А вони зовсім і не погані виявилися . Мабуть, хоч у цьому, мені поталанило. Нічого, що старші, що
розумніші, мабуть я для них не то що
молодшим братиком, але й синочком певно був,
зате навчився такого, що і на тому світі згадувати буде приємно. І світ
білий побачив, що туди, за грати із телевізійного ящика
дозовано тільки і доходив. А він,
хоч скажений і підступний та зовсім непоганий – сонце, море, юрбища веселих
засмаглих людей, я там би і надовше залишився, та дуже вже помітно було , звідки ми такі
прибули.
Ти
вважаєш, що .я дурний,
нерозвинутий, що у школі майже не
вчився. Це звісно так та не зовсім,
бо там бібліотека була і я до книжок
заохотився. Останньою пайкою чи чинариком поступитися ладен був, аби тільки хоч
трішечки часу залишалося на читання. Як я накидувавсь на книжки, як ковтав їх,
а потім ходив, мов божевільний і всі поглядали на мене з подивом.
Насміхатися не наважувалися, бо дуже вже
важкі кулаки у мене на спадок від батька-вбивці залишилися, та і знали добре за
що я серед них опинився. Вбивць там поважають,. Ніхто за ці довгі роки мене навіть і пальцем не торкнувся. І
наглядачі особливо не допікали, так лише за обов’язком.
Але скільки ж страху я від себе самого натерпився і не розкажеш нікому, бо не
повірять, адже вважається, якщо ти сильний нахабний і жорстокий, якщо здатний йти не тільки до останнього, але й
заступати за будь-які межу, то і живеться тобі набагато легше, ніж тихеньким і
сіреньким. Та так тільки здається. Бо таке життя, як у мене – це прямий шлях до
прірви – і я це дуже добре зрозумів. А, як так, то тепер я інший. Вмію вчасно
себе втримувати і не заходити за край. Для ігших я, звичайно, той же, бо в
поведінці моїй назовні нічого не змінилося, а що усередині, то хто ж побачить
чи почує. Для цього і сокиру тримаю завжди за поясом. І саме вона втримує мене від мокрухи. Люди цього не
знають, а побачивши її не вчиняють мені спротиву. Та що це я забалакався? Вже
повторюватися починаю. А за вікнами вже потроху світлішає. Ну, бувай, брате.
Час мені йти.
Валерик
поправив сокиру за поясом, підхопив із підлоги якусь благеньку брудну сумку.
Потім почухав потилицю, наморщив лоба і відчинив двері до кімнати матері. Та
міцно спала, як завжди бувало із неї на світанку. Валерик нахилився до неї і
поцілував спочатку у чоло, а потім кілька разів у вуста і щоки. Відійшовши від
ліжка, простягув йому правицю:
- Ну, що брате,
не гребуєш, потиснеш покидьку руку на останнє.
Він не став нічого
заперечувати, а потис Валерикову руку обома долонями.
- Ну, бувай, брате, бувай. І
бережи себе, хоч трішечки, а бережи!
- Навіщо? – знизав плечима
Валерик і пішов до дверей, а він застиг у проході мовчки, бо щось перехопило у
нього у горлі, а по щоках покотилися давно вже позабуті дитячі сльози.
|
у Вас 
1
