Більше Валерика він не бачив. Кілька разів до їхньої хати заходив дільничий.
Іноді сам, іноді з кимсь у цивільному.
Все випитували. Він відмовчувався. Чимсь погрожували – він все одно мовчав.
Навіть слідкувати за ним починали, та потім припиняли, розуміючи, що марно.
Тільки наприкінці листопаду на світанку почувся гучний стукіт у двері. Він
підійшов і не питаючи розчинив. На порзі був дільничий, а із ним ще двоє: -
- Вдягайся
швиденько, та до моргу – маєш опізнати свого брата. Тільки чи навряд це тобі
вдасться – обгорів до кісток. Ой, та що воно у світі робиться, зітхнув один із
тих що супроводжували дільничого..
- А як же мати? – запитав
він, хоча і розумів, що недоречно.
Двоє із подивом подивилися на
нього, а дільничий, що добре був обізнаний в усіх його справах, тихо сказав:
- Ти не турбуйся, я до бабцки
Марисі у шибку постукаю, вона і посидить, поки ти у від’їзді будеш.
Морг було розташовано у
райцентрі. Поки дісталися його був вже ранок. До вікон заглядало низьке та
по-літньому ясне сонечко, яке іноді
пробивається крізь хмари навіть пізньої осені. Та приміщення де знаходився труп
Валерика, чи невідомо кого, бо слідство це ще не вирішило, знаходилося у
глибокому холодному підвалі Запах був
такий, що перебивав будь що. Він видихнув повітря, а вдихати вдруге не поспішав, бо не знав, чи витримає. Та тут
дільничий смикнув його за рукав курточки:
.
- Ти що поснув там? Дивись
уважніше – твій брат, чи ні
Та дивитися було майже ні на
що. Самий кістяк із шматками обугленого м’яса. Він аж здригнувся і
відчув, як памарочиться голова. Та
дільничий знову втрутився:
- Розумію, розпізнати когось у цьому, - і він ткнув скрюченим
пальцем убік трупа, - буде важко. Але напруж мозок і пригадай – повинні ж бути
якісь особливі прикмети на спині чи на руках – вони меньш за все інше
постраждали.
І тут він згадав – шрам на
плечі з того самого часу, коли Валерик намагався його вбити, і дві родинки –
одна над, а інша під лівою лопаткою – він запам’ятав ці родинки з тієї ще пори,
коли ледь не зірвав їх, коли несамовито тер Валерикове тіло жорсткою мочалкою,
виводячи вошів, а Валерик несамовито ревів від болю, мой молодий хряк. Хлопець
розповів про це діьничому. Два чоловіка у цивільному занотували його розповідь
до блокнотів і підійшли до похмурого огрядного чоловіка у білому, але не зовсім
свіжому халаті. Той перегорнув труп і схилився над лівим плечем.
-Так, шрам і дуже
глибокий, та де ж його так? – здивувався чоловік у білому, та відповіді на запитання не дочекався. На поміч до нього підійшли
ще якісь люди у білому, перегорнули труп на живіт і почали розглядати спину.
- Одну з родинок точно бачу,
а іншу треба пошукати – та ось же вона. – сказав один з тих, що підійшли
пізніше.
А в цей час дільничий знову звернувся до нього:
- напруж пам’ять та пригадай, чи всі цілі були в нього зуби, може
деяких не діставало. І він дійсно пригадав, як возив Валерика із розпуклою щокою на самосвалі до
лікарні і там йому під наркозом було видалено боковий зуб. – зліва, точно
зліва. Перевірили і це знову
підтвердилося. Тобто обуглений труп і точно належав його молодшому братові. Голова
запаморочилася. Він притулився спиною до слизької вологої стіни, ноги тремтіли.
- Ну, виходь, виходь, герою,
на свіже повітря,- підхопив під лікоть дільничий , - а то тебе, мов ту баришню,
прийдеться до тями нашатирем приводити.
Тримайсь, ти ж чоловік, а тому забов’язан витримувати все, що
може запропонувати життя, а воно ж не
завжди добре і рожеве. Трапляється і таке...
Та він вже не слухав, а
підіймався крутими сходами, а діставшися
вхідних дверей з усієї сили штовхнув їх і опинився на свіжому повітрі.
Дихалось легко, він навіть насолоду від цього відчув. Та серце раптом стислось
у тремтячий напружений ковалик:: - А Валерик залишився там. І для нього вже усе
позаду. Ніби і не жив на білому світі.
Та тут його назлогнав
дільничий, узяв за плече і підштовхуючи
повів його до автівки:
-Поспішати треба, мені ж
машину голова тільки до десятої ранку позичив. Далі чекати він не зможе, бо
йому до обласного треба їхати на нараду,
там запізнень не визнають, а ми стільки
часу тут витратили. Та все ж не дарма. Встановили, що це він і тільки завдяки
тобі. Молодець.
Та він вже не слухав і не
відгукався, а забивсь у куток кабини, заплющивши очі. Так і проспав усю дорогу,
а коли прокинувсь, побачив над собою обличчя дільничого, що тряс його за
плече:.
Прокидайсь, доїхали! Ой і
заздрю молодим – щоб не трапилось, а сплять так, що хоч з гармат стріляй, не
пробудиш.
Він виліз із
автівки і попрямував до своєї хати, вона знаходилась на іншому кінці села. Ледь
на свою вулицю вийшов, побачив строкату юрбу і почув якийсь галас..
- Мама! - вдарило у
голову, - хай, що - та тільки не це! .
І побіг, широко
розкидуючи довгі тонкі ноги. Коли наблизився, почув, як голосить бабка Марися,
що залишилася із матір’ю за проханням
дільничого:
- Я ж ненадовго, лише
кабанчика нагодувати і курочок, звичайно. Ну скільки на це часу потрібно? Та не
більше, ніж півгодини А повернулась, а в
неї шия уся вивернута, ковдра на підлозі, а рука униз звисає. Я до неї, а вона вже
не дихає, а ледь хрипить. Я знову з хати. До фельдшера побігла, бо злякалася. А
той як раз у лазні був. Звичайно вибігти відразу був не в змозі. Поки утирався,
поки одягався, ще півгодини пройшло. Потім знову бігли... та вже пізно – бо
вона вже зовсім не дихала і холодна, мов крига, була. Фельдшер відштовхнув мене
і почав штучне дихання робити, та пізно, надто багато часу минуло. Ой, лишечки!
В усьому я винна, та хіба могла подумати, що трапиться таке? Я ж тільки кабанчика, тільки курочок
нагодувати...
| 
у Вас 
1
